«Блакитний тунець» та переїзд з Маріуполя: як підприємці відновлюють свій бізнес у Львові

Дарія та Станіслав Дмитрієви мешкали у селі Спартак, що на Донеччині. Вони, як і багато українців, були змушені евакуюватися кілька разів з рідного дому. Зараз сім'я живе у Львові, де відроджує власний бізнес.

У 2014 році, коли почалися бойові дії в Донецьку, Дмитрієви вирішили переїжджати в Авдіївку. Після того, як вже стало небезпечно там, довелося думати, куди рухатися далі. Дарія Дмитрієва розповідає, що тоді якраз в подружжя народилася дитина. На момент переїзду малюку не було ще й року, тому дорога стала більш стресовою.

Врешті остаточною точкою, де зупинилися, став Маріуполь — душа залишалася там, ближче до моря. Тому й не змогли далі поїхати.

«Лишилися в Маріуполі аж до початку повномасштабної війни. Наш рідний Спартак (селище поруч із Донецьким аеропортом — ред.) повністю зруйнований. В нас не залишилося ні будинку, ні машини, зовсім нічого. Перший період, коли ми переїхали до Маріуполя, у мене була депресія, ми боялися брати апаратуру, купувати щось в квартиру, хоч вона була орендована. Був страх, що скоро все знову прийде. Однак, за якийсь час, це почало забуватись, бо ми бачили, як розвивався наш Маріуполь, як люди відпочивали в місті», — розповідає журналістам «Вчасно» Дарія.

Якщо ми зараз не виберемося, то більше з Маріуполя ніколи не виїдемо…

Жінка каже, що зовсім не вірила, що в 2022-му буде повномасштабна війна. У Маріуполі Дмитрієви разом з друзями встигли відкрити суші-заклад «Bluefin» на Лівому березі. Справа почала розвиватися, згодом запустили ще одну точку в центрі, яка ледве протрималась два місяці до повномасштабного вторгнення.


Суші-заклад «Bluefin» було зруйновано під час війни

Фото з архіву підприємців

Дарія згадує, що приблизно за тиждень до 24 лютого періодично зранку було чутно вибухи з боку Донецька, там у місті почалась паніка, до Маріуполя доходили новини, що звідти евакуюються.

«Потім ми побачили в новинах, що „л/днр“ визнали офіційно, тобто вісім років не визнавали, а тут визнали. Тоді мені стало лячно. Я сказала, що це щось не те, для чогось це готується. Тоді я ще сказала чоловікові, що щось насувається».

Вже за три чи чотири дні до 24-го лютого в місті було чутно важкі вибухи, Дмитрієви мешкали на Лівому березі. В день повномасштабного вторгнення прокинулися теж від вибухів.

«Я сказала чоловікові, що якщо ми зараз не виберемося, то більше з Маріуполя ніколи не виїдемо. Ми почали наших партнерів піднімати, казати, що треба виїжджати з міста. Вже під вечір ми були у Запоріжжі. До речі, у Маріуполі тоді протягом дня було спокійно, вибухи чули лише зранку. Пам’ятаю, в місті люди стояли в довжелезних чергах. На Лівому березі людей по 10−15 запускали до магазинів. Усі купували воду, щось необхідне, але у нас з чоловіком великої паніки не було. Ми розуміли, що бойові дії насуваються. Тоді навіть у Маріуполі мешканці спокійно це прийняли. Ми, коли знайомих обдзвонювали, казали: „Давайте виїжджати разом“, а нам відповідали „Заспокойтеся, все буде нормально“. Тоді тільки наші партнери виїхали».

У Запоріжжі весь час лунали сирени

Перебування в Запоріжжі було неможливим, тут майже весь час лунали сирени. Підприємниця розповідає, що по приїзді до міста винайняли квартиру, але в ній майже не сиділи. Через періодичні повітряні тривоги більшість часу перебували в укритті. З дітьми сидіти у підвалах було страшно, сирени лунали з інтервалом в годину чи дві.


«Я дивилася на дітей, коли ми сиділи в підвалі вночі. В укритті не було нічого, тільки якісь труби, і я дуже боялася, що нас завалить».

Тоді Дарія та Станіслав вирішили, що треба щось робити. В Телеграмі побачили, що курсують евакуаційні потяги — навіть не знали, куди вони їдуть. Тоді треба було рятувати діток і на роздуми часу не було. Дмитрієви побули в Запоріжжі кілька діб, а далі ухвалили рішення виїжджати. Коли родина приїхала на залізничний вокзал, там були натовпи людей.

