“В урвище від бомби затягло і залізо, й побратимів”: у Києві провели в останню путь азовця, який загинув в Оленівці після оборони “Азовсталі”

Військовослужбовець ЗСУ полку “Азов” Владислав Солонський загинув в Оленівці після того, як росіяни влаштували теракт в одній із казарм. Напередодні, від самого 24 лютого, він зустрічав ворога зі зброєю в руках – тому що найбільше хотів подарувати своїй доньці вільне та безпечне майбутнє без росіян. 

Дружина Владислава, Світлана Сікорська, розповідає журналістам “Вчасно”: у лавах “Азову” чоловік був ще відтоді, коли полк лише почав формуватися. Він став одним із тих, хто структуризував основу “Азову” й навчав новобранців, які з 2014 вступали до лав формування, аби воювати за незалежність України. 

Один із перших в “Азові” Донбасу

“На той момент “Азов” якраз остаточно формувався. Приходило багато людей, але структури як такої не було. Ні підрозділів, ні конкретності, хто й за що відповідає. І чоловік став одним із тих, хто вибудовував структуру “Азову”, навчав молодих недосвідчених хлопців, які хотіли воювати. Потім його назначили командиром автороти в Урзуфі, на базі “Азову”, і там він облаштував ремонтну базу. Сам з того моменту був у підпорядкуванні Дениса Прокопенка”, – пригадує Світлана Солонська.

За кілька років Владислав став старшим лейтенантом, офіцером групи тилового забезпечення, офіцером-логістом. А вже через кілька місяців сталися події 24 лютого – і з перших хвилин нападу Владислав став на захист Маріуполя.

“Спершу хлопці були поруч, але зв’язок з чоловіком був геть поганий – ми навіть не могли зрозуміти, де їхній підрозділ базується, що поруч із Владом. А вже коли їх брали в кільце – азовці перебазувалися на “Азовсталь”. Там вони були першими, до них приєднувалися інші частини”, – розповідає Світлана. 

“Азовсталь” у кільці та “партизанський рух” у рідному селі

Сам Владислав народився неподалік села Осипенко у Бердянському районі. Жив там із родиною – Світланою та донькою – увесь час до повномасштабного вторгнення. А коли азовців на “Азовсталі” брали в кільце – у село зайшли росіяни. 

“На той момент ми всієї вулицею у вікна дивилися, як на Маріуполь постійно йдуть колони техніки. Вони не припинялися – цілодобово їхали танки, “Тигри”. Ми бачили цих росіян, які сиділи зверху на них, спостерігали, як на Маріуполь постійно летить авіація. У кого був зв’язок із військовими – збирали дані про те, що ми бачили. І не розуміли, чому не можна було в полі розбомбити всю кацапську техніку, адже там їхали цілі колони”, – зізнається Світлана.

Жінка пригадує: відразу ж окупанти почали обшукувати село у пошуках воїнів–”нацистів”, як вони називали наших захисників. Дійшло до того, що вони лазили на горища в пошуках чоловіків і звертали увагу на родини військових. Тоді Світлана зрозуміла, що далі лишатися в селі надто небезпечно – тому що, з’ясувалося, на їхній двір уже “показали” місцеві колаборанти, зауваживши, що Владислав – діючий військовий ЗСУ.

Виїжджати довелося екстрено, вже за кілька днів – родину Владислава вивіз сусід, який займався регулярними перевезеннями жінок і дітей з окупованої території.

Сигарета, яка врятувала життя 

На “Азовсталі” наші військові вже були вимушені витримувати щогодинні обстріли росіян. В хід йшло все озброєння, які мали окупанти, аби взяти останній “неприступний форт”. Нерідко снаряди пробивали стіни заводу, а в один із днів одна з ворожих бомб забрала життя десятків побратимів Владислава.

“Коли за “Азовсталь” тривали бої, якийсь політик сказав, ніби стіни заводу не можна пробить. Насправді – можливо. З другої до третьої ночі кілька місяців поспіль на “Азовсталь” щодня кидали тритонні бомби. Вона пробивала сталь.

