«За радянських часів козацька історія Донеччини та Луганщини ганебно замовчувалася»: про боротьбу за Дике Поле, засновані козаками міста та історичну пам’ять

«Від гетьманування Богдана Хмельницького більша територія сучасного Донбасу входила до Української козацької держави»

ІА «Вчасно»: Тарасе Васильовичу, розкажіть, будь ласка, коли землі сучасних Донеччини та Луганщини опинилися під владою українських козаків? І які процеси на той час призвели до цього?

— За землями сучасних регіонів Донеччини і Луганщини ще від XIV-XV сторіч закріпилася історична назва «Дике Поле». Під словом «дикі» по відношенню до «полей» розумілося ніщо інше як «незаселені землі». У ті далекі часи ця територія у найсхіднішій частині Європи перебувала поза межами будь-якої політичної влади. За неї боролися Велике князівство Литовське (з 1569 року — польська Річ Посполита), Кримське ханство, Московське царство та Османська імперія. Усі ці войовничі держави жадали бачити Дике Поле своїм, але в довголітній військовій боротьбі перемогла «третя сила» — і це український народ.

Українці, хоча тоді ще не мали власної держави, зуміли від початку XVI сторіччя стихійно, за допомогою «уходників» та напіввійськових ватаг, а далі завдяки воєнізованим підрозділам Запорозької Січі, колонізувати ці землі. Заснування на Дикому Полі поселень українського козацтва пов’язане з відпливом сюди жителів Чернігово-Сіверщини, що відбулося через московсько-литовську війну 1500−1503 років. У пошуках кращого життя, осівши тут, вони почали займатися уходництвом — ловили рибу, відстрілювали звірів, заготовляли сіль.

На початку XVI сторіччя у пониззі Дніпра з татарами воювали чернігівські, київські та черкаські козаки. Певна частина з них відходила у район річок Кальміус та Сіверський Донець. Козацтво організовувало тут свої структури абсолютно самовільно.

Під час відомих походів через Донецький степ, очолюваних князями Дмитром Вишневецьким (Азовські походи 1559−1560 роки) та Михайлом Вишневецьким (Астраханський похід 1569−1570 роки), після повернення військ додому, багато козаків залишилися тут жити.

До слова, українці почали боротися з татарами і росіянами (або як їх ще називали «москалями») за право володіти Диким Полем ще з кінця XV сторіччя. У 1558 році козацьке військо під керівництвом князя Дмитра Вишневецького-Байди оволоділо Перекопом (неіснуюче нині місто й фортеця на Перекопському перешийку, який з'єднує Крим із материком — ред.), а в 1559—1560 здійснило декілька походів на османську фортецю Азак. Сьогодні на місті турецької фортеці Азак, яке, підкреслю, неодноразово штурмували та завойовували українські козаки, розташоване російське місто Азов. Перший штурм ледве не завершився успіхом, якби на допомогу яничарському гарнізону не надійшла підмога. Для Османської імперії атака українців стала великою несподіванкою.

У 1577 році українські козаки здійснили вдалий напад на татарське місто Білий Сарай. Завдяки цьому на Білосарайській косі козацькі «уходники» могли вільно виловлювати рибу з Азовського моря.

З другої половини XVI сторіччя, хоча й не дуже вдало, московські царі намагалися встановити на річці Сіверський Дінець свої сторожі. Водночас польські королі та литовські князі постійно відсилали у Дике Поле свої прикордонні загони, що проводили сторожову і розвідувальну діяльність. У результаті протистояння між московськими, татарськими і польсько-литовськими підрозділами на цих землях почали започатковуватися тимчасові військові «осадчі» поселення, які з часом перетворювалися вже на зимівники, хутори та села.

Підсумовуючи Ваше питання, протягом XVІ—XVІІ сторіч наші козаки здобували цю землю у військових сутичках з турецькими яничарами, московськими осадниками та донськими козаками. Зрозумійте, що наших пращурів від боротьби за ці землі нічого не могло зупинити.

За допомогою «меча і плуга» українці заснували самобутні адміністративно-територіальні структури — Кальміуську, Єланецьку та Барвінківську паланки Війська Запорозького Низового. Кордони Запорозької Січі сягали Дону включно з великою частиною сучасної Ростовської області росії. Від гетьманування Богдана Хмельницького, з середини XVІІ сторіччя, більша територія сучасного Донбасу входила до Української козацької держави.

— Які населені пункти були засновані козаками на Донеччині та Луганщині?

— Можна сміливо казати про те, що сторожові пункти, караули, зимівники та хутори запорозьких козаків, а також слободи та «займанщини» селян з України (право, яке давало змогу на підставі першого «займу» володіти чи користуватися землею — ред.) стали основою для творення на цих територіях протягом кінця XVIII — першої половини ХІХ сторіч низки сіл, селищ, містечок і міст, які у переважній більшості існують й до сьогодні у межах регіону.

