«Строковик», який планував весілля: історія полоненого захисника Маріуполя родом із Лимана

26-річного Родіона Кузнєцова минулоріч у травні призвали на строкову службу. Чоловік родом з Лимана, та на службу потрапив до Маріуполя. У приморському місті його і застало повномасштабне вторгнення, звідти ж він потрапив в полон.

Разом з побратимами Родіон Кузнецов боронив Маріуполь. Його наречена — Анастасія Македонська — спершу чекала на коханого в рідному Бахмуті, але все ж виїхала через небезпеку. Ми говоримо з нею онлайн, адже зараз бахмутянка живе та працює на заході країни. Анастасія Македонська розповіла журналістам «Вільного Радіо» історію їхнього з Родіоном кохання, про нього самого та свій досвід очікування хлопця з полону.

Далі пряма мова Анастасії.

Ніс в Маріуполі строкову службу і не вірив у вторгнення

Ми познайомились п'ять років тому. Тоді разом працювали у дитячому таборі під Лиманом. Родіон працював вожатим, я — медсестрою. Я тоді вчилась у медичному університеті. Він вчився в Харківській залізничній академії. А влітку ми підпрацьовували.

Родіон родом з Лимана, я — з Бахмута. Після закінчення університету Родіон працював в Лимані в управлінні Донецької залізниці. Минулого року йому прийшла повістка про строкову службу. Він раніше вів розмови, що хоче служити. Бо дідусь, батько — усі служили.

Я його завжди підтримувала. Але коли йому прийшла повістка, дуже хвилювалась. Бо ми самі родом з Донеччини і знаємо, що триває війна. Я дуже переживала, що щось знову почнеться, що ООС переросте у щось більше.

На строкову службу Родіон пішов минулоріч 17 травня. Потрапив до Маріуполя. Він дзвонив один раз на тиждень. Тоді ще був ковід, на присягу родичам не дозволили приїхати. Ми приїжджали на наступний день після присяги, аби зустрітись. Я закінчувала університет і тоді жила з батьками в Бахмуті.

Коли починались чутки про вторгнення, я почала нервувати. У січні на 10 днів він приїжджав у відпустку. Я питала, чи знає він щось про це, але він казав, що все буде добре, він не вірив, що росія почне повномасштабну війну.

Попри те, що я з Донеччини, в таке я теж не вірила. Хоча, я і у 2014 році не вірила, що можливі бойові дії. Але якщо порівняти 2014 і те, що зараз — це просто небо і земля. Це просто жах.

Потрапив на «Азовсталь» і дістав поранення

24 лютого я була в Краматорську. Ми з подружкою прокинулись о 4 ранку від вибухів. Я написала Родіону, що у нас вибухи. Він передзвонив, і сказав, що вони не сплять з 2 ночі, бо у них тривога, бо Маріуполь вже бомбили по повній програмі, його почали захоплювати першим.

Потім він виходив на зв’язок раз на тиждень. Не казав, де він, як справи. Просто казав, що живий. Вони строковики і я дуже боялася, що їх задіють у бойових діях. Демобілізація у нього мала бути у травні.

3 березня в Маріуполі вже взагалі жодного зв’язку не було. З того часу він дзвонив дуже рідко, з чужих номерів, лише одна фраза «Я живий». Він дуже просив мене виїхати.

Його батьки з Лимана виїхали. А я зі своїми ще була в Бахмуті. Але коли від постійних обстрілів я вже не могла спати ночами, я вирішила їхати, бо він мене просив. Я виїхала за кордон. Він міг надіслати смс раз на три тижні з незнайомого номеру.

У квітні, коли я була за кордоном, він подзвонив мені на вайбер. Тоді я дізналась, що він на «Азовсталі». Сказав, що він поранений, що в нього в нозі декілька маленьких уламків. Він сказав, що «у мене все добре, я ходжу, навіть бігаю, просто трохи кульгаю». Він казав, що тоді ще була їжа і вода. Тоді я почула його голос вперше за кілька місяців. Розмова тривала хвилин п’ять. Сказав, що любить і сумує, попросив триматись. Він сказав, що живий завдяки мені, тому що завжди думає про мене, і заради мене тримається. (голос тремтить — ред.).

До вторгнення ми планували у серпні зіграти весілля, обрали дату. Навіть коли він вже був на заводі, казав мені, щоб я шукала сукню. Він вірив, що незабаром повернеться.

Знали, що не буде деблокади «Азовсталі», тому чекали виходу

Потім він вийшов на зв’язок 9 травня. Він написав мені, що живий, що вони досі на заводі. Коли питала, чи є їжа і медикаменти, відповів «50/50». Сказав, що нога вже зажила, але думаю, що він мене просто заспокоював.

