Наприкінці травня 2023 року Парламентська Асамблея НАТО визнала злочини росії проти України геноцидом, а терористичний режим у росії — рашизмом. Крім того, на початку вересня 2023 року в ООН підрахували: щонайменше 27 тисяч українців були вбиті чи поранені з моменту вторгнення рф в Україні. Насправді ж цифри в рази більші — просто їх неможливо підрахувати через окупацію окремих регіонів.
«З початку повномасштабної військової агресії росії в Україні відзначено понад 9,6 тисячі втрат серед мирного населення, і ще понад 17,5 тисяч людей отримали поранення. Ця статистика враховує зареєстровані випадки смертей та поранень серед цивільного населення в Україні після широкомасштабного вторгнення росії, яке відбулося з 24 лютого 2022 року, і на момент 10 вересня 2023 року», — йдеться в новому звіті Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй (ООН) з прав людини.
Українська вища комісія з прав людини (УВКПЛ) підкреслює, що фактичні цифри є значно вищими, оскільки «отримання інформації з деяких районів, де тривають інтенсивні воєнні дії, затримується, і багато повідомлень ще очікують на підтвердження». Ця ситуація актуальна для таких міст, як Маріуполь, Лисичанськ, Попасна та Сєвєродонецьк, де маємо повідомлення про численні втрати серед цивільного населення.
Попри це, місія ООН станом на вересень так і не змогла знайти доказів того, що росія вчиняє в Україні геноцид. За словами голови комісії Еріка Мьосе, ООН має все ще недостатньо доказів причетності росії до цього тяжкого злочину.
Юрист у сфері міжнародного кримінального права Анна Вишнякова пояснює журналістам «Вчасно»: вбачати зраду в тому, що в ООН не побачили ознак геноциду в Україні, зарано. Насамперед — тому що Організація визнала: росія вчиняє в Україні ряд інших злочинів, які «рівні» геноциду.
ІА «Вчасно»: Усю Україну стривожила новина про те, що ООН не бачить геноциду, який вчиняє росія в Україні. Попри сотні тисяч поранених через ракетні обстріли, розстріли тощо. Чого Організації не вистачає, аби побачити ці злочини?
— Питання геноциду йде в комплексі — тут є і юридичний аспект, і політичний. Насамперед коли ми говоримо про Міжнародний кримінальний суд чи про систему наших суддів, ми говоримо про індивідуальну відповідальність. Тобто сказати «росія вчиняє геноцид» — це нічого не сказати. Нам потрібно казати про кожну окрему людину. Ми не можемо сказати, що вся країна краде або вся країна вбиває — принаймні юридично. Геноцид — це топ-злочин, бо його поріг доведення дуже високий.
НАЙТЯЖЧІ МІЖНАРОДНІ ЗЛОЧИНИ:
▪️ Злочин агресії;
▪️ Воєнні злочини;
▪️ Злочини проти людяності;
▪️ Злочин геноциду.
— Однак цей злочин — один із найтяжчих. Відповідно, нашій країні необхідно, аби він був доведений — щоб країна-агресорка відповіла за все скоєне. У чому складність довести, що в Україні — геноцид?
— Є так званий склад злочину. Тобто складові, які треба довести, щоб довести вину злочинця. Склад злочину ділиться на суб'єктивну сторону злочину (те, що знаходиться в голові у злочинця, умовно кажучи) й об'єктивну (те, що він робить).
Коли ми розповідаємо, що окупанти заходять на нашу територію й вбивають україномовних людей — це ще не геноцид, а може бути «переслідуванням» чи «винищенням», воєнними злочинами тощо. Злочинів проти людства в українському кримінальному кодексі немає, і це додає плутанини. А щоб звинуватити окупантів у геноциді — треба довести, що у кожного умовного «васі-пєті» в голові була мета знищити цілу націю.
— Однак фактично ж росіяни це й роблять: заходять на українську територію й вбивають жінок і дітей, цивільних чоловіків. Всіх — бо вони є українцями.
— Коли ми відкриваємо Конвенцію ООН про геноцид, то там є конкретно зазначені пункти, що вважається геноцидом: насильницька передача дітей з однієї групи (відносно якої чинять геноцид) в іншу, вбивства членів цієї групи, діяння, розраховані на зупинення дітонародження у цій групі тощо. Але потрібно довести й іншу, суб'єктивну сторону — те, що було в голові злочинця. А там має бути спеціальний умисел — вчинення саме геноциду. Це означає, що людина вчиняє акт, передбачений конвенцією, не просто тому, що прагне знищити одну з чотирьох захищених Конвенцією груп (релігійну, расову, національну або етнічну). Поясню на прикладі вбивства: щоб довести геноцид, треба зібрати докази, що росіянин вбиває українців не лише тому, що він на війні, не просто тому, що це — українці, а й щоб знищити відразу націю.
Наприклад: я — росіянин, і я кажу по телефону, що я ненавиджу українців. Але ж коли я просто це кажу — це ні на кого не впливає, так? А от якщо я це сказала й пішла вбивати українців — це вже можна використати як доказ того, що склад злочину був.
