Мешканцю Бахмута майже дивом вдалося врятуватися з міста, яке цілодобового знаходиться під вогнем росіян.
Бахмут/ фото: Вчасно
Від самого повномасштабного вторгнення бахмутчанин Сергій був упевнений: з міста взагалі не виїжджатиме, як би не було. Однак коли останні місяці росіяни почали трощити житлові будинки та хоронити під завалами через ракети цивільних — зрозумів, що лишатися — означає гарантовано загинути. Йому вдалося врятуватися.
Наразі Сергій у Костянтинівці. Журналістам «Вчасно» він розповідає: сам родом із Бахмута, тож до останнього хотів лишатися в місті, на своїх квадратних метрах. Проте впевненість у тому, що рішення правильне, зникало щодня — фактично з кожним прильотом російського снаряду по місту… чи по людях.
«Якщо описати одним словом, то сьогодні в місті - пекло. Води немає, світла немає - ми взагалі забули, що це таке. Немає ні магазинів, нічого взагалі. І щодня бомблять, бомблять, бомблять нас. Міни летять, летять… І все горить, постійно. Немає такого дня чи годин, щоб не горіло. Але ми все чекали, що Україна пожене їх туди, назад. А коли побачили, що частина міста вже зайнята орками — то все, стало зрозуміло, що треба їхати. Моїх знайомих, які жили за річкою Бахмуткою, росіяни під конвоєм вивезли. І це не з їх волі - бо вони нікуди їхать не хотіли. Вони так само, як і ми, чекали у підвалах, що Україна пожене росіян. А потім орки зайшли — і їх вивезли. Хочеш, не хочеш — їх тут не буде. То зараз оті хлопці десь у Ростові чи десь там…», — каже бахмутчанин.
Мешканець Бахмуту, якого російські обстріли змусили залишити місто / фото: Вчасно
Бахмут/ фото: Вчасно
Бахмут/ фото: Вчасно
Сергій зі своїм братом жив у підвалі будинку ще з літа, коли зрозумів, що там шансів вижити більше, аніж у своїй квартирі на другому поверсі. Тому майже з літа перебрався в нього — тому що ті снаряди, які скидають росіяни на будинки, «відривають» не лише дахи, а й щонайменше два поверхи.
«У квартирі на другому поверсі небезпечно. Вона вціліла, але пів будинку згоріло, дах розбитий, все розбито. Вікон, скла немає. Ми ще якось із братом перезимували — бо була буржуйка. Жили в підвалі - було 5°, інколи 6−7° тепла. Найтепліше було в підвалі з температурою 9°, а вище температура не піднімалась. І буржуйку туди не спускали — вона лишилася у квартирі. Тому спали отак — не на морозі, але вдягнені, закутані у все, що було у квартирі, щоб не замерзнути з кінцями. А вже з лютого в Бахмуті не те, що жить — там вижить не можна. Тепліше стало, так, але ж росіяни не дають навіть на вулицю з підвалу вийти», — каже чоловік.
Їжі, каже Сергій, завжди було вдосталь — і свіжий хліб, і гуманітарка «йшла» постійно. Коли брати йшли зі свого підвалу — в ньому лишилися ящики з їжею, тому що вони не осилили все з'їсти. Головною причиною на виїзд став страх повторити долю знайомих з іншого краю міста й бажання жити.
«Центра міста вже немає - він або згорів, або по руїнах розкладений цими бомбами, які прилітають постійно. А бомблять цілодобово, немає такого, щоб було тихо хоч кілька годин. Сидиш у підвалі й чуєш: «бубух», «бубух» — то геть близько, то десь далі, то знову над тобою. Вже немає районів, куди не прилітало — бо вже все, немає нічого. Отак оце з літа — постійно. У дворі в мене мужик ремонтував машину — прилетіло, його вбило. То його тіло ще забрала ритуальна служба 14 лютого. І поліклініка працювала — там сиділа одна лікарка на всіх. Але я туди не ходив — за зиму, навіть при тих умовах, в яких ми жили, не було ні кашлю, ні температури — нічого. А вже як зараз, чи щось працює, чи вже нічого — то навряд, але точно не знаю…
6 березня російський літак пролетів, скинув бомбу — то в тому будинку, біля нас, тепер немає ні 5, ні 4, ні 3 поверху. Будинок так «шарахнуло», що в усіх будинках поруч, де ще скло було, вікна повилітали", — розповідає Сергій.