На місці українських козацьких поселень Олександрівка та Крутогорівка стоїть місто Донецьк, яке зараз, на жаль, тимчасове окуповане. Колишні козацькі зимівники Кам’яний Брід, Красний Яр та хутір Вергунка були основою для виникнення Луганська, козацький зимівник Лисичий Байрак дав назву сучасному Лисичанську на Луганщині. На місці старовинної козацької фортеці Домаха, або її інша назва Кальміуська Слобода, постав незламний Маріуполь, а українське козацьке містечко Тор сприяло виникненню міста Слов’янськ.

Також українцями засновано багато населених пунктів у межах колишнього Дикого Поля. Це такі великі міста на Луганщині як Зимогір'я, Кремінна, Ровеньки, Сватове та Старобільськ, а в Донецькій області — Авдіївка, Бахмут, Горлівка, Дружківка, Лиман, Красногорівка, Макіївка, Мар'їнка, Миколаївка, Селидове та Сіверськ.

Ба більше, я Вам скажу, що багато українців проживало у таких тогочасних російських містах і містечках як Білгород, Єлець, Єфремов, Курськ, Вороніж, Кроми, Козлов, Лівни, Михайлів, Оскол, Ольшанськ, Орел. Росіяни сприймали українців як іноземців та називали українських поселенців «черкасами», «іноземними черкасами», а пізніше — «малоросіянами».

Населення Донеччини та Луганщини, а також прикордонних російських міст визнавало владу саме українських гетьманів. До прикладу, у 1668 році жителі містечка Маяки організували збройний загін та взяли участь у антиросійському повстанні гетьмана Івана Брюховецького.

«Найбільшою історично заслугою українського січового козацтва стали його демократичні цінності»

— Яким був устрій українських козаків, зокрема і на Сході? Які чесноти були їм притаманні?

— Протягом історичного періоду існування Січі у XVI-XVIII ст. понад усе була колективна воля козацької спільноти. Найповажніша роль відводилася загальнокозацьким січовим Радам — вони розглядали найважливіші питання. Наприклад, політичні, як підписання міжнародних угод, відправка чи прийняття послів; військові, як ухвалення рішення про похід та визначення кількості підрозділів; та цивільні щодо, наприклад, розподілу земель та угідь. Найважливіші ради козаки приурочували до головних православних свят.

Процедура січового парламентаризму відбувалася за козацьким звичаєм методом так званої акламації (від латинської acclamatio — вигук) тобто за вигуками учасників зборі. В окремих випадках догори підкидалися шапки. Не згодні з думкою більшості змушені були скоритися рішенню. У противному випадку меншості загрожувало побиття або інше покарання.

Були в запорозьких козаків й інші елементи демократії. Як-от громадянська дисципліна, вільне волевиявлення думок, подання голосу в громадському зібранні, запорозька козацька громада мала першість порівняно з вищими владними інститутами. Якщо отаман або ж козацька старшина не дотримувалася волі громади, то таких керівників негайно переобирали або навіть страчували.

Велике значення мала мова. Традиційно у Запорозькій Січі козаки спілкувалися лише української мовою, хоча освічена старшина володіла багатьма мовами — латиною, турецькою, татарською, польською, російською та іншими.

Тож, найбільшою історично заслугою українського січового козацтва стали його демократичні цінності, якими захоплювалися і ставили за приклад багато видатних світових мислителів — Вольтер, Гюго, Мюллер, Гессе, Байрон та багато інших. Гоголь називав Запорозьку Січ «гніздом волі», звідки поняття свободи та рівності розліталося по усьому світу.

Серед чеснот, які існували на Запорозькій Січі, завжди вирізнялися мужність, відвага, вірність, гідність, честь, здатність до самопожертви, патріотизм, оборона вітчизни, захист рідної віри. Для кожного українського козака завжди святим було поняття «лицарського товариства». Насамперед це побратимські стосунки між членами козацької спільноти, співіснування за козацькими звичаями, засноване на солідарності та взаємодопомозі.

— Ви згадали про захист козаками віри. Яку роль відігравала тоді релігія?

— Саме по території давньої України у добу пізнього середньовіччя та раннього нового часу проходив один з найбільших відламів Великого Кордону, який на довгі сторіччя розділив світ на дві великі цивілізації — Християнську та Ісламську.

На переломі ХVІ і ХVІІ ст. українське козацтво рішуче заявило про себе як про захисників християнської віри та рицарську спільноту. Як дослідив історик Сергій Плохій, ставлення до козаків як оборонців християн від мусульманської загрози розпочалося ще від 1577 року. Саме тоді, перебуваючи на страті Івана Підкови у Львові, католик з Італії Філіпо Тальдучі записав передсмертну промову козацького ватажка, у якій були такі слова: «…Я завжди боровся мужньо і як чесний рицар проти ворогів християнської віри та завжди прагнув бути щитом проти невірних…».