«Треба одразу задати рамки розмови — тут ми говоримо про геноцид виключно як про юридичний чітко-визначений концепт. Про саму природу міжнародного права треба розуміти, що це завжди компроміс між великою кількістю сторін, які складають та приймають правові документи. Це про загальні визначення, які можуть здаватись віддаленими від ситуацій, які відбуваються в конкретних країнах. Щобільше, треба розрізняти, як окремі слова вживаються в соціумі та в рамках юридичної парадигми. Це як, наприклад, ми кажемо „мігрень“, коли болить голова, а для лікарів це чітко визначений симптом. Коли болить голова — це ще може бути ще й гіпертонія, остеохондроз, тензійний біль тощо. Або ж коли ми чуємо в ресторані слово „отрута“, ми можемо відчути тривогу або відразу. Однак для хіміків це є набір елементів, з якими вони працюють. Більш-менш так і з юриспруденцією. Зміст слів, які ми застосовуємо в правовому плані, відрізняється від того, як їх застосовують політики, журналісти або жертви злочинів. Це особливо актуально для геноциду. Для мене, як для українки, яка провела багато часу в поїздах на схід України, цей розрив є великим проблематичним питанням. Однак ми, як юристи, працюємо з певним інструментарієм. Як хірурги, які працюють зі скальпелем, а не з біодобавками», — Анна Вишнякова.
У Маріуполі тіла загиблих цивільних лежали просто неба. Окупанти розстрілювали, катували та вбивали нелюдськими способами людей, просто аби з них познущатися. Багато людей досі зниклі безвісти, а розшукують їх випадково — захороненими у братських могилах по частинах або у випадкових місцях.
— Скільки українців «достатньо вбити», щоб Організація Об'єднаних Націй побачила геноцид?
— Питання не в кількості — не можна сказати, що ворог вчинив геноцид, вбивши десять тисяч людей, наприклад, а 7999 було б недостатньо. Ворог має винищити настільки суттєву групу суспільства, щоб це поставило під загрозу існування всієї нації. На елементарному прикладі — поясню на племені: щоб знищити його, треба вбити всю лідируючу верхівку (мисливців, які добувають їжу, наприклад). І тут питання: яку таку частину нашого суспільства ворог вбив, щоб українська нація більше не відродилася (чи опинилася перед загрозою зникнення)?
Однозначно треба збирати не лише кількісні показники. «росія вчинила 10 тисяч вбивств, 100 тисяч, мільйон» — не так треба доводити геноцид.
Звичайно, що цифри відіграють роль, особливо зважаючи на пропорційність. Однак це не є єдиним необхідним доказом геноциду. Були випадки, коли знищувались сотні тисяч представників конкретної групи, а геноцид, підкреслю, як юридичний, вузький концепт, встановлено не було.
Тому важлива юрисдикція, в якому суді розглядатимуть цю справу. Бо в межах українського правосуддя — ми не можемо звинувачувати всю росію у злочині, в нас мова може йти лише про індивідуальну відповідальність за скоєні злочини. Ми можемо називати росію як винну країну у Міжнародному суді ООН. Ці слухання якраз починаються.
— Повернемося до того, що в суді потрібно довести суб'єктивну сторону злочину (тобто те, що думають росіяни). Чи згодяться для цього перехоплені зізнання окупантів, в яких вони кажуть, що хочуть вбити всіх «укропів» і «нацистів»?
— Свідчення полонених росіян у стилі «хочемо, щоб укрів не було» чи «ми хочемо, щоб вони всі померли» — це дуже гарні докази.
— А звинуватити людину одноосібно в геноциді ми не можемо? Ті самі командири підрозділів, які воюють для того, щоб знищити українців.
— Чи може бути «одиночний геноцид» окремого солдата, наприклад? Ні, має бути наказ таке коїти. Але ми не можемо транслювати бажання геноциду на всю російську армію (бо юридично це не має жодного сенсу).
Наприклад, у мене є двоє підлеглих. Одному я кажу: «Зроби так, щоб цих хохлів не було — я хочу знищити всю українську націю, йди й вбивай їх усіх». А другому кажу: «Йди й слідкуй за порядком в іншому місті». І в цьому випадку перший мій підлеглий чинитиме геноцид, другий — ні. Тобто мені й першому підлеглому можна пред’явити скоєння геноциду, а другий не буде в ньому винний — бо він цим не займався. Тому оце формулювання, що «вся російська армія чинить геноцид в Україні» — юридично нікчемне. Ми кажемо про конкретні накази конкретних людей з метою геноциду: наприклад, Шойгу, Пригожин тощо.
За попередніми підрахунками, у Маріуполі загинули понад 100 тисяч українців. Серед них — сотні дітей. Однак ці цифри попередні - і правоохоронці, й самі маріупольці-свідки облоги, впевнені, що кількість загиблих може становити удвічі більше.
«ЯК ТИ МОЖЕШ ХОТІТИ ЗНИЩИТИ ТЕ, ЧОГО НЕ ВИЗНАЄШ?»
