Будні переселенців з Донбасу в Фінляндії: що робити, якщо до «цивілізації» далеко, а в магазини й до шкіл хочеться

Найбільше переселенців — у центральному регіоні країни, однак немало людей розселилися по всій території, по маленьких містечках і селах, де між школами, магазинами та іншими зручностями — кількакілометрова відстань.

«Дитині доведеться щодня йти 4,5 кілометри до школи». Інакших варіантів немає?

Оксана Кравець — двічі біженка. Вперше вона втратила свій дім, коли окупанти захопили Луганськ. Звідти дівчина ще влітку 2014 виїхала разом із майбутнім чоловіком Володимиром. Пара оселилася спершу в Києві на кілька років, а потім поїхали у Маріуполь. І вдруге війна їх наздогнала вже там — вранці 24 лютого. Після того, 13 березня, жінка з дитиною виїхала у Фінляндію, де «пригоди» з переселенням знову повторилися.

«Чоловік нас провів із донькою на евакуаційний автобус. Сам лишився в Україні (він військовий). Спершу я жила з дитиною у спонсора. Все було добре, перед поселенням приходила перевірка до нього, ухвалили, що умови життя для мене й дитини — хороші. Дали дозвіл на заселення. Але з невідомих причин у травні знову прийшла перевірка, і вже цього разу сказали, що кімната, в якій я живу з дитиною, замала для нас двох. А у квартирі взагалі було лише дві кімнати, тож іншого варіанту й не було, хоча нас усе задовольняло. І в результаті у червні нам сказали, що потрібно шукати іншого спонсора або переїжджати самій. Оскільки я не надто користувалася програмами для біженців — вирішила переїхати сама.

Грошей було небагато, тому розглядали ті варіанти, які «потягну» я, а з моєю зарплатою це не так і легко, хоч я й знаю англійську», — розповідає Оксана.

Оксана з дитиною

Вибір впав на будинок у невеличкому містечку, яке за мірками України нагадує невелике село. Там є лише один продуктовий магазинчик. За всіма іншими послугами потрібно їхати за 5 кілометрів у місто. Однак влітку незручностей не було — Оксану з дитиною до міста підвозив сусід, тому причин для «хвилювання» не було.

«А потім почалася осінь, дитині треба йти в школу. Другий клас, відстань — 4,5 кілометра. Звісно, я не можу щодня її відводити туди й назад, бо у мене робота, яка вимагає точності й пунктуальності. На жаль, інших варіантів навіть немає, але про це не думалось влітку. коли не було потреби їздити регулярно в місто», — пояснює Оксана Кравець.

Нині жінка вимушена просити фінського знайомого, аби той завозив її доньку до навчального закладу, а потім забирав. Однак така «схема» незручна ні їй, ні чоловікові, ні дитині, оскільки та чекає до четвертої вечора, щоб повернутися додому.

Проте переселенці й Фінляндії та Данії пояснюють: така проблема — не нова, і варіанти її вирішення є.

Таксі, автобус чи велосипед?

Світлана Легенька, яка приїхала до Фінляндії з Харкова, додає: проблема з тим, аби дістатися до конкретного місця через дорожні кілометри, не нова. І найчастіше вона лишається позаду завдяки «двоколісному» рішенню.

«Це досить звичайна ситуація для мешканців маленьких міст чи селищ, коли до школи чи найближчого магазина кілька кілометрів, а дитячі майданчики й діти, з якими може бавитися власна дитина, відсутні. Самі пройшли через таке. Було важко. Теж не мала автівки, тому водила дитину пішки до садочка. Годину туди, годину назад, а після обіду треба йти забирати, тобто ще дві години пішки.

Відстань у 5 кілометрів для Фінляндії — це нормально

Легше стало, коли придбали дитині велосипед. І так, велосипед у Фінляндії — це не просто розвага, а повноцінний засіб пересування, яким користуються протягом цілого року — не тільки влітку, а і в морози. Єдиний вихід — шукати роботу у місті, щоб мати змогу самостійно обирати місце проживання, щоб і садочок був поруч, і магазини, і міський транспорт був доступний», — пояснює Світлана.

Ольга Наконечна, яка ще у 2018 році переїхала до Фінляндії, додає: автомобіль у Фінляндії може дозволити собі не кожен житель. Тому велосипеди та байки — це справді популярний транспорт, яким користуються навіть у колах влади. Однак якщо байк — це рішення для дорослих (або й для дитини за умови придбання спеціального дитячого крісла), то варіантів з велосипедом є трохи більше.

«На велосипедах їздимо і фіни, й ми цілий рік. Для дітей є візки, які чіпляються позаду велосипеду. А для місцевих і тих, хто живе у Фінляндії, 4,5 кілометри — це абсолютно не критична відстань», — пояснює Ольга.

Однак існує й інший варіант — звернутися до школи, в яку ходить дитина, з заявою та проханням включити вашу адресу в маршрут шкільного автобуса (у більшості навчальних закладів він наявний). Ця послуга довозу для школярів повністю безкоштовна.

Ганна Проскуріна, теж ВПО, додає: інколи, коли все ж школа не має свого автобуса, доведеться користуватися іншим методом.

«Відстань у 5 кілометрів для Фінляндії — це нормально. Моя дитина їздить у школу влітку на велосипеді, восени та взимку ми купуємо проїзний на автобус, бо шкільний проїзний квиток не дали, оскільки відстань — не більше 5 км. І біля нас живе багато інших дітей, навіть школярів-фінів, які також їздять залюбки на велосипеді», — розповідає переселенка.

Поради від фінки та пояснення про менталітет

Ясмін Алькамар, фінка, радить брати до уваги й можливість придбання мопеда. Цей вид транспорту доволі економічний, і хоч має менший попит через свою вартість (у порівнянні з велосипедом), якраз його місцеві полюбляють найбільше.

«Для українців, з якими я спілкуюсь у волонтерській спільноті, дуже дивно, як ми можемо так жити — на відстані один від одного. І ми справді відрізняємось один від одного. Наприклад, українка мені розповідала, що у приватному секторі всі сусіди товаришують та обов’язково спілкуються. У нас дещо не такий менталітет, ми різні в цьому. Тому й відстані між населеними пунктами переселенців теж дивують, вони про це нам багато розповідають.

Але до такого життя можна звикнути, тим паче навколо така природа. І все ж, якщо доводиться їздити з дитиною до школи, ми купуємо мопеди. Витрати на бензин набагато менші, ніж треба для машини, але це зручно. Хоч і треба враховувати вітри, прохолоду…

Але я розумію, що матусям буває складно відпускати дитину саму на таку відстань, вони хвилюються, бо це нова країна й місто. А ми (фіни — ред.) звикли до такого, наші діти самостійно долають відстані у 4−5 кілометрів навіть з першого класу. Таке виховання, мабуть, бо це ставлення передавалося нам з поколіннями», — розповідає Ясмін.

Жінка радить переселенкам, які потрапили у програму розселення, пояснювати службам, що діти будуть вимушені ходити до школи самостійно. Це може якось вплинути на рішення служб про те, куди саме поселять родину з маленькими дітьми-школярами.

Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!