І справді, керівники Війська Запорозького з того часу почали неодноразово наголошувати на своєму рицарському служінні християнству та боротьбі проти його ворогів.

Невдовзі протистояння між Християнською та Ісламською цивілізаціями проявилося більш практично — в проголошенні козаками захисту православного населення українських воєводств Речі Посполитої. У 1610 році козацька старшина внесла протест до книги гродського суду Києва про ущемлення прав православних. Через десять років гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний сприяв поновленню діяльності Київської митрополії. У 1621 році 350 священиків з усієї України на чолі з митрополитом Йовом Борецьким були присутні під час проведення козацької ради, а в 1628-му козацька делегація взяла участь у православному церковному соборі. У той час козаки всіляко підтримуючи православне українське духовенство.

«Імперії завжди розвалюються, а країни та народи залишаються»

— Розкажіть, будь ласка, про епізоди, як Схід боровся проти московського війська?

— Росіяни придушували у 1707−1708 роках повстання «донецького» козацтва на чолі з отаманом Кіндратом Булавіним. Зокрема, воно поширювалося на Бахмут і Тор (Слов'янськ). Як свідчив командувач каральних військ князь Долгорукий, тоді було «побито и повешено» 28 тисяч місцевого люду.

Що цьому передувало: цар Петро І, прагнучи покінчити з правом як запорозьких, так і донських козаків на самоврядування, 6 липня 1707 року видав князю Долгорукому указ про захоплення й повернення на попередні місця проживання до своїх можновладців близько трьох тисяч різного «званія» осіб. Це все супроводжувалися з боку солдатів нечуваними жорстокостями.

Нагодою поквитатися з царськими сановниками (чиновниками — ред.) скористався Булавін, який саме тоді охороняв кордон поблизу річки Донець та міста Бахмут, де козаки займалися сольовими промислами. З ватагою переслідуваних, які зібралися в Бахмуті, Кіндрат Булавін спочатку пішов у степ, потім у жовтні досяг берега Айдари й поблизу Шульгінського городка (село Шульгинка Старобільського району Луганщини — ред.) в ніч з 8 на 9 жовтня 1707 року несподівано напав на каральний полк під командуванням Долгорукого, що налічував тисячу чоловік. Князя, офіцерів і солдатів було забито. Народний рух поширювався на всі станиці верхньої течії Дону.

З плином часу на Січі спалахнуло непорозуміння між сіромою (прості козаки — ред.), яка підтримувала дії та наміри Булавіна, та старшинами із заможними козаками, які не так добре поставилися до участі запорожців у війні. Проте після переобрання кошового отамана та судді переважна більшість козаків вирішила приєднатися до повстанців. Та це вже не могло врятувати Булавіна. Розпорошивши підпорядковані йому загони, він зробив свою поразку неминучою. Царське військо чисельністю 32 тисячі чоловік 2 липня поблизу Тора в урочищі Крива Лука наголову розбило ватаги повстанців. Незабаром під Азовом була розбита й основна частина «булавінців».

За деякими даними, Булавін, оточений ворогами, 7 липня застрелився.

Можна згадати і про масові антиросійські виступи населення Острогозького полку, тепер це — землі північно-східної Луганщини та Воронезької області рф, у 1670 —1671 роках. Велике збройне повстання проти імперської влади росії відбувалося на території Донецького пікінерного полку (одна з військових структур Російсько-Московської держави — ред.) протягом 1769—1770 років на чолі з Яковом Головатим. Це повстання також було потоплено у крові військових поселенців Донеччини та їхніх родин.

Як бачимо, традиції російської кровожерливості щодо українців мають глибоке історичне коріння.

— Чи є свідчення того, що нинішні мешканці Донеччини/Луганщини дійсно являються нащадками козаків?

— Так, напевно, одне з найяскравіших свідчень — що багато жителів Донецької й Луганської областей мають прізвища, які їм передали у спадок українські козаки — Береговий, Бойко, Забирко, Засядько, Куций, Коваленко, Левченко Лановий, Малий, Невпряга, Непийпиво, Онопко, Петренко, Порохня, Смирний, Сторчоус, Сорока, Нагнибіда, Моторний, Рибак, Рудько, Чалий, Череда, Чорний, Щербатий, Щербина, Якименко, Яковенко та багато-багато інших.

Жителі Донеччини та Луганщини мають пишатися своїм давнім козацьким минулим, як складовою частиною історії України.

За часів радянського тоталітарного режиму козацька історія краю ганебно замовчувалася, та пам’ять про героїчні козацькі часи продовжує жити у наш нелегкий час. Її не знищити ні місцевим «безбатченкам», які забули про власне минуле, ні іноземним зайдам, що оманою та силою насаджують імперські міфи. Адже світовий історичний досвід свідчить, що імперії як тоталітарні утворення завжди розвалюються, а країни та народи залишаються. Донеччина та Луганщина завжди були, є і будуть невід'ємною частиною України.