Боротьба за Незалежність: як українці звільнили Схід від росіян понад 100 років тому

Довгі роки, поки Україна була у складі СРСР, нам зі школи розповідали про нібито «братські дружні народи» і ретельно стирали з історії справжні сторінки боротьби за національну свідомість та свободу України. Радянська пропаганда майже досягла успіху, особливо на Донбасі, де сьогодні лише одиниці знають, як їх пращури боролися за незалежність Української Народної Республіки. І нам ще дуже довго доведеться працювати над відновленням історії та популяризацією цієї теми. Тому до 32-ої річниці Дня Незалежності України редакція «Вчасно» на основі матеріалів та архівів Українського інституту національної пам’яті публікує розповідь про те, як українці за два тижні звільнили від росіян Донецьку та Луганські області. Історичні архіви також свідчать про участь у боротьбі за незалежність УНР і мешканців з Бахмута, Маріуполя, Слов’янська та інших міст Сходу України.

Упродовж березня-квітня 1918 року українськими підрозділами спільно із союзними німецькими та австро-угорськими військами було звільнено територію Східної і Південної України від більшовиків. Для цього армія УНР була поділена на дві частини. Одна звільнила Крим, інша — Донбас. На східний напрям була відправлена Слов’янська група окремої Запорізької дивізії армії УНР, якою керував полковник Володимир Сікевич. Завданням групи Сікевича було звільнення Донбасу і встановлення контролю над ресурсами Донецького кам’яновугільного басейну (у спогадах на позначення Донбасу зустрічаємо поняття «Донецький водозбір» або «Донецька заглибина»).

Їм протистоять російські частини Павла Єгорова й Донецька радянська армія Анатолія Геккера, який звітує командувачу радянських військ в Україні Володимиру Антонову-Овсієнку, що готовий утримати Донбас. Але Слов’янська група вирішила все інакше.

15 квітня після напруженого 12-годинного бою з більшовиками група Сікевича зайняла станцію Барвінкове на Харківщині. Ворожі війська відступили на Донбас. Сотник Борис Монкевич згадував про цей бій: «В цьому бою з боку українських частин 9 козаків забито, поранено 52 козаки і 7 старшин».

17 квітня богданівці увійшли до Слов’янська, а наступного дня запорожці вже визволили Бахмут.

На Донбасі українські воїни побачили картину занепаду підприємств важкої промисловості. Володимир Сікевич наступним чином описав свої враження. «Сумно було дивитися, що це осередок гігантської сили тепер стоїть. Доміневі печі погасли і сталь в трубах застигла. Треба зміняти на нове, бо це все нездале. Скрізь тихо, нігде не чути гудків, великі комини не викидають під саме небо хмари диму. Зі всіх частин машин зняті мідяні частини, треба багато роботи, знання і матеріалу, щоб машини пустити в рух. Машини стоять, але це ще хоч біда, але безкровна, бо то машина. А от ті, що при машинах стоять, от там кипить непорозуміння, які використали агітатори, щоб робітництво перетягти на свій бік».

Робітнича делегація Краматорська зустріла воїнів Слов’янської групи з хлібом-сіллю та подарували українським прапор з написом «Нехай цей стяг буде благословенням робітників у боротьбі за незалежну, соборну Україну. Ми з вами!»

25−27 квітня українці та німці вели важкі бої з більшовиками в районі Горлівки та її околиць — станції Микитівки та Ртутного заводу. Ворог контратакував при підтримці потужного гарматного вогню, однак врешті був змушений відступити. Особливу відвагу в боях проявили дорошенківці Загродського, які не дали червоним оточити українські війська.

У Горлівці Слов’янська група захопила багато полонених і здобула велику кількість трофеїв. Запорожцям дісталися вагони зі зброєю, боєприпасами та медикаментами. Також тут знаходилися чималі запаси видобутого вугілля, які за наказом Сікевича почали відправляти до Києва.

Далі наступ Слов’янської групи здійснювався за трьома напрямками: на станції Юзівка (нині Донецьк), Попасну і Дебальцеве. Дебальцеве вояки богданівського полку здобули з боєм 28 квітня, після чого рушили до станції Колпаково (нині Ковпакове в Антрацитівському району Луганської області), яка знаходилася на адміністративній межі Катеринославської губернії та земель Війська Донського. 30 квітня вояки-богданівці прибули до Колпакового.

Визволення запорожцями Донбасу завершилося символічним актом: у Колпаковому козаки принесли два високі стовпи, пофарбували їх у жовту і блакитну фарби, які знайшли та станції, а на кожному з двох боків намалювали тризуб, під яким написали «УНР». До стовпів прибили тримачі для українських прапорів. Священник відслужив молебень і окропив святою водою прапори. Під урочисту музику та гарматні сальви козаки встановили стовпи, а присутнє вояцтво вигукнуло: «Слава!». Наступного дня воїни отримують телеграму від Генерального секретаря військових справ Симона Петлюри: «Нехай буде вам усім, мої любі запорожці, вічна слава! Ви зробили ту роботу, про яку століттями мріяв наш народ». Так українці звільнили Донбас від росіян за два тижні.

Після завершення військової операції запорожці несли гарнізонну службу в Бахмуті, Слов’янську, Микитівці, Дебальцевому та Краматорську. Штаб Сікевича знаходився у Микитівці. За наказом генерала Натієва, вояки Слов’янської групи охороняли державне майно на Донбасі та сприяли відновленню занепалої вугільної промисловості.

Наприкінці травня Сікевич отримав новий наказ: охорону всього Донецького басейну передати місцевій цивільній, залізничній і німецькій владі, а війська групи перевести на північ сучасної Луганщини, де зайняти демаркаційну лінію з більшовицькою росією. Невдовзі сюди прибули також вояки Кримської групи Болбочана. Запорожці знову об'єдналися і були реорганізовані в Окрему Запорізьку дивізію. Службу на кордоні дивізія несла до часу антигетьманського повстання в листопаді 1918 року.

Армія УНР дійшла до східного кордону України, що дозволило встановити на Донбасі українську адміністрацію, розпочати процес відновлення мирного життя та економічного розвитку промислового регіону.

Навіть 100 років тому мешканці Сходу України вже активно боролися з російською імперією та «червоним терором». Серед біографій бійців Армії УНР зустрічаються вихідці з Бахмута, Маріуполя, Слов’янська, Старобільська та інших міст.

Історія циклічна: сьогодні ми продовжуємо справу своїх дідів та прадідів у боротьбі за очищення України від росіян та впливу російської імперії. І ця війна почалася навіть не у 2014-му, судячи з історії. Вона триває сторіччями. Наш бій сьогодні — найжорстокіший, найкривавіший та нещадний. Але ми закінчимо те, що почали наші пращури, і забезпечимо Україні свободу та Незалежність. Ми рухаємо історію нашої країни до Перемоги, яка обов’язково буде за нами, та нарешті відновить історичну правду про Україну.