Держдопомога для заможних: як родини чиновників Донеччини та Луганщини отримують виплати ВПО, попри мільйони на рахунках

Повномасштабна війна в Україні спричинила масові переміщення населення, мільйони людей втратили свої домівки, роботу, звичне життя. Для підтримки цих громадян було запроваджено державну допомогу внутрішньо переміщеним особам — життєво необхідні виплати, покликані полегшити тягар втрат та допомогти вижити.

Проте попри свою першочергову мету українська система соціальної підтримки досі не здатна відрізнити справді вразливих від тих, хто просто вміє оформити довідку ВПО. Парадоксально, але виплати, що мали стати підтримкою для людей, які втратили все, часто потрапляють у гаманці чиновників із мільйонними статками. Зарплати в сотні тисяч, бізнес-дохід, елітне майно — і водночас по 2−3 тисячі гривень на місяць «на проживання» від держави.

Журналісти «Вчасно» знайшли конкретні приклади посадовців з Донецької та Луганської областей, які одночасно отримують сотні тисяч гривень доходу та виплати для ВПО. У цій статті ми детально розглянемо ці випадки, а також спробуємо зрозуміти, як це пояснюють органи влади та чи понесуть «винні» покарання.

Фінансова підтримка для внутрішньо переміщених осіб була запроваджена Україною одразу після повномасштабного вторгнення. Ідея зрозуміла: допомогти тим, хто втратив житло, роботу і стабільність через війну. Сума виплат становила 2 000 грн для дорослих і 3 000 грн — для дітей та людей з інвалідністю.

Порядок отримання допомоги з самого початку був надзвичайно спрощеним: достатньо було зареєструватися як ВПО, подати заяву в ЦНАП, управління соцзахисту або через «Дію» і вказати банківський рахунок. Жодної перевірки реального майнового стану чи потреби у підтримці не передбачалося. Така «юридична простота» і відкрила лазівку, через яку чиновники, бізнесмени з мільйонними доходами та родини депутатів безперешкодно отримували допомогу.

У середині 2023 року уряд запровадив зміни. Постанову № 709 оновили — і відтоді всі одержувачі мають проходити верифікацію. Було встановлено критерії, за яких допомога не призначається або припиняється: наприклад, якщо особа має житло на безпечній території (яке не є зруйнованим) або дохід понад чотири прожиткові мінімуми — 12 112 грн.

Також підставою для припинення допомоги стали:

• купівля нерухомості, транспорту віком до 5 років, валюти чи коштовностей на понад 100 000 грн;

• наявність депозитів чи облігацій на таку ж суму;

• перебування за кордоном понад 30 днів без поважних причин;

• засудження за антидержавні злочини, розшук або перебування у місцях позбавлення волі.

  
  

Крім оновлення правил, держава запровадила багаторівневу систему перевірок отримувачів допомоги. Центральну роль у цьому процесі відіграє Міністерство фінансів, яке здійснює верифікацію даних, звіряючи інформацію про ВПО з базами інших органів — Пенсійного фонду, податкової, банків, прикордонної служби тощо.

Паралельно органи соцзахисту вибірково перевіряють місце проживання: якщо людина фактично не мешкає за вказаною адресою, це може призвести до скасування довідки ВПО. Також контролюється перебування за кордоном — перевищення дозволеного терміну без поважної причини (лікування, навчання тощо) може стати підставою для припинення допомоги.

Попри ці заходи, система залишається далекою від досконалості: вона не охоплює готівкові доходи, не враховує декларацій посадовців і не завжди бачить рух коштів. Це створює парадоксальну ситуацію, коли одні — попри мільйонні статки — продовжують отримувати виплати, а інші, хто справді їх потребує, зіштовхуються з відмовами та бюрократією.

Під час щорічного аналізу декларацій посадовців журналісти «Вчасно» вкотре зіткнулися з парадоксом, який давно перетворився на буденність: поряд із шестизначними доходами, банківськими вкладами та дорогими придбаннями — регулярні записи про отримання допомоги як внутрішньо переміщеною особою. Ідеться не лише про рядових чиновників, а й про керівників обласних адміністрацій, їхніх заступників та голів військових адміністрацій — тих, хто має не лише значні зарплати, а й вплив на розподіл бюджетних коштів.

Донецька ОДА: і керівник, і заступники — із довгим «соцшлейфом»

Голова Донецької ОДА Вадим Філашкін у 2024 році заробив понад 2,35 млн грн. Додатково він отримував пенсію — 232 тис. грн. Попри це, члени його родини оформили допомогу як ВПО. Дружина-підприємиця (дохід 441 тис. грн) і син отримали у 2024 році 2 тис. і 6 тис. грн відповідно, а у 2023-му — ще 24 і 36 тис. грн.

Не відстає і його заступник Олександр Шевченко. Річна зарплата посадовця — понад 1,5 млн грн, плюс ще майже 200 тис. грн від колишніх роботодавців. Але саме його син вказав у декларації 6 тис. грн допомоги у 2024 році та 27 тис. — у 2023-му.

Ще один заступник, Ігор Бойко, за 2024 рік задекларував майже 1,8 млн грн зарплати, а також стабільну пенсію — по 474 тис. грн щороку з 2022-го. Його дружина за два роки отримала понад 650 тис. грн соціальної допомоги, частина з якої також позначена, зокрема, як допомога ВПО.

Аналогічна ситуація — у заступника голови ОВА Юрія Ключки. Його зарплата — понад 1,4 млн грн, включно з виплатами від військової частини. Його дружина систематично отримує допомогу: 16 тис. грн — як ВПО, 3 тис. — як «зимову підтримку» у 2024 році, ще понад 100 тис. — у 2023-му.

Але, без перебільшення, найбільш ілюстративний приклад — Юрій Вінокуров — перший заступник голови ОВА та ексдиректор Департаменту капітального будівництва. Його зарплата перевищує 2,5 млн грн, а його дружина — підприємниця з щорічним доходом у 5−6 млн грн, банківськими вкладами, відсотками, облігаціями. У 2024 році вона придбала коня за 1 млн 25 тис. грн. Але це не завадило їй і доньці отримати майже 100 тис. грн допомоги ВПО за два роки.

Міські військові адміністрації Донеччини: високі ставки — та сама схема

Голова Добропільської МВА Андрій Бондаренко у 2024 році задекларував 1,2 млн грн зарплати і пенсію. Але допомогу ВПО він таки оформив — 4 тис. грн, а його дружина — ще 5 тис. У 2023-му — було більше: 24 і 60 тис. відповідно.

Голова Святогірської МВА Володимир Рибалкін отримав 1,26 млн грн заробітної плати на посаді, а його дружина — 10 тис. грн допомоги у 2024-му і 60 тис. — у 2023-му.

Олександр Журавльов, керівник Лиманської МВА, задекларував 1,56 млн грн, а його дружина — майже мільйон доходу з підприємництва. Але разом із цим жінка отримала у 2024 році 4 тис. грн допомоги ВПО, а у 2023