Зі страйкболу на справжню війну з російським спецназом та кадирівцями: українець з Ізраїлю про захист Сєвєродонецька

Боєць з позивним «Бургер», а у мирному житті Аскольд, — український ізраїльтянин, який з першого дня повномасштабної війни повернувся до України, щоб виборюватиме її волю й надалі зі зброєю в руках.

З підрозділом військового журналісти «Вчасно» зустрілися наступного дня після того, як Генштаб офіційно оголосив: українські війська вийшли зі зруйнованого Сєвєродонецька. Захисники були виснажені — хтось відпочивав, хтось перебинтовував поранення, а хтось просто курив та слухав вибухи неподалік. Здається, що спокійна територія для них була незвичною, їм потрібен був час перевести дихання. Але молоді бійці, попри втому, зберегли енергію та були, як кажуть, «на позитиві». Аскольду пощастило разом з його двома друзями пройти скрізь пекло та вийти з Севєра. Тому про те, як у першому «форпості» Луганщини міни лягали за метр від хлопців, а вони самі вигадували молитви під час обстрілів, ми дізналися з перших уст.

«Коли побачив новини, що Харків і Київ бомблять — зрозумів: час купувати квитки додому»

Коли «Бургеру» було 16 років, його мама вийшла заміж і переїхала разом з сином до Ізраїлю. У цій країні у нього було все: друзі, робота, улюблене захоплення — страйкбол. Це було яскраве та цікаве життя. Однак він завжди мріяв повернутися на Батьківщину.

Аскольд зізнається: знав, що буде повномасштабна війна, ще до 24 лютого — тоді, коли путін напередодні виклав «історичну рєчь», як Ленін створював Україну.

«Я ту годину сидів і тремтячими руками тримав телефон, бо було оце нагнітання: „Буде війна, буде війна!“. І я, в принципі, після того сидів уже із запакованою сумкою з речами. Знав, що якщо щось і почнеться — то це відразу буде дуже серйозно. І потрібно буде їхати й рятувати ситуацію. І на словах, коли путін сказав: „Оголошую лднр офіційними“, руки відразу вирівнялися. Була одна думка: „Буде війна“. А я вже роки два чи три тому вирішив, що хочу повернутися до України й жити тут, я — українець. Хоч і пожив в Ізраїлі, все було чудово, але набридло. Хочу додому, буду вертатись. І так склалося, що саме на війну я й повернувся», — розповідає Аскольд.

Ранок 24 лютого почався з повідомлення, що по Києву та Харкову вже прилетіло кілька ракет. І тоді ж у нього промайнула думка: «Час купувати квитки додому». Аскольд зібрав групу однодумців, які теж збиралися їхати із-за кордону на захист України. Вже 1−2 березня вони приїхали до Польщі.

Іноземний легіон в Україні

У польському мілітарному магазині компанія друзів закупила бронежилети, чохли, тактичний одяг, форму та взуття. Все — таке, аби витримало справжні бої. «Я до того 6 років займався страйкболом, моделював в Ізраїлі українські війська — 137 батальйон морської піхоти. Тому було й багато свого тактичного спорядження на той момент, плюс ми ще закупилися у магазинах. І якраз сіли на автобус із волонтерами-добровольцями, які так само їхали з інших країн на війну в Україну. І ми приїхали на полігон», — розповідає Аскольд.

Перший тиждень на полігоні був спокійним, а потім стався обстріл. Військові прокинулися о п’ятій ранку від того, що їх обстрілюють 50-м калібром. Але всі лишилися цілі завдяки бездоганній роботі української ППО й авіації — з 36 ракет прилетіло лише вісім.

«Там були прям справжні „Зоряні війни“ над головою: літають літаки, усе вибухає, народ в паніці, — згадує хлопець. — А наша група ізраїльтян доволі спокійно це все сприймала, бо для нас це звична річ. І ми знали, як діяти у випадку ракетного обстрілу».

