Шляхом Третього Рейху та срср: як у школах на окупованих територіях Сходу росія знищує українську ідентичність

Журналісти «Вчасно» розібралися, який вплив чинять дії російського окупаційного режиму на дитячий мозок, та які механізми подолання цієї проблеми для майбутньої реінтеграції має створити Україна вже зараз.

За 10 років школи в окупації перетворилися із місць науки на притулок для виховання майбутніх військових для воєн рф.

У дописах навчальних закладів у соціальних мережах простежуються десятирічні ідеї країни-агресора щодо «необхідності служіння вітчизні», «вдячності захисникам-героям» і «боротьби з тероризмом та екстремізмом із боку українського режиму». В юні голови закладають ненависть до України, сіють численні фейки й виховують патріотизм до новоутвореної держави, якої ніколи не існувало.

Щотижня на офіційних лінійках діти співають гімн рф і «днр», а також підіймають прапори окупантів. Разом із класами вчителі відзначають «воєнні подвиги героїв» — по факту реальних терористів на кшталт Михайла Толстих «Гіві» та Арсена Павлова «Мотороли». Ще живим окупантам учні збирають посилки, роблять листівки й пишуть мотиваційні записки на фронт. Цим вони наголошують, що захист «вітчизни» — обов’язок справжніх патріотів та заохочують служити в російській армії в майбутньому.

Найменших учнів із 8-річного віку окупанти вдягають у форму і знайомлять зі школярами росії під час «служби» в підрозділах військово-патріотичного руху «юнармія» за прикладом радянських піонерів. Діти, не розуміючи сенсу слів, присягають «вітчизні» та надихаються героїчними історіями юних героїв-антифашистів, які на боці радянського союзу брали участь у Другій світовій війні. Але ж сьогодні, у якості фашистів, дітям в окупації росіяни представляють звичайних українців, які живуть у своїй державі, не захоплюють інші країни та не чинять військовий терор, на відміну від самих окупантів.

При цьому з липня 2022 року російська молодіжна військово-патріотична мілітарна організація «юнармія» визнається Євросоюзом як небезпечна і перебуває під санкціями, адже мілітаризація також заборонена Міжнародним гуманітарним правом. Таким чином окупаційна влада змушує школярів забути свою національну ідентичність та піддатися режиму країни-агресора.

Дітей активно використовують і під час виборів на окупованих територіях. Їх вже розглядають як майбутніх виборців, змушують показують свою любов до путіна й використовують як рекламу для голосування. Класні години, флешмоби та події, організовані шкільним керівництвом — боротьба за увагу, прихильність та любов чинної влади.

росія робить все, аби українські діти втратили зв’язок із Батьківщиною за допомогою пропагандистсько-освітніх заходів. Це відбувається за відсутності батьків під наглядом викладачів, навчених пропаганді й маніпуляціям. Така тоталітарна кампанія щороку набирає більш трагічних обертів, перетворюючи маленьких дітей на роботів без права на свою думку та самовизначення. Але, з історичного досвіду Італії, Німеччини та срср зрозуміло: як би довго росія не існувала в умовах тоталітаризму — він впаде й матиме жахливі наслідки для мільйонів людей.

«Пропаганда створює враження, що правди не існує»

Співробітниця Українського інституту національної пам’яті Вікторія Яременко порівнює нинішню ситуацію на окупованих росією українських територіях із діями нацистського Третього Рейху та радянського союзу:

«Пропаганда — цілеспрямоване поширення ідей і моделей поведінки серед широких мас населення. У нинішніх умовах слово дуже часто використовується із негативним підтекстом — воно тотожне до маніпулювання. Завдяки їй людина хоче добитися конкретної поведінки залежно від мети: в тоталітарних державах спрямована на розпалювання ворожнечі, підготовку до війни, нав’язування чорно-білого способу бачення світу».

Вперше, як один із важливих засобів ведення війни, вона була використана під час Першої світової. У першій половині ХХ століття тоталітарні держави, такі як срср, Німеччина, Італія, встановили контроль над медіа, а пропаганда стала важливим інструментом державної політики. Нацисти напрацьовували власні та активно вивчали й випробовували різні зразки ведення впливу, зокрема й радянський. Комуністична ідеологія насаджувалася не тільки через контроль за суспільством та примусові заходи, а й засоби пропаганди.

Після того, як нацисти прийшли до влади 1933 року, Гітлер створив імперське Міністерство народної просвіти та пропаганди, яке очолював Йозеф Ґеббельс. Його метою було поширення нацистської ідеології через пресу, радіо, фільми, мистецтво, театр, книги тощо. Пропаганда в тоталітарних державах, поміж іншим, готувала ґрунт для майбутніх злочинів, убивств, тортур, арештів і легітимації влади й мала здобути залякану лояльну частину населення. В срср на державному рівні її застосовували як засіб насадження комуністичної ідеології та контролю суспільства. Для реалізації Голодомору, арештів, депортацій, розстрілів радянська пропаганда таврувала неугодних «українських буржуазних націоналістів», «петлюрівців», «куркулів», «бандерівців». Цим самим ділили та протиставляли суспільство, розпалювали ненависть до певної групи людей, а також дегуманізували тих, кого хотіли знищити.

