Декоммунизация Красноармейска: возвращаться к своим корням

Переименование площадей, проспектов Красноармейска и города — тема, которая сегодня вызывает дискуссии общественных деятелей, краеведов, историков, обычных жителей. У каждого есть свой взгляд на предстоящий процесс. Редакция «Вчасно UA» уже опубликовала мнение историка и краеведа Николая Яцюка. Теперь о новых названиях города и площадей размышляет лектор-методист центра «Українознавство» Светлана Гавриленко.

«Спочатку хочу озвучити кілька тез. По-перше. Настав час зняти зазомбованість трьох з половиною століть правління російської, а потім і радянської імперії. В'ячеслав Липинський чітко сказав: «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути». Ми маємо йти до своїх корінь, бо народ, який не спирається на свої коріння, не буде мати майбуття.

Друге. Зараз дуже важливий Донбас. Але багато людей залишаються з совковим мисленням. Якщо його зняти, ми перетворимося у народ, незважаючи на те, якої кожний з нас національності. Адже ми всі українці, і нам будувати цю землю.

Щодо Великої Вітчизняної війни. Може, для когось це звучить блюзнірські, але треба називати речі своїми іменами. Була страшна війна, люди гинули мільйонами. Але були й два тирани, що не поділили Європу, бездарні військові керівники, на совісті яких тисячі солдат, відправлених на смерть. А зараз складається таке враження, наче все почалось з Великої Вітчизняної. Це не так, війна – лише маленька ланка у великому ланцюзі нашої історії, яка почалася набагато раніше - з язичництва, часів великої і могутньої Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, славного козацтва. Пора повертати національну пам'ять.

 Лектор-методист центра «Українознавство» Светлана Гавриленко Лектор-методист центра «Українознавство» Светлана ГавриленкоЯ вважаю, що зараз ми вірно називаємо: українці у Другій світовій війні. На мій погляд, не потрібно з нашого міста робити некрополь Великої Вітчизняної.

Якщо говорити про прорив Кантемирівської дивізії, то це була бригада, а не дивізія, і прорив вона робила 8 днів. А потім озброєний до зубів ворог розстрілював ні в чому не повинних людей, загинули й молоді хлопчики-танкісти, багатьом з них було від 19 до 22 років. Воєначальники бездарно кинули їх у пекло боїв без підкріплення і підтримки. Я веду до того, що загинули герої, але який трагічний слід залишився після тих подій. Треба багато в чому розбиратися, а не кричати: «гіп-гіп ура».

Є могила, де лежать герої і їхній командир Василь Шибанков. І ми будемо покладати квіти до цього пам’ятного місця, як і до інших пам’ятників, які в нас є, – ми вшановуватимемо героїв. Але називати вулиці іменами полковників-бездарів, які знищили отих нещасних хлопчиків, це по-моєму блюзнірство.

Я пропоную місце, де сплять герої-кантемирівці і стоїть танк, – прекрасне, упорядковане, де виросли чудові ялинки й берізки і приходять величні думки, назвати площею Шибанкова, або краще - Кантемирівців. Там пантеон героїв, і вони заслуговують на пам'ять. Центральна ж площа міста, на якій розташовані адмінбудівлі, наша гордість – інститут, а віднедавна і університет, музична школа імені Леонтовича, обов’язково повинна мати пам’ятник великому сину України Тарасу Шевченку і носити назву Свободи або Незалежності. А Шевченківським має стати красивий проспект, або бульвар, який починається від площі і йде до меморіалу пам’яті воїнам-захисникам – до «нашої дівчинки» - через березовий гай, де встановлено пам’ятний знак афганцям, далі – чорнобильцям.

Перейменування вулиць – не таке просте питання. Треба уважно вивчати, думати, аналізувати. Згадати про підпілля – наше справжнє, українське, поки є ще люди, які пам’ятають події війни. Мені дуже не подобаються пам’ятні дошки: «Тут був ревком» - навічно комуністична влада? Ні, не навічно. Це наша трагедія.

Нова назва міста має йти від нашої історії, бути співзвучною українським традиціям. Ми маємо дивитись в майбуття, об'єднувати історичні факти з сучасністю. Починаючи з ХVІ століття, тут були землі вольності запорізької, залишився навіть хутір Запорізький, тут пролягав Чумацький шлях, навіть вказівник був.

Я довго думала, як поєднати сучасність: найбільше вугледобувне підприємство «Покровське», шахту «Красноалиманська» і минуле, славну козаччину. Як відійти від російських найменувань із закінченням на –ськ: Архангельськ, Воскресенськ, які в радянські часи були прийшли і до нас, у Красноармійськ. В Україні були поширені найменування, які складаються з двох слів: Красний Лиман, Гуляй-поле, з поєднання слів: Золотоноша. Назва міста має відповідати усім чинникам.

Тож, що я пропоную. У козацтва покровителькою була Матір Божа, і 14 жовтня, у свято Покрови Пресвятої Богородиці відзначається День українського козацтва. Матір Боже покровителька усієї України, а ще - повстанської армії. З недавнього часу свято Покрови стало й Днем захисників Вітчизни. Ось він – зв'язок історії, усе поєднано. Покрова. Мені кажуть, не звучить. Звучить! Можна також назвати місто Чумацький Шлях або Дике Поле».

Лектор-методист центра «Українознавство» Светлана Гавриленко

2024 © Інформаційне агентство «Вчасно» — новини Донбасу.
2024 © ГО "Медіа-Погляд".

Права на всі матеріали належать ГО "Медіа-Погляд" (якщо не вказано інше) та охороняються Законом України «Про авторське право і суміжні права». Усі текстові матеріали поширюються відповідно до ліцензії CC BY-NC-ND 4.0.

Сайт створено за підтримки DW Akademie

Розроблено iDev