«Бургер» каже, що в момент обстрілу багато хто з людей позаклякав на місці, немалу кількість доводилося затягувати в окопи. «Ту ніч ми, в принципі, провели нормально. А пізніше дізналися, що москалі написали, що знищили всіх іноземних найманців. А в нас жодного 200-го чи трьохсотого в Іноземному легіоні не було. Точніше один був — з переломом ноги. Ми наче в рубахах усі народилися», — розповідає хлопець.

Після того в легіон прийшов новий комбат і пояснив: усіх, хто має реальний бойовий досвід, у бій готові відпускати відразу. «Спеціалістів, які воювали у НАТОвських військах, королівській армії Данії, відразу могли відправити за спорядженням, а потім і в бій. А всім іншим, хто був без бойового досвіду, пояснили: кілька місяців нас ганятимуть полігонами, а потім, можливо, відправлять у „жовту зону“. А я ж іноземець лише по паспорту. Тому вийшов до комбата, чистою українською розповів, що хочу воювати».

Далі Аскольд ще їздив містами України у пошуках справжньої війни. Десь потрапляв під обстріли, але цього йому було недостатньо. Шукав справжні бої, справжнє протистояння з ворогом.

У пошуках справжньої війни

У нього не було страху, а було прагнення стати учасником подій у найгарячіших точках України. «Бургер» з друзями вирішили шукати справжній бойовий підрозділ — і потрапили у добробат «Свобода». Наступного ж дня, коли прийшли, як думали, стояти на блокпостах — їх запитали: «А не хочете в Старицю?». Хотіли.

«Я взагалі не киянин, тому не знаю місцевості, але ми відразу сказали, що нас цікавлять не блокпости, а справжній бій. І тому нас взяли на Старицю. Але коли ми зайшли — орки були в кілометрі від нас. І ми ж на всьому серйозі, такі войовничі, з адреналіном… А наступного ранку дізнаємося, що кацапи відійшли на 50 кілометрів від Києва. Це був уже кінець боїв за столицю. І ми такі: «Блін, хочемо ще, щоб по-справжньому», — пригадує «Бургер».

Опісля кількох днів хлопцям запропонували поїхати воювати на Харків. На той момент «Свобода» домовилася з частиною групи оперативного реагування, щоб бійці також були «бойовими». За кілька днів з’явилися дві пропозиції: або приєднатися до ЗСУ, але треба цього чекати, або з частиною НГУ піти в бій. Хлопці погодились на останній варіант, аби швидше піти в бій за Україну.

«Ми виїхали воювати за Україну. Нам не був важливий напрямок — ми хочемо обороняти всю територію. Бо мій дім — це Чернівецька область, і якщо війна дійде туди — то це вже буде геть кепсько. Тому мені було не принципово, де — в Харкові, Луганську чи Донецьку. Та хоч Крим — аби лише захищати українську територію. І ми поїхали в район Бахмута, а звідти — в Сєвєродонецьк. Уже тут почалися справжні пригоди й розуміння, куди ми потрапили», — каже Аскольд.

«Якби з Сєвєра не відійшли наші війська — був би другий Іловайськ чи Маріуполь»

Спершу відділення, в якому був «Бургер», завели на лівий фланг. Там хлопці зрозуміли, наскільки це складний напрямок. Але ж вони цього й шукали.

«Ми — на своїй землі, захищаємо свою країну. І ми не можемо дозволити собі просто розбирати артою все навколо. Плюс до того — в нас немає стільки арти, немає БК до цієї арти, щоб бездумно усе зносити. А оркам — „по барабану“. Їм все одно, чи ти сидиш у якійсь локації, чи там нікого немає — вони просто „насипають“, куди хочуть, „градами“, артою. Тому ми там побули, чекали прориву на річці. Фактично було так: у хлопців були зіткнення, а ми просто чекали, коли щось станеться. На якийсь момент нас вивели на кілька днів відпочити, а вже потім ми зайшли у Сєвєродонецьк у промзону. І там зрозуміли, наскільки все серйозно. Бо прильоти не просто поруч, а по тобі. Там не буває такого, щоб було тихо — постійно по тобі стріляють, щось розривається. Це війна-війна, рівня якого в Європі не було з Другої світової. Тобто це постійно танки, авіація, двохсоті й трьохсоті — мої друзі».

