«Бути аполітичним — соромно»: акторка Алла Мартинюк про поїздки на Донеччину та допомогу ЗСУ

Журналісти «Вчасно» поспілкувалися з Аллою про Донеччину, емоційну складність волонтерської справи, минулі та заплановані проєкти

IA «Вчасно»: Алло, Ви активно допомагаєте Збройним Силам України — розкажіть, з чого розпочалася ваша волонтерська діяльність?

— Почала я ще у 2014 році, коли була зона АТО. Перші, кому я допомогла, була 54-та бригада розвідбатів — я їх оснащувала, поки вони були на навчанні, а коли вони відправилися в Донецьку область, почала до них їздити з допомогою. До 2022 року я поєднувала акторську професію з волонтерством. Знімалась і їздила у вихідні дні. Ми возили й гуманітарну допомогу, і збирали допомогу для військових — з 2014 року я була в усіх гарячих точках, окрім Донецького аеропорту. Так виходить, що по подорожах найчастіше ми їздили саме сюди, на Донеччину, і вона вже стала рідна для мене, я до неї звикла. Для мене це болюча тема, бо вже стільки років поспіль ми відстоюємо цю землю, втрачаємо, повертаємо знову. Дуже великий страх є, що окупована ворогом територія ще збільшиться.

— Ви кажете, що Донецька область стала для Вас рідною. В чому Ви відчуваєте цю спорідненість? Чим Донецька область відмінна від, наприклад, центральної частини України?

— Уявляєте, ми кожні вихідні майже завжди на Донеччині. Тут багато друзів, багато друзів я втратила, багато було пережите саме в Донецькій області, і, звичайно, це вже рідний зв’язок. Щодо відмінностей — на жаль, відрізняється населення. Я можу сказати про те, що є по-різному політично налаштовані люди в цьому регіоні. Поки йшли бої в містах, таких як Авдіївка, Бахмут, там залишалися люди, які не розуміли, що вони втрачають своє майбутнє через росію. В Бахмуті, коли ми намагалися евакуювати людей, вони кричали: «Ви самі по нас стріляєте». Військові намагалися пояснити, мовляв, як ми можемо по вас стріляти, якщо ми теж тут в сусідньому будинку живемо. Це неможливо. Було і таке, що ми їхали по Донецькій області з гуманітарною допомогою влітку — в нас були відчинені вікна і нам кричали, бажали смерті, звинувачували у війні. Я тоді так розплакалася.

Як Ви вбачаєте, що має зробити Україна та її культурні діячі аби реінтегрувати цю частину населення?

— Перша помилка була в тому, що з початком повномасштабної, навіть в неокупованих містах не було якісного українського інформаційного простору. Якби тоді була лагідна українізація, як вона зараз відбувається — це українські фільми, українська музика, популяризація нашої армії, щоб по новинах показували як наші захисники відстоюють країну, ми мали б іншу ситуацію. Звичайно, старше населення навряд чи змінилося б, але дуже боляче бачити молодих людей, 30 — 40 років, які могли б розвивати нашу країну, проте чекають на росію. Це треба змінювати лише через інформаційну кампанію, бо, на мою думку, вони в інформаційному полоні. Для мене була приголомшлива відома ситуація з вагітною жінкою в Маріупольському пологовому будинку. Її врятували, а зараз вона підтримує російські вибори. Я цього не розумію.

Я думаю, що таких людей треба буде просто депортувати до росії. Адже це не тільки політична позиція, це безпека наших воїнів, мирних жителів, це безпека України.

Ви кажете про відмінність у менталітеті в населенні Донецької області, чи пам’ятаєте ви Донеччину ще до 2014 року? Як сталися такі зміни?

— Мій другий чоловік, заслужений артист України, Дмитро Суржиков з Маріуполя. Ми дуже багато їздили в Маріуполь, подорожували Донеччиною, приїжджали на відпочинок. Тут було гарно, так само і зараз гарно. Знаєте, коли тихо і не обстрілюється, помічаєш яка гарна природа — і терикони, і поля, і повітря — мені це стало ще ріднішим. Про менталітет Донеччини скажу ще з гарного погляду. Мені завжди було до сліз чутливо, коли ми їдемо, і бачу — тільки прилетіла ракета, а поля вже пахані. Це люди герої. Просто герої. Тому що це страшно, і обстрілюється Донеччина кожного дня, а вони працюють і все роблять, аби ми не голодували й щоб в нас працював експорт. Я чую як багато людей в Донецькій області вивчають і розмовляють українською. Це дає сил.

Що вас найбільше вразило під час волонтерських поїздок?

— Ми завжди їздимо в гарячі точки та найбільше вражає, коли бачу там сім'ї з дітьми. Люди лишаються, і є родини з зовсім маленькими дітками, з колясками. Звісно, в Часів Ярі вже немає дітей і ми теж допомагали їх вивозити. Але в Костянтинівці, Дружківці - дуже багато, і на вулиці грають, і туди постійно прилітає. Це така небезпечна зона, але родини залишаються і звикають до цих бомбардувань, це дуже страшно бачити.