«Ми якраз були в тому страшному потязі, коли в людей була паніка. Сидячих місць не було, ми всі стояли, або сиділи на сумках…»

«Провідниця, яка там була, рятувала діточок тим, що відкривала купе і казала, що обов’язково ті, у кого є малюки, посувайтеся, щоб дітки сиділи. В купе було по 11 людей», — пригадує жінка.

Хлопчикам, дітям Дмитрієвих, було дуже страшно. Молодший син сприйняв це ще не так важко, а старший постійно плакав. Дар’я каже, що зараз це дуже важко згадувати. Хлопчик зараз «відійшов», ходить до школи, вже має знайомих. Батьки намагаються відволікати дітей від війни, адже вона і так постійно про себе нагадує.

У Львові один чоловік навіть запросив жити до себе

Львів зустрів сім'ю небайдужими людьми. Один чоловік навіть розмістив пару з дітьми удома.

«Ми запитали, де можна у місті поїсти. Тоді він почав розпитувати нас хто ми, звідки, а після того вирішив запросити до себе, поки не знайдемо собі житло».

Відтак, два тижні прожили у нього. Молоді підприємці кажуть, що весь цей час думали, чим далі займатися та як психологічно відійти від подій та переїздів. Дмитрієви розуміли, що у них є діти, тому просто сидіти не можуть і треба йти на роботу. Почали з того, що шукали приміщення. Хотіли показати своїм прикладом, що не треба зупинятися в такий важкий час. Тоді розповіли друзям, що шукають у Львові приміщення і можна об'єднуватися.

«Чоловік пішов на роботу, аби ознайомитись з постачальниками, вивчити кухню із середини. Так, він почав працювати сушистом в ресторан. Тоді переїхали від чоловіка, у якого ми жили, в прихисток. Нам дала притулок Мальтійська служба. Тут дуже крута журналістка Оля написала статтю про нас, те, чим ми займаємося, що робимо, звідкіля ми. Це дало нам дуже потужну рекламу, після чого ми запрацювали саме у Львові. В нас почалися замовлення, до нас приїжджали журналісти CNN, New York Times, наше українське телебачення. Ми знайшли приміщення, паралельно про нас писали статті. Пізніше приїхали партнери із Запоріжжя, ми відшукали для них житло».

З часом на власні кошти та заощадження почали купувати холодильники, столи, аби згодом запустити процес роботи.


Станіслав за роботою / фото з архіву родини

«Bluefin» у Львові

Фото з архіву підприємців

В команду вирішили брати теж переселенців

Назва закладу «Bluefin» походить від виду тунця. Це тунець преміум-класу, тобто «Bleufin» перекладається, як блакитний тунець. В меню є рол з такою назвою, тому й одразу, ще в Маріуполі, вирішили, що заклад буде так називатись.

Кожен робив свою справу, наприклад Дарія була на замовленнях, Станіслав робив закупки, був на процесі роботи ролів. Друзі розвозили роли та упаковували їх. Тоді старалися економити і не брати людей в команду, бо навіть не було чим платити.

Зараз бізнесу все одно важко, особливо у великому місті, однак підприємці найняли людей, це, до речі, теж переселенці.

«Зараз нам дуже пощастило — там, де ми працюємо, ще жодного разу не вимикали світло. Однак, якби зараз його вимкнули, навіть не знаю, що було б. Мабуть, ми зачинилися б. Думаю, працювати було б неможливо, адже у нас продукти, які потребують особливих умов. Ми ретельно за цим слідкуємо, беремо закупку тільки на день, бо хочемо, щоб все було свіже і натуральне. Це і риба, і тунець. До речі, зараз продукти подорожчали на 100%».

Молодим підприємцям Дарія радить добре подумати, для чого їм цей бізнес. Відкривати власну справу просто для грошей, на її думку, не варто. Мета показати щось своїм прикладом чи допомогти людям, які цього зараз потребують набагато кращий варіант. Треба знайти якийсь стимул для цієї роботи.

«Все, чого бажаю молодим бізнесменам — це робити свою справу і робити її добре та якісно».


«Для нас наш бізнес — це сенс життя, це справа для душі», — родина Дмитрієвих

2024 © Інформаційне агентство «Вчасно» — новини Донбасу.
2024 © ГО "Медіа-Погляд".

Права на всі матеріали належать ГО "Медіа-Погляд" (якщо не вказано інше) та охороняються Законом України «Про авторське право і суміжні права». Усі текстові матеріали поширюються відповідно до ліцензії CC BY-NC-ND 4.0.

Сайт створено за підтримки DW Akademie

Розроблено iDev