«Є конкретний контраргумент, який може стати на заваді доведення геноциду росією в Україні. Його висловив Біл Шаббас, один з найвідоміших правозахисників, який став „нерукостискальним“ після того, як почав захищати Мьянму щодо питання геноциду проти Рохінджи. Питання наступне: як юристи доводитимуть, що росія чинить геноцид в Україні, якщо вона не визнає існування української нації? Тобто як ти можеш хотіти знищити те, чого не визнаєш?»
— Отже, довести геноцид реально, проте надто складно. Водночас ООН звітує, що тортури, які застосовувала російська влада, були широко поширеними та систематичними й можуть бути визнані злочинами проти людства. Крім того, задокументовані випадки зґвалтувань і сексуального насильства, вчинені росіянами, коли вони затримували жертв або примушували їх до чогось.
У документі є й припис, що атаки вибуховою зброєю росія застосовує і в місцях, де живуть цивільні люди. Тож комісія дійшла висновку, що армія рф здійснила невибіркові та непропорційні атаки, порушуючи міжнародне гуманітарне право, деякі з яких становили воєнний злочин у вигляді надмірної випадкової смерті, поранення або пошкодження. А зважаючи, що рашисти обстрілювали й критичну інфраструктуру України, що нашкодило здебільшого цивільному населенню, це може бути кваліфіковано як злочини проти людства.
«Комісія визнала проведення так званих референдумів щодо входження окупованих територій у Донецькій, Херсонській, Луганській та Запорізькій областях до складу російської федерації порушенням міжнародного гуманітарного права. Він охарактеризований атмосферою страху та примусу, яка панувала в той час.
Тортури, які застосовувала російська влада, були широко поширеними та систематичними й можуть бути визнані злочинами проти людства, якщо це буде підтверджено подальшими розслідуваннями. Вони націлювалися на конкретні групи людей і застосовували схожі методи тортур у різних місцях ув’язнення, які утримували в Україні та рф. Тортури часто застосовувалися разом із допитами, щоб отримати інформацію чи зізнання, або щоб залякати чи покарати жертв".
Тому таке питання: що для України краще — щоб визнали, що росіяни чинять у нас геноцид, чи вчиняють злочини проти людства?
— Деякі політики та юристи люблять називати агресію матір'ю всіх злочинів, а геноцид — злочином всіх злочинів. Це юридично нікчемно. Ієрархії злочинів немає. Оця четвірка — це найтяжчі міжнародні злочини, серед них немає «найтяжчого». Геноцид — це не батько всіх міжнародних злочинів, а окремий склад злочину. Ми ж не можемо сказати, що гірше — зґвалтування, грабіж чи вбивство? Це все — різні злочини. Тому геноцид — це геноцид, а злочини проти людства — це злочини проти людства. Мж ними велика різниця.
В усіх країнах, де відбуваються найтяжчі злочини, спостерігається цей принцип: «нам треба довести геноцид». Ці «амбіції» має й Україна, тим паче ми ще й посилаємось на те, що в нас був Голодомор, і історія з росією для нас — не нова, а вікова. Але юридично в цю історію «на віки» ми включаємо лише конкретні події, які почалися у конкретний час. Тобто в період вторгнення росії в Україну.
— Відверто кажучи, в закордонних та міжнародних організаціях українці розчаровані. Вони себе показали дуже імпотентними, коли справи доходять до реального покарання росії за вчинене. Крім того, на велику кількість порушень ці організації «закривають очі», й удають, що нічого не відбувається — вони лише постійно непокояться і висловлюють хвилювання. Тому наскільки реально, що росія навіть після такого звіту та міжнародних судів відповість за скоєне?
— Це дуже складне питання. Геноцид, агресія, Гаага — це важливо, і масштаб цих справ величезний. Але 100 тисяч справ про злочини будуть розслідуватися у нас в Україні. Тому насамперед важливо зайнятися національною системою правосуддя.
Тут є більш значуще історично-політичне значення — досягти справедливості. Але, наприклад, я приїжджаю до Вовчанська й спілкуюся з людиною, якій комендатура рф вибила зуби. Їй потрібно дві тисячі доларів, щоб встановити нові. То яким чином суд, який затягнеться на десятиріччя, допоможе цій людині? Не знаю. Мені здається, що держава має вибудовувати пріоритет дещо інший — і на сьогодні треба допомагати місцевим прокуратурам, які мають десятки відкритих фактичних справ, а не відряджати десятки фахівців на міжнародні конференції, на трибунал для путіна тощо. Бо у нас на все не вистачає ресурсів. У нас навіть недостатньо ресурсів в Україні, щоб проводити достатньо якісних розслідувань, при цьому величезні ресурси витрачаються на трибунал для путіна. Це коштує мільйони доларів. А в нас достатньо багато проблем і з національною системою правосуддя.
І якщо ми вже говоримо про те, що йде боротьба, і нам потрібно, щоб в Україні визнали геноцид — то хоч Конвенцію «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» можна перекласти українською на сайті? Або ж чи можна перекласти судові прецеденти, щоб із ним ознайомлювалися наші прокурори? Тобто у нас в Україні є ще дуже багато кроків, які необхідно зробити. І, на мою думку, Україна має все ж ратифікувати Римський Статут.
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!
Юристка у сфері міжнародного кримінального права