«Статті пропагандистського характеру, популярні у XX столітті в нацистській Німеччині, чинили сильний вплив на читачів. Найголовнішими методами пропаганди, які використовувалися в них, були повторення і спрощення. Перше означає постійне поширення провідної теми, яка закидається в різних варіаціях, або ж публікація одного й того ж матеріалу всіма медіа. Нацистська пропаганда акцентувала на противниках, поширювала теорії змов, дегуманізувала майбутніх жертв, готуючи ґрунт Голокосту, застосовувала маніпуляції та перекручення. Друге ж означає простоту фейку та його зрозумілість для всіх верств населення, які можуть його підхопити та швидко поширювати. Ми бачимо, що росія наслідує ці традиції й вдосконалює засоби пропаганди попередників у війні з Україною».

У сучасних реаліях медіа докорінно змінилися — людська обізнаність теж. Якщо раніше тоталітарне керівництво держав могло чітко контролювати, що споживає людина, сьогодні інтернет та соцмережі дають простір для великої кількості різних думок. росія може використовувати схожі теми, але вже по-іншому. Наприклад, коли срср поширював фейкову інформацію, намагався підтягнути під це факти. Нині путін розуміє, що повірити можуть не всі, тому кожного разу створює нові абсурдні сценарії. Це змушує людей повірити, що правди не існує, і все можна трактувати по-різному.

З 2014 року війна росії проти України мала гібридний характер: до бойових дій додається інформаційна війна. Країна-агресор, як спадкоємиця радянського союзу, швидко вчиться реагувати на сучасні виклики. Пропагандисти досліджують людську природу — можливі реакції, потреби та болі. Особливо це зручно під час війни, коли суспільство почувається деморалізовано і депресивно від щоденних новин.

У тоталітарних державах важлива боротьба за розуми дітей, адже виховати правильну й потрібну людину простіше. З них створюють майбутніх послідовників ідеології та виділяють багато ресурсів для зміни їхнього світогляду. Сьогодні дії окупантів є небезпечними для всього світу, тому важливо, аби наші версії подій та правда поширювалися співмірно.

«На сьогодні ми маємо розуміти, що частина людей може залишитися відданою росії після нашої перемоги. Реінтеграція буде складною і тривалою, тому система має бути готовою до викликів та гнучкою до запитів кожного регіону. Важливо, аби люди отримували правдиву й перевірену інформацію через якісні продукти й фільми — їм показували наслідки дій цього режиму та те, як оцінює їх світова спільнота», — наголошує співробітниця Українського інституту національної пам’яті Вікторія Яременко.

«Втрата ідентичності — великий виклик для дітей із ТОТ»

Анна Ленчовська, психологиня та голова Київського освітнього центру «Простір толерантності», виділяє дві причини, чому пропаганда окупантів небезпечна для дітей. Перша з них — це загроза втрати ідентичності, зміна й сумніви в ній. Адже в українських родинах через війну й окупацію відбувся розрив родинних зв’язків. Пропаганда формує поганий образ українських предків. Навіть якщо сім'я протягом цих років намагається зберігати ці традиції, у дитини постійно відбувається розщеплення: в школі ти маєш бути одним, вдома — іншим. Друга — це те, що чорно-білий тон пропаганди створений для виклику емоцій, в тому числі негативних. На окупованих територіях відбуваються постійні порушення прав людини та насильство. Людська психіка використовує захисні реакції, які впливають на дитяче світосприйняття.

У шкільному віці дітям необхідна базова довіра, стабільні умови, любов і близькі люди поруч для формування стресостійкості в майбутньому. В навчальних закладах для розвитку мозку на уроках потрібні постійні дискусії, порівняння, зіставлення та вправи з розвитку критичного мислення. Цього напівтони пропаганди із єдиною правильною версією історії в окупації дати не можуть. Життя у страху створює атмосферу тривоги, що викликає тривожнішу реакцію на події й негативні установки, а також низьку самооцінку.

Вплив пропаганди є дуже індивідуальним. У психологині є гіпотеза, що дітям з інтровертними схильностями може бути простіше впоратися з пропагандою. Вони можуть тривалий час бути наодинці з собою, читати, грати. Важливо, щоб був той/та, з ким можна довірливо обговорити свої сумніви, а родина була стійкою у збереженні вдома української культури. В той самий час емоційних, ентузіастичних, легких на підйом дітей окупанти обирають лідерами пропагандистських гуртків. Протягом свого існування росія наслідує радянський підхід колективізму, де зникає особливість кожної дитини і є публічне присоромлення, якщо ти інший.

Наслідками тривалої та системної пропаганди для дитини можуть стати відчуженість й ізольованість від того, що її оточує — загалом складність робити вибір у житті. Також вірогідні проблеми із гнівом й агресією через тривалу фрустрацію і незадовільнення почуття безпеки, які з часом можуть призвести до серйозних родинних та навіть кримінальних проблем. На жаль, тактика випаленої землі працює не лише на фронті — росія роками залишає поле для майбутніх викликів і проблем.

