Ластівка
Військовий медик Оксана з гарним і ніжним позивним «Ластівка» — киянка. За освітою вона медсестра. До війни протягом 12 років працювала асистенткою стоматолога. Під час Революції Гідності допомагала пораненим і постраждалим на Майдані. Коли навесні 2014 року почали формувати перші добровольчі батальйони, теж не лишилася осторонь. На Донбас вирушила у складі батальйону «Київ-1» (зараз — 2-га рота полку «Київ», що входить до структури МВС, — ред.). Рідним про те, що їде на фронт, не сказала. Уже там, коли з’явився зв’язок, зателефонувала батькові. Він знав, що донька пішла до добробату, але навіть не припускав, що на передову. Розмову розпочав здалека: «Де ти, як ти, донечко?»
«Я кажу: «Нічого, татусю, на навчаннях». А він: «Бачив я сьогодні по телевізору твої «навчання». Як виявилося, я потрапила в кадр, коли журналісти знімали сюжет, — згадує Оксана. — Спочатку запитав: «Донечко, хіба, крім тебе, нікому було піти?» Я відповіла: «Якби всі так міркували, ця нечисть уже була б у Києві». Він поклав слухавку, потім перетелефонував: «Донечко, пробач, я не те мав на увазі. Я дуже пишаюся тобою».
Оксана зазначає, що в бойових умовах наявність спеціальної медичної освіти чи професійних лікарських знань не така важлива.
«Значно вагомішим є інше — уміння не розгубитись і не запанікувати у стресовій ситуації. Існує чудова фраза про те, що на полі бою рятують життя, а не здоров’я, — каже вона. — Колись спілкувалася з лікарем, який багато років викладав медицину на військовій кафедрі. Він зізнався, що його знання на фронті не мали ніякого практичного значення».
Те, з чим медикам довелося зіткнутися на війні, не викладали на лекціях. І річ не тільки у специфіці травм, поранень та умов евакуації. 2014 року військові з медичними нашивками на полі бою були буквально мішенями. Бойовики стріляли в них прицільно.
«Нам одразу сказали: знімайте пов’язки з червоними хрестами, щоб не було зрозумілим, що ви медики, — розповідає „Ластівка“. — Хлопці мене ховали та прикривали, коли я працювала».
Хай якою критичною та складною є ситуація, медик не може показати свої почуття й тим паче страх чи слабкість. Однак зовнішня незворушність і холоднокровність не мають нічого спільного з байдужістю. Просто в цій роботі інакше не можна.
«У процесі ти емоцій не відчуваєш. Усе настає пізніше. Уже за кілька годин після того, як довезли пораненого або витягнули „двохсотого“ з поля бою. Ти починаєш аналізувати, що сталося, що могло б трапитися, й організм, м’яко кажучи, дивує. Усе тіло тремтить, іноді по кілька годин. Були моменти, коли хотілося кричати так, аби тебе почула вся країна. А ти не маєш права це робити, тому що паніку побачить поранений і йому стане ще гірше. Кричала, звісно… Згодом… У подушку». — «Ластівка» робить тривалі паузи між словами.
До речі, позивний в Оксани з’явився завдяки волонтерам.
«У мене його взагалі не було. Бійці підрозділу називали мене «мамочкою», «Ксюшкою», «сестричкою», «маманькою» — кому як зручно, — з усмішкою згадує медик. — Якось приїхали волонтери, запитали, який у мене позивний. Дізнавшись, що його немає, розмістили моє фото в соцмережі, попросили написати варіанти позивних і проголосувати за вподобаний. Найбільше голосів набрала «Ластівка».
Медикам підрозділу часто доводилося допомагати й цивільному населенню. Вони брали безпосередню участь в евакуації мирних жителів із зони запеклих обстрілів, у разі потреби надавали медичну допомогу. За словами Оксани, місцеві мешканці спочатку дивилися на військових насторожено, але, побачивши, що вони не відмовляють у допомозі, змінювали своє ставлення.
«Безумовно, не всі. Тут велике значення має інформація, яку люди отримують, — упевнена Оксана. — На Донбасі російські телеканали й радіостанції буквально „загодовують“ населення антиукраїнською пропагандою. Та й не лише на Донбасі. Пам’ятаю, як 2014 року до нас у підрозділ приїхав журналіст із Німеччини з перекладачем. Мене попросили з ним поспілкуватися — для нього жінка на фронті була вдивовижу. Першим було запитання: „А правда, що ви їсте маленьких дітей?“ При цьому журналістові було років 60 чи й більше. Я отетеріла, повернулася до перекладача й звертаюся до нього: „Отже, так, те, що я зараз казатиму, перекладай дослівно“. Відповідаю журналістові: „Авжеж. Наразі осінь, заготівлю на зиму робимо. Ходімо зі мною до сараю — там бочка з немовлятами“. Перекладач це перекладає. Журналіст полотніє. І тут я, звісно, не витримую: „Та як ви можете вірити такій інформації?! Ви ж доросла людина. Невже не можна думати своєю головою?!“ Певна річ, на цьому інтерв’ю закінчилося».
Оксана й нині служить у складі підрозділу, який став для неї рідним за стільки років. На зауваження знайомих на кшталт: «Скільки ще ти там залишатимешся?» — незмінно відповідає: «Це моя служба». А у відповідь на запитання, чого б їй хотілося найбільше, промовляє коротку, але дуже змістовну фразу: «Хочу, щоб усі сини, кохані, чоловіки, батьки, брати, дідусі повернулися додому».
Матеріал надано «Донбас Інформ» зі спецвипуску до Дня Захисника України