1930-і та 1950-і назавжди закарбуються в історії людства роками масових репресій, пов’язаних із радянським диктатором Йосипом Сталіним. Жителі Донбасу у ті роки також ставали жертвами злочинів геноциду, а після смерті Сталіна регіон став новою домівкою та місцем роботи для виселених із західних областей українців.

Численні злочини проти людяності унесли життя мільйонів осіб та назавжди скалічили життя цілого покоління. Болісний відбиток репресій на долях мільйонів сімей тривалий час замовчувався: спочатку говорити про таке було заборонено, а потім нікому не хотілося думками повертатися у ті жахливі дні терору, голоду та смертей, повідомляє ІА «Вчасно».

«Заборонена тема»

Для нащадків репресованих одними з основних джерел інформації є фото, листи, довідки, щоденники та рідкі родинні розповіді, які допомагають встановити хронологію життя постраждалих від терору рідних.

Галина Засипка
Жителька Покровська Донецької області Галина Засипка поділилася з журналісткою ІА «Вчасно» історією життя, боротьби та оселення на Донбасі свого батька Степана Василихи.

Був він родом із Львівської області. Родина була багата, інтелігентна та освічена. Тато пані Галини мав престижну 7-річну освіту — вчився добре і планував вступити до університету у Львові, сім’я загадувала, що його оберуть до сейму. Також по молодості керував театральним гуртком та вів галицькі танці на три села.

«У 39-му році, коли прийшли радянські війська, батько пішов в УПА молодим хлопчиною. На той момент йому було 16 років. Фактично зі зброєю там він не був, займався листівками і таким подібним, — розповідає Галина Засипка. — Та якось набридло йому сидіти в лісі, засумував за галицькими танцями і тихенько прийшов до села, ввечері організували з хлопцями собі в стодолі вечірку і знайшовся там якийсь зрадник».

Батька Галини Степанівни разом з іншими молодими хлопцями оточили та взяли у полон.

«Тяжко було, коли перші півроку йшло слідство, кожен день так били, що за ноги витягали, в камеру кидали. Оскільки не здався, посадили на 10 років. Відправили його до ГУЛАГу (ред. — концентраційного табору) дуже далеко — до Іжми, це десь на крайній півночі Росії», — ділиться Галина Засипка.

У тюрмі Степан Василиха пережив і утиски від «блатних», яких спеціально садили з ним в одну камеру, і голодні дні. У таборі писав вірші до матері та про Україну, щоб було легше перенести розлуку з рідною землею.

Він відбув весь термін, а у 1953 році, коли помер Йосип Сталін, вийшов по амністії, повернувся до Львова, де вже створювалися колгоспи та стояла проблема нестачі їжі. Почав тато пані Галини у столярувати та потихеньку заробляти на хліб. Якось біля львівського оперного театру його затримала міліція:

«А в паспорті ж написано, звідки він звільнився і по якій статті, то вони паспорт і забрали, сказали: „Прийдеш на другий день“. Він прийшов, і йому одразу запропонували співпрацю з КГБ, він відмовився, йому і сказали: „Щоб ми тебе тут не бачили за 24 години“, — каже пані Галина. — Уже був мій брат Богдан, йому було півроку. І показали татові три міста, у які він може переїхати жити. І одним з них був Покровськ, який тоді ще називався Красноармійським і його вислали сюди, бо тут ніц не було, лише три вулиці».

Тут вже у нього з жінкою народилася сама пані Галина і її брат Ігор, так сім’я і залишилася на Донбасі, бо татові було заборонено проживати на території Львівської області до 1991 року. Реабілітували його лише в 1993.

«Добре, що дітьми ми не звертали уваги, коли ми проходили, а нам кричали «бандери, а вони сякі-такі». А бандери не воювали на чужій землі, а боронили свою землю, а як перевернули історію і знищували людей. Розповідалося дуже мало, щоб ми не сказали нічого зайвого и не опинилися в біді. Тут на Донбасі довгий час це була заборонена тема навіть серед своїх, «домашніх».

Певний час планувала Галина Степанівна поїхати жити до Львова, бо там лишилася спадщина, але змінила свою думку.

«Я так подумала: ганяли мого тата, виганяли його в Сибір, виганяли зі Львова, вигнали сюди. Тепер я маю лишити могилу батька, матері, дядька і знову кудись тікати? Та нікуди я не поїду, хай мене тільки спробують звідси вишебити», — каже вона.

Фото батька Степана Василихи з архіву Галини Засипки
Вірші, написані Степаном Василихою, у концтаборі

«Сиділа як мишка, плакала і всіх боялася»

Ольга Груша, яка нині живе у Покровську, досі добре пам’ятає примусове виселення та відправлення до Сибіру своєї родини з села Кудинівці Тернопільської області. За її словами, зробили це через те, що «не хотіли йти до колхозу на роботу».

«Мені було 12 років, забрали нас із батьком, матір’ю, бабусею і маминим братом у 50-му році. Їхали в товарних вагонах, кормили чорним соєвим супом і окропом. Я сиділа, як ота мишка, плакала і всіх боялася», — згадує Ольга Петрівна.

Одразу всю сім’ю на місяць забрали до Бережан (ред. — Тернопільська область), де був пересильний пункт: «Ми там були як в’язні в таборі. Потім сказали, що везуть „на білі ведмеді“ і привезли до Красноярська, потім по Єнісею і Ангару пливли баржою. Багато хто потонув, але нас Бог спас і ми приїхали до Роздольного живі. Це був ніби такий острів, заселений переселенцями».

Каже, жили спочатку у бараках, які складалися із кімнати на 30 квадратів і пічки. Проживали так по 2−3 сім’ї в одній кімнаті. Працювати Ольга Петрівна почала ще з 14 років розсильною у ліспромхозі.

Саме на острові пані Ольга зустріла майбутнього чоловіка.

«Я закінчила училище на штукатура-маляра, хотіла їхати до Львівської області, але тут знайшовся мій Вася, заміж вийшла і все, не поїхала. Мені було 19, а йому вже 27. Якось до нас приїхав виселений священник. Тоді він в своїй хатці став правити, де ми і вінчалися», — розповідає Ольга Груша.

Потім молода сім’я стала поступово будувати хатину з дров, а з часом, після смерті Йосипа Сталіна та реабілітації постало питання якнайшвидшого виїзду з російської півночі.

«Сюди на Донбас ми приїхали у 59-му році із двома синами. Їхали знову баржою цілий тиждень по Єнісею та Ангару, їли сухі пайки. Старший мій син мало не потонув, зачепився за гілку капюшончиком, але вчасно мій батько то помітив. Дізналися, що шахта приймає на роботу і одразу дає квартири і стали жити тут».

І так на Донеччині проживає вже три покоління сім’ї пані Олі. Про події п’ятдесятих років згадує з болем і сльозами в очах: «Страшно, що тоді з людьми робили…».

Трудова книжка Ольга Груші

«Комори були повні зерна, а ми помирали від голоду»

Родина жительки Покровська Юлії Нестеренко пережила і голод, і гоніння, і «розкуркулення», влаштовані радянською владою безпосередньо і на Донеччині.

«Мій дядя Трохим, брат моєї мами, був більшовиком-комуністом, його розстріляли у 1937 році та визнали ворогом народу з невідомих причин. Це в сім’ї не обговорювалося. У нього залишилася жінка з маленькою дитиною. Це її дуже зачепило і вона зійшла з розуму і вмерла. Дитину забрали в дитячий будинок», — розповідає Юлія Нестеренко.

За словами Юлії Аврамівни, донька її дяді після цього жила в Луганській області, наприкінці п’ятдесятих отримала листа про реабілітацію батька. «Вона завжди казала: «Мені прислали листа про реабілітацію і все таке, але хто поверне мою молодість, я завжди була дочкою ворога народу».

Сім’ю чоловіка пані Юлії 1940 році насильно виселили до Покровська (тоді Красноармійського) з міста біля Хабаровська через родинні зв’язки з поляками:

«Їхали вони понад два тижні, його бабуся Параска була вагітна, народила сьому дитину у дорозі. Приїхали сюди, вирили землянку і в ній жили, пізніше поруч хату збудували. Чоловік мій народився в 53-му році, але він ще пам’ятає ту землянку, це так просто з пам’яті не зникає».

Поділилася Юлія Аврамівна і розповіддю про нестачу їжі в сім’ї і тяжку роботі її матері Ольги Пилипівни.

«Мама все життя робила. Перший вихідний день вона отримала на 11-ий день при Брежнєві. Одного разу розповідала, що три дні ми нічого не їли, вже не бігали, просто лежали. На роботі сторож стаканчик зерна насипав. Вона його перемолола, баланду зварила і дітям дала. Мама мене завжди питала: «Поясни, чому комори завжди були повні зерна, а ми вмирали з голоду», — ділиться Юлія Нестеренко.

«Розкуркули» коханого чоловіка матері жінки: «Він був усиновлений, сім’я не мала не наймитів, нічого такого, але їх розкуркулили. Він так і не повернувся звідти, куди забрали».

Багато говорити про те, що відбувалося, не було прийнято. «Така була доля у людей, страшна і трагічна», — підкреслює Юлія Аврамівна.

Сьогодні усіх трьох героїнь об’єднує спільна мета — плекання історії роду та надання розголосу всім тим подіями. Крім того, жінки всі разом працюють над створенням в прифронтовому Покровську українського центру і мріють про сильну та незалежну країну, в якій пануватиме мир та ніколи не знайдеться місця терору.