Сусіди чоловіка вже давно виїхали з міста — тож у підвалі він жив на весь будинок лише удвох із братом.
Бахмут/ фото: Вчасно
Журналістам «Вчасно» Сергій розповідає: увесь цей час, відколи ще навесні почалися проблеми з газопостачанням, їсти готували на буржуйці - до Нового року, бо тоді було спокійніше. А після лютого 2023, коли росіяни почали рівняти Бахмут із землею, було страшно просто виходити з підвалу — тому що російські терористи стріляють спеціально по всьому, що лише рухається.
«На щастя, в підвалах були керосинові лампи, то ми шукали їх і так жили. Це нам було за світло. То готували щось їсти на вогнищі, коли ще можна було вийти. Але це ще до Нового року. Ну й ще восени й взимку працювали два магазини на місто, то туди теж можна було піти й щось купить — втричі дорожче, ніж у будь-якому іншому місті поблизу. Але їжі справді було багато, то купляли в магазинах тільки ковбасу, шоколад, ще щось таке — смачненьке. А звичайної їжі багато було.
А після лютого вийти за водою стало небезпечно, та й немає її вже ніде. От ти виходиш на вулицю — по тобі стріляють! То люди сидять по підвалах і нікуди не виходять. Якщо раніше собаки й коти ще бігали, то тепер уже навіть їх немає, місто мертве.
Води ж теж немає ніде. Раніше в центрі Бахмута була криничка, але не знаю, яка там була вода. Але люди ходили. А зараз туди не можна ходить, — уб’ють. То ми з братом ходили по підвалах і шукали баклажки, пляшки з водою. Бо ж коли вторгнення тільки почалося, люди наносили у підвали бутлі, щоб було що пить, з підвалу їх потім не виносили — лишали внизу. То ми з братом її приносили у свій підвал — по літру, по два. А я працював у ресторані,
то там був бак води — я теж наносив звідти у підвал води. А де інші люди її беруть зараз — я не знаю", — розповідає бахмутчанин.
Бахмут / фото: Вчасно
З 2014 року, розповідає Сергій, в місті все було тихо. Бахмут не трощили й на голови людям не падали снаряди — тому тривалий час у місцевих зберігалося нейтральне ставлення до росії та путіна. Проте вранці 24 лютого 2022 року всі його знайомі з такою позицією свої думки змінили й чи не вперше сказали, що путін — вбивця.
«З 2014 було інколи щось чутно, але без прильотів, без нічого. Я розумію позицію України, що почали всі переходити на українське — і на мову, і на спілкування. Моя жінка почала викладати математику українською… Багато що тоді змінилося, але до цього звикли, все було спокійно. Поки не прийшли ці „освободітєлі“, й не почали вбивати людей. А люди ж бачать, що зробили орки з Бахмутом, з Маріуполем. Які гарні міста були й що з них зробили… росія — це фашисти. Коли вони ще були десь там — то навіть сприймали інакше. А коли люди побачили, як вони нас бомблять, „звільняють“ — то їх не чекають взагалі, не хочуть ніякого „освобождєнія“. З жахом взагалі думають про те, що орки можуть дійти до них», — каже Сергій.
Тепер чоловік, зібравши три сумки речей на двох із братом, зізнається: що робити далі - не знає. В планах — приїхати до дружини, а потім — триматись до перемоги, щоб повернутись у місто, коли від нього відійдуть росіяни. Сподівається, що їхні квартира вціліє - хоч і не надто в це вірить.
«Зараз поїду в Краматорськ, щоб виїхати до дружини у Кіровоградську область, але на Донеччині не лишатимусь — тут уже нічого робити, треба виїжджати туди, де безпечніше. Ми сподіваємось, що того чорта путіна тут і зупинять, але все одно є побоювання, що він може піти ще далі - бо й тут уже прилітає, й Костянтинівка побита… Але як наші хлопці поженуть орків назад — то повернемось. І я з братом, і дружина. Ми ж тут народжені, похрещені, то де ще нам буть?
Я от домашні капці не брав з собою в дорогу — бо дому ж немає. То поки що нехай мене чекають вдома, дай Боже — дочекаються", — каже чоловік.