Я питала, що робити, чим ми можемо допомогти. Ми ж робили мітинги, звертались до президента, щоб бійців «Азовсталі» врятували. А він сказав: «Ви нічого не можете зробити. Ми чекаємо». Він тоді розумів, що ніякої деблокади не буде. Чого чекаємо? Певно, цього наказу про вихід з території заводу…І я вже зрозуміла, що немає іншого виходу, крім здачі в полон. Бо коли я дивлюсь новини, а їх кожного разу обстрілюють, і ти не знаєш, чи він живий, серце крається. Коли він був на заводі, я думала, що це найжахливіше.

16 травня я побачила в новинах, що вони виходять з «Азовсталі». В кінці травня «Червоний хрест» подзвонив його мамі і сказав, що він вийшов 16 чи 17 травня.

Після того жодного зв’язку і жодної інформації. Ми самі вирішили, що він в Оленівці. Бо в новинах казали, що військових в «Азовсталі» повезли в Оленівку.

Родичам полонених немає де брати інформацію

Коли стався теракт в Оленівці, я була на роботі. Я побачила в російських пабліках інформацію про те, що начебто «українці обстріляли Оленівку, і там загинули кілька десятків людей». Але ж вірити росіянам — себе не поважати. Я не повірила. Почала питати в жінок інших полонених. Від України жодної інформації. А окупанти вже почали розповсюджувати відео, фото. І я розумію, що там реально щось сталося. Я телефоную мамі Родіона, вона теж не в курсі. Мене починає трусити, я вже не можу працювати. Потім Україна підтверджує, що росіяни обстріляли. Мені стає дуже погано. Директор відпускає мене з роботи. Я не можу вимовити жодного слова, бо сильно плачу. У мене починається істерика. Я просто не випускаю телефон з рук і чекаю новин. Я цілий день була на заспокійливих.

Потім почали писати, що там були лише «азовці». Я намагаюсь себе цим заспокоїти, бо Родіон служить не в «Азові», а в Нацгвардії. Потім росіяни починають скидати якісь списки, непідтверджені нашою стороною. Але, коли така ситуація, я дивилась ці списки і вірила їм. Бо що робити? В цьому списку загиблих його не було. Це мене трошки заспокоїло, бо я чіплялась за якусь ниточку, щоб просто мати надію.

Зараз немає жодної інформації. Лише моніторю російські пабліки, якісь списки. В якомусь списку я бачила його ім’я. Бо де нам брати інформацію? Жодної нема. Лише росіяни виставляють відео з тортурами наших полонених. І ми просто дивимось всі ці відео в надії, що побачимо його.

Всі рідні в різних містах, і страшно їх більше не побачити

Дуже складно було їхати зі свого дому. Я їхала сама. Мої батьки ще залишалися у Бахмуті, вони виїхали у серпні. Родіон був на “Азовсталі”. Я була за кордоном, потім на заході України. І найважче було те, що я можу кожного з них більше не побачити. І зараз ми з моїми і його батьками знаходимось усі у різних містах. І дуже тяжко було прокидатись і читати ці новини про постійні обстріли Маріуполя і «Азовсталі», про обстріли мого Бахмута. Коли ти не знаєш, чи ти побачиш цю людину знову, ти прокручуєш в голові всі моменти, коли ви були разом (плаче — ред.).

Зустріч з Родіоном я уявляю кожного дня. Прокидаюся і спати лягаю з цією думкою. Уявляю, що буду бігти до нього і дуже сильно плакати (сміється — ред.), обіймати його і казати, що дуже сильно на нього чекала.

Мене підтримують близькі, і відволікає робота. Я спеціально швидко почала влаштовуватись на роботу, бо почала розуміти, що я трошечки їду розумом. Бо тільки плачу цілими днями, дивлюсь новини і чекаю. До того ж, аби якось влаштовуватись на новому місці, потрібні гроші.

Я тривалий час мовчала, бо родичів полонених просили не створювати медійний шум для того, щоб були обміни. Але за цей час було дуже мало обмінів і звільнили дуже мало людей. Перший обмін у червні нас дуже надихнув, і наступного ми чекали у липні. А у липні ще й загинули хлопці в Оленівці. А після того, як обміняли командирів, я зрозуміла, що медійний шум не має ніякої різниці. Те, що я мовчала, не принесло жодної користі. Навіть мої друзі не знали, що він там. Ніхто не знав, що він в полоні, ніхто не знав, що він захищав Маріуполь.

То як я дивитимусь йому в очі, коли він повернеться? Виходить, я нічого не робила. Я ходила на мітинги, стояла з плакатами. Але цього мало. Люди мають знати, що він такий є у мене, … і у всієї країни (плаче,— ред.).

Тому я і раджу усім не мовчати і розголошувати цю інформацію. Про те, що там дуже багато хлопців і дівчат. І усіх їх хтось чекає вдома. Я робитиму по максимум усе, що зможу зробити, аби він тільки повернувся додому.