В якийсь момент чоловік кілька днів не виходив на зв’язок. І раптом приходить повідомлення: “Я вчора дивом вижив. Мабуть, тому, що ви за мене молитесь”. О першій ночі він вийшов покурити, і саме в цей момент на них росіяни скинули тритонну бомбу. Вона пробила сталь і впала саме на те місце, де був залізний стелаж Влада – на ньому він спав усього кілька хвилин до того. Було багато загиблих, менше – поранених. А Влада відкинуло об стіну, контузило. Коли зрозуміли, що сталося – кинулися всі до тих хлопців, але тільки кількох вдалося врятувати… Чоловік тоді написав: “Я втратив усіх своїх друзів, з якими був поруч ці місяці”, – пригадує Світлана Солонська. 

Після того випадку Владислав із побратимами перейшли в інший бункер, до командирської частини. Щоправда, частина військових якийсь час перебувала в попередньому, пошкодженому бункері. На нього рашисти вже 8 травня скинули фосфорну бомбу. Та, за словами Світлани Солонської, спалила всіх, хто був у бункері.

“Почесний полон”, з якого Владислав живим не повернеться

На початку травня, після трагічних подій на “Азовсталі”, від Владислава з’явилася рідкісна на той момент звістка – він написав, що усім на “Азовсталі” потрібно здатися у почесний полон. Таке рішення ухвалили з тим врахуванням, що гинуть надто багато захисників України, водночас росіяни так і не можуть отримати бажаного – перемогу “Азовсталі”. Тож, за рішенням обох сторін, було вирішено: наші захисники здаються в полон, але їхні життя зберігаються. Натомість росіяни нарешті зможуть сказати, що вони “взяли фортецю” й нарешті відзвітуються керівництву з “хорошими новинами”.

“Я думала, це брехня – бо ж як так? Але Владислав запевняв, що в цій ситуації можна вірити домовленостям, бо вони – “високого рівня”, а за військових, які вийдуть із “Азовсталі”, будуть ручатися представники кількох країн, ООН та “Червоний хрест”. Цей “почесний полон” мав тривати усього кілька місяців – 3-4. А потім мав би бути “демонстраційний суд” і наших хлопців повинні були повернути додому”, – пригадує розмову з чоловіком вдова. 

Однак після теракту на “Азовсталі” Світлана Сікорська зрозуміла, що довіряти словам окупантів не можна було – по-перше, під час виходу українських воїнів із “Азовсталі” представники “Червоного хреста” були присутні вибірково й усіх, хто йшов у полон, не записали. По-друге, стався теракт в Оленівці – й ім’я Владислава опинилося у списках поранених. 

“Про теракт в Оленівці я спершу дізналася з повідомлень подруг. Спершу сподівалася, що це – фейк. Однак коли побачила підтвердження офіційних джерел – почала боятися найгіршого. Постійно моніторили з донькою списки, і коли побачили Влада під номером 66 – пережили найстрашніші хвилини, доки не розібралися, що то був перелік поранених… Але від Влада не було ніяких звісток. Тільки один військовий розповів, що чоловік в Оленівці отримав тяжке поранення”, – каже Світлана.

Кілька місяців Світлана з донькою сподівалися, що Владислав повернеться чи бодай з’являться новини про нього. Однак звістка надійшла інша – співпало ДНК доньки з ДНК Владислава. З’ясувалося, що військовий таки загинув, і ще з серпня він безіменним був у Києві. “Знайшлися” Світлана та Владислав лише на початку листопада, коли структури офіційно визнали: Владислав Солонський – мертвий. 

“Ми сподівалися, що він повернеться. Донька чекала тата, що він приїде, що вони знову щось робитимуть разом. Думали, він просто в полоні й чекали на його повернення додому… “ – розповідає Світлана Солонська. 

Учора, 12 листопада, Владислава Солонського поховали на Берковецькому кладовищі. 

2024 © Інформаційне агентство «Вчасно» — новини Донбасу.
2024 © ГО "Медіа-Погляд".

Права на всі матеріали належать ГО "Медіа-Погляд" (якщо не вказано інше) та охороняються Законом України «Про авторське право і суміжні права». Усі текстові матеріали поширюються відповідно до ліцензії CC BY-NC-ND 4.0.

Сайт створено за підтримки DW Akademie

Розроблено iDev