Психологиня пояснює, що післявоєнний час є завжди тяжким — він потребуватиме розв’язання складних і делікатних питань. Саме тому важливо працювати з дітьми вже зараз та розробляти докладні методичні матеріали для викладачів і психологів. Водночас діти з окупованих територій вже зараз можуть знайти в інтернеті програми з психологічної допомоги, наприклад програма «Ти як?».

«Для тих, кому на момент звільнення буде 11−12 років, є надії на легше змінення стилю життя. Нашій країні варто подбати над справедливим судочинством і розуміння людей, що залишилися там із різних причин. Психологічна підтримка має бути всюди — не тільки в гуманітарних хабах, а й у закладах освіти», — зазначає Анна Ленчовська.

Вона із сумом зауважує, що тривалий час від початку АТО Міністерство освіти й науки не сприяло вступу до університетів дітей із ТОТ. Процес розпочався лише три роки тому й досі не є удосконаленим. Люди важливіші за території, тому державі потрібно турбуватися про них.

«Необхідно, аби окрім механізмів психологічної реабілітації дітей із ТОТ, були створені матеріали для роботи з дітьми, викраденими росією та повернутими в Україну. Потрібно не тільки надолужити знання й освітні прогалини, а й створити дружнє середовище, де дитина може знайти, що їй цікаво, відчути себе прийнятою. Цей процес вбудовування дитини в соціум буде тривалим і вимагає від нас терпіння й розуміння».

«Бажання жити у вільній країні мотивує навчатися учнів з окупованих територій»

У 2020 році в Україні три небайдужі освітянки створили освітню волонтерську ініціативу, а з 2023 року — громадську організацію «ЗНОвУ», що готує учнів 10−11 класів зі статусом ВПО, з прифронтових, деокупованих та тимчасово окупованих територій до ЗНО (на теперішній час НМТ). Спільнота організації прагне, щоб війна якомога менше впливала на життя та можливості підлітків, і всі українські учні мали доступ до якісної освіти незалежно від місця проживання й життєвих обставин.

Ольга Коваль, одна із засновниць ініціативи, показує статистику серед учнів за останні роки, які перебувають на ТОТ.

У 2023 році на навчання до «ЗНОвУ» приєдналися 25 дітей (13−14% від загальної кількості), які проживають на цих територіях. Хоча з кожним роком показник зменшується, потреба країни у створенні нових можливостей для дітей в регіонах, підконтрольних росії, зростає.

Учні з окупованих територій намагаються регулярно відвідувати заняття з обраних предметів, але, через доволі часті проблеми з інтернет-з'єднанням, вимушені пропускати заняття. В таких випадках викладачі діляться з ними матеріалами, які вони можуть опрацьовувати самостійно.

Освітянка каже, що на уроках підлітки, які пережили травматичні події, можуть бути менш емоційними, ніж інші учні. В них гостріша реакція на тригери, наприклад, гучні звуки. Саме тому викладачі не використовують такі ігри/відео/презентації. Але загалом це такі самі учні, як і інші — їм важливі спілкування, підтримка, віра в них та повага.

«З міркувань безпеки та турботи про моральний стан учнів розмови про життя на тимчасово окупованих територіях, їхні втрати та травматичний досвід є забороненими під час занять чи в будь-якій іншій комунікації з викладачами та одногрупниками, — розповідає Ольга Коваль. — Учні й викладачі не знають, де саме вони перебувають та де навчаються, адже ми прагнемо об'єднати всіх дітей в дружню спільноту. Учні знають, що за потреби вони можуть попросити допомоги у нас, звернувшись до організаторів — як от поспілкуватися з психологом або пройти тематичний тренінг».

Викладачі ініціативи «ЗНОвУ» працюють над тим, щоб створити безпечну й невимушену атмосферу на заняттях: розмовляють з учнями, з повагою ставляться до їхніх ідей та думок, підтримують, коли їм здається, що у них не вийде, допомагають порадами тощо. Важливо, що перед початком навчання вони проходять обов’язкові тренінги із підтримки дітей.

Спільнота залучає до навчання учнів за згоди їхніх батьків, оскільки вони неповнолітні та не можуть нести повну відповідальність за власну безпеку. Їхні заявки свідчать про те, що вони поділяють проукраїнську позицію і підтримують дітей у виборі. Викладачка каже, що навчатися, їх мотивує бажання жити у вільній країні та здобувати якісну українську освіту.

Однак вона зазначає: випускникам шкіл, які проживають на ТОТ, бракує інформації про можливості й процедуру вступу в українські ВНЗ. Це є однією з причин, чому вони не бачать можливостей вчитися за цією програмою.

«Часто учні не вірять, що, провчившись понад 9 років в школах окупаційного режиму, вони зможуть надолужити власні освітні втрати. Через це державний та громадський сектор мають разом працювати для того, аби всі українські діти, які перебувають на ТОТ, знали про своє право на якісну українську освіту. Нам потрібно створювати якомога більше таких можливостей», — каже Ольга.