— Наскільки важко займатися волонтерством емоційно? Як ви відновлюєтеся?

— Займатися волонтерством, звісно, важко. В першу чергу через те, що в нас досі є проблема із забезпеченням армії і є величезні спади в підтримці серед населення. Я тут вбачаю декілька факторів. Для однієї частини населення війна вже скінчилася, друга частина розчарована у владі, в її корупції, ще частина боїться мобілізації. А захисники гинуть щодня і в мене телефон розривається від повідомлень — постійно просять про допомогу, дуже багато поранених. Військові надсилають мені фото — багато крові, втрат. Іноді від цієї напруги не витримує психіка, в мене навіть почалися панічні атаки. Це дуже страшно і доводиться викликати швидку, бо сама я впоратися не можу. Тому вигорання сильне.

Проте я розумію, що таких, як я, хто з 2014 року допомагає армії стає все менше. Навіть з тих волонтерів, хто активно допомагав з початку повномасштабного вторгнення, багато людей вигоріли. Нас стає менше, населення стає менше, територій стає менше, і захисників також, на жаль, стає все менше. Можливо саме це і тримає - адже ти розумієш, що якщо і ти зламаєшся, то хто буде цим займатися? Хто як не ми?

Мене рятують духовні практики. Я включаю мантри, запалюю свічки, медитую. Від панічних атак, тривожності погіршується стан здоров’я — тут вже не про допомогу. Я думаю, люди, які служать або допомагають армії, або в кого близькі на війні, мене зрозуміють. В мене і коханий на війні, і два брати на війні - тут немає можливості не думати про це. І коли мені кажуть, що треба розширяти контент, транслювати «позитивне» — мене це дуже пригнічує.

-Як Ваші колеги-актори сприймають Вашу волонтерську діяльність — чи допомагають? Як ви відноситеся до колег, що відмовчуються від війни?

— Є колеги, що дуже підтримують. Нещодавно я створила проєкт «Свідомі», де ми залучали артистів і Ольга Сумська, Тарас Цимбалюк доєднались до цих проєктів. Інші артисти надають медійну підтримку. Проте є і такі, що відмовчуються, або не проводять збори через пріоритети до власного контенту, не говорять про війну взагалі. Я не можу назвати причину цьому, але, звісно, це неприємно. Люди, в яких велика аудиторія, можуть допомагати більше, і показувати своїм прикладом. І я часто звертаюся за допомогою до знайомих блогерів та медійних осіб, але вони часто бояться зменшення охоплень, але це вже медійна історія, а не про перемогу. Мабуть, їм не прилітала поруч ракета або вони не мають рідних на війні й не знають, що таке на колінах годинами молитися.

— Як Ви вбачаєте, чому важливо щоб відомі люди були активні у допомозі ЗСУ?

— Я взагалі вважаю, як артистка, яка 22 роки вже в бізнесі, що бути аполітичним — це соромно, це просто профнепридатність. Бо якщо люди, які мають якусь значущість серед нашого населення, так чи інакше, мають вплив. Нас слухають, читають, деякі на нас рівняються. І тому, якщо ти бездіяльний, якщо ти абсолютно нічого не робиш, то люди беруть приклад з тебе. Якщо ти показуєш своїм прикладом, як потрібно себе вести під час війни та деякі люди підтягуються. Тому я вважаю, що це обов’язково потрібно робити.

— Розкажіть про Ваші проєкти. Якими проєктами Ви опікувалися? Які плани на майбутнє?

— Ще два місяці тому з 2022 року я була співзасновницею фонду «Захист Майбутнього». За цей час ми змогли допомогти армії на вісім мільйонів доларів — це сотні автівок, тисячі військових споряджень, дронів. Наразі я маю вже свій фонд — «Фонд Алли Мартинюк», який продовжує допомагати армії, а також ми розширилися до допомоги дітям-сиротам, дітям з інвалідністю, та почали займатися реабілітацією військових. Крім цього ми запустили виробництво евакуаційних багі - в них більше місця, ніж в тих, що від виробників, вони більш потужні по прохідності, але в ціні виходять дешевші.

Ще великий проєкт «Свідомі», який ми зробили для оптимізації зборів — кожна людина може відкрити свій власний збір і доєднатися до загального. Таким чином ми вже зібрали 1,800,000 гривень на дрони, 2,500,000 гривень на Mavic, і зараз збираємо на РЕБи.

У планах — відкриваємо цікавий проєкт — «Побачення за донат», де будемо організовувати зустріч із зіркою. До нас вже доєдналася співачка Ейра, і плануємо залучати різних артистів. Людина зможе зустрітися з зіркою, прийти до них на студію, або просто кави попити. А ми так збиратимемо допомогу ще.

Інтерв'ю записала Катерина Гора