У той момент прийшло розуміння, що тут не буде просто. Але всі трималися та тримали Сєвєр.

«Це геть непростий „двіж“, бо в рашистів набагато більше ресурсів. У нас воїни дуже круті! Вони роблять надзвичайні речі. І взагалі в тих умовах, в яких ми півтора місяця утримували Сєвєродонецьк — це вже перемога. Хоч ми й віддали його. Але було б дурістю не вийти в той момент, інакше б ми отримали новий Маріуполь чи Іловайськ», — каже «Бургер». А потім Аскольд у складі підрозділу «Примара» перейшов на правий фланг й усе стало ще гарячіше.

Як добровольці розтрощили російський спецназ

«Там було не місто, а ліс, окопи. І там почалися фосфори, «гради», арта — все, окрім танків (на той момент). На жаль, довелося відступати — бо з автоматом проти артилерії ти багато не зробиш. А підтримки було небагато на нашому напрямі. І так ми відійшли в село Воронове. Там чотири дні були дуже напружені. Ми спали по дві-три години на добу максимум, а 21 травня стався дуже серйозний «кіпіш», — розказує «Бургер».

Їх підняли по бойовій тривозі — побачили з дрона, що йдуть орки. Спершу все було «традиційно»: українці працювали з кількох точок, були впевнені, що рашисти протримаються кілька хвилин і відійдуть. Але варіант, що через 10−15 хвилин бою ворог відступить, на першій годині бою зник.

«На другій годині у нас майже повністю закінчувався БК, тому один з наших командирів просто прибіг і дав побратимам БК на дві вогневі позиції — для РПГ, гранатометів, кулеметів, автоматів. Це був бій у режимі нон-стоп. Спершу ми прицільно намагалися стріляти, потім наш координатор артилерії, нашого міномета, «засипав» їх, аби вони й голови не могли підняти. Відпрацьовував міномет. І з часом почала надходити інформація, що серед них є й 200-ті, й 300-ті. А ми все стоїмо й стоїмо, і все добре. На третій годині я вже сів забивати набої. Нас більше людей займалися цим, ніж стріляли, бо вистрілюється все дуже швидко, а от заряджається — значно повільніше. Після цього вони відійшли. І вже надвечір приходить повідомлення зі штабу, що ми зустріли дуже серйозних супротивників — чи то спецназ, чи то розвідка, і нашими зусиллями знищена велика кількість противників. І серед них — комбат «днр» і поранений полковник розвідки. А ми сидимо й не розуміємо: «Як так? Ми ж нібито просто добровольці з мінімальним КМБ», — пригадує Аскольд. Саме тоді вони сіли, закурили та прийняли для себе той факт, що нарешті прийняли перший серйозний бій.

Того разу багато життів побратимів врятував мінометник Давид — він «насипав» росіянам в окоп, який вони вирили під обстрілом, і знищив немало русні. Після виходу з Сєвєра кожен з підрозділу підійшов до Давида та особисто йому подякував. Кажуть, цей мінометник — справжній Бог.

«На кадирівське „Аллах акбар“ кричали, що будемо їх брити»

«А наступного дня стало ще „цікавіше“ — спершу нашу будівлю „розібрав“ танк, а надвечір прийшли кадирівці. Але ми були настільки заряджені й на адреналіні, що просто почали кидати в них гранати із гранатометів. Вони почали кричати „Аллах акбар“, ми їм кричимо у відповідь, що будемо їх брити. І вони постріляли кудись, навіть не по нас, і відійшли. А ми тоді уже сильно оглухнули — коли три години поспіль працює кулемет і автомат, і все це в одній кімнаті. Вуха просто вийшли з чату», — сміється «Бургер».

Вже на ранок, коли наші військові отримали наказ відходити з позицій, ворог влаштував їм максимально «гарячий» відхід: «крили» і з «градів», і з артилерії. Аскольд каже, що вони просто осатаніли — і поранення отримав його друг.

