Після новорічних свят для абітурієнтів Донеччини починається вкрай активна пора — підготовка до ЗНО, вибір майбутнього місця навчання та професії. Це і виклик для батьків, це і також — час активної реклами вишів, для такого, аби набрати абітурієнтів, отримати фінансування від Міністерства освіти і науки України, і залишатись на плаву.

Журналіст, історик Антон Лягуша
Журналіст, історик Антон Лягуша

Після 2014-го року вищі навчальні заклади Донеччини опинилися у вкрай важких умовах виживання — хтось евакуювався далеко за межі регіону, як ось Донецький національний університет, хтось перемістився в інші міста — Покровськ, Маріуполь, Краматорськ. І всі мали розпочинати власний розвиток з нуля, при цьому — зберігати і науку, і якість навчання, і професорсько-викладацький склад. З іншого боку, міста, куди перебралися з Донецька виші, мали б почати динамічно розвиватися. Університет для громади є завжди гарним фактором розвитку.

Але, з 2014 року ми бачимо відтік абітурієнтів з регіону до інших областей, «недонецьких» вищів — в Харків, Дніпро. Також, ми бачимо, що влада насправді майже не підтримує евакуйовані виші, які насправді б мали стати основою реінтеграції.

І коли ти починаєш про це думати, рве все і з усіх сторін — починаючи від питання — що таке Університет сьогодні в ситуації кризи освіти взагалі, і закінчуючи проблемою впливу науки та освіти на національний культурний проект, на розвиток держави, адже як сказав Чарльз Сноу: «Культура науки — істинна культура не тільки в інтелектуальному, але й в антропологічному сенсі». Це дуже важливий вислів, бо перед нам антропологічний виклик для вищої освіти та науки України в контексті реінтеграції та деокупації її територій. Чому? Бо в центрі цього процесу є людина з очевидною травмою окупації, з різними практиками співпраці, колаборації або супротиву. Адже, як сказала відома історикиня, Олена Стяжкіна, життя в окупації схоже на кардіограму хворого серця. Більше того, життя в Україні поки що так само схоже на кардіограму хворого серця.

Отже, яка роль університетів в часи соціальних катастроф. А у нас саме вона. Відповідь дає нам історія. Так, саме студенти почали «ламати» систему управління в Російській імперії напередодні революції. І першою була університетська забастовка 1899 року, коли на зміну Ліберальному Університетському уставу, прийнятого за часів Олександра ІІ, ввели нові правила, потім, коли студентів Санкт-Петербурзького університету образилися під час святкування 8 лютого дня університету. А далі був Київ — 1900 рік, коли відрахували двох студентів, потім Харков, Варшава, Москва. Потім Університет став місцем політичного життя і зібрань лібералів та соціалістів, а далі — перша російська революція 1905−1907-х років. Друга світова війна перед університетами Франції, Німеччини, Італії поставила проблеми осмислення травматичного і трагічного досвіду. І саме університети стали місцем, де відомий філософ Карл Ясперс виступ зі своєю лекцію «Проблема винуватості», в якій підняв на поверхню відповідальність людей за нацизм, вбивства, війну. 1968 р — Франція, США, Індія, Німеччина. Особливою тут була Чехословаччина і протест проти введення радянських танків. Він розпочався зі студентів та викладачів. І таке інше, інше, інше. І це тільки новітня історія, яка дає нам право думати, що саме Університет є визначальним місцем, де мають мислити соціальну катастрофу.

У нас з вами соціальна катастрофа, коли повсякденний, усталений порядок порушено, коли ми маємо діяти в умовах війни та думати про країну сьогодні, і одночасно мислити на багато кроків вперед. І тут головним стає ні економіка, бо гроші без знань — це смерть, ні політика, бо політична культура без освіти — це мертвороджене дитя, ні навіть воєнна історія — бо згадаймо Бісмарка — який казав, що битва відбувається за шкільною партою та в аудиторії.

Саме тому в процесі реінтеграції та деокупації території Донецької, Луганської областей та Криму, головним героєм мати стати Університет.

Сьогодні, на жаль, ми спостерігаємо відсутність державної стратегії деокупації, інформаційну ізоляцію окупованих територій, відсутність з боку України меседжів до вчителів, науковців, митців. Наше інтелектуальне та освітнє мовчання до них провокує окупованих людей самочинно шукати шляхи виживання, залишає їх в ситуації кризового екзистенційного вибору — співпрацювати з окупантом, виїхати на велику Україну при можливості непотрібності тут, «залягти на дно» і таке інше. Вони стали заручниками війни.

Що мають зробити суспільство та влада?

Перше, це повернути евакуйовані університети на вільні, контрольовані території Донецької та Луганської областей. Саме ці університети і мали б формувати державну стратегію деокупації, вливати на економічний та соціальний розвиток регіону, ініціювати складні розмови всередині громади стосовно винуватців, героїв, ностальгії за радянським. І головне без університетів Донеччина може стати культурним, інтелектуальним гетто.

Вищі Донеччини за підтримки держави мають стати також осередками громадської активності та разом із громадянськім суспільством — підтримкою демократичних інститутів.

Можливо, вже давно на часі створення першого вільного університету з дуже прозорим управлінням та якісною системою освіти. І тоді він стане тим магнітом, який притягуватиме кращих випускників шкіл Донеччини, а згодом — і основою сталого розвитку регіону з наукової та культурної точки зору.

І тоді перед абітурієнтами не буде проблеми вибору між якісною освітою та далекою відстанню від дому. А Донеччина знову стане українським центром ідей, економіки та розвитку.