«Якраз коли він на „Жигулях“ їхав, просто перед машиною розірвалася міна. Його і ще одного побратима посікло уламками, одного довелося відразу евакуювати. Але ми винесли все БК, що могли, відстріляли, що не змогли забрати, усе до останнього. Покидали речі, зате виносили всі набої й гранатомети на собі, щоб ворогу залишилося всього по мінімуму», — пригадує Аскольд.

Коли хлопці вже були на нових позиціях, через кілька годин після відходу, з’явилося нове спецзавдання — прикрити товаришів, які ще не встигли вийти звідти. На той момент це вже сприйнялося навіть не як адреналінова хвиля, а звичайна робота. Однак бажання «задвохсотити» орків було настільки сильне, що хлопці тільки цього й чекали.

«Був ризик прориву техніки упродовж двох годин. І якщо цього не трапляється, то в нас був наказ відійти, бо цього часу нашим побратимам було б достатньо. І от ми сидимо на бойових позиціях, а нічого не відбувається. І ми вже в останні 15 хвилин сиділи й скандували: „Танчик, виїжджай! Буде хорошим тоном — під кінець „вальнути“ танчик! Дайте нам танчик!“. На жаль, не дали нам ні танчика, ні БТРа, ні навіть „Таблетки“, але ми так чекали цього», — зі сміхом пригадує «Бургер».

«Ти, здавалося б, просто йдеш, чуєш свист — і за долю секунди падаєш»

Аскольд розповідає, що з Сєвєродонецька усі повернулися з мікроконтузіями. Різниця — в тому, скільки їх отримали хлопці. Бо на когось «припадає» одна, а на когось — п’ять.

«Ти просто йдеш собі, раптово чуєш свист — і за долю секунди падаєш. А навколо тебе — раз, два, три, чотири — падає пачка „градів“. Або, згадую, сиділи з побратимом в окопі. І разом сидите й молитесь, бо діаметр окопу — 10 метрів, і навколо тебе — перехрестя з таких „ляпів“. Зліва, справа, спереду й ззаду. А ви удвох сидите, молитесь — а якщо молитов не знаєте, то вигадуєте з думкою, що зараз це перехрестя зійдеться в одній точці. Там, де ви лежите», — каже Аскольд.

Він знову згадує мінометника Давида, який врятував цілий напрям від того, щоб орки «розвалили» українців.

«Давид в один міномет і 250 мін кошмарив декілька БТГ росіян, підірвав їм БК, повбивав дуже багато орків, які повзли. Ми йому просто давали координати й просто: „був окоп — нема окопа!“. Просто „ляпс“ — і до побачення. А під кінець у нього весь розрахунок міномета — поранені й контужені. Він лишився один, працював за весь розрахунок. Міномет теж був пошкоджений — він міни в нього забивав обухом сокири, щоб їх вистрелити», — пригадує «Бургер».

Увесь цей час з боку Бахмута чутно прильоти. Аскольд вслухається й заспокоює, що падає не близько — це вже встигли навчитись визначати на слух.

«Ми вже по свисту знаємо, що летить, як близько. Та й психіка дуже швидко адаптується, бо там не було права заклякнути, діяти хаотично, бо так можна було сильно підставити не тільки себе, а й побратимів. Бо це найгірше. Тому коли навколо нас уже лягло з десяток мін, ми всі навчились по метрах визначати, куди ляже наступна. Вже починаєш розуміти ці міни. Тому вийшли ми грамотно, нікого не забули. Багато чого навчились, але війна — це такий процес, що ми й далі будемо вчиться. Бо ж завжди щось змінюється, треба знати нове, інше… Але що скажу — ми з побратимами й далі будемо виборювати нашу Україну, бо це все — наш великий дім. І якщо ми маленькими піхотними угрупуваннями й купкою техніки утримували Сєвєродонецьк, то уявіть, що ми зможемо з більшою кількістю техніки й БК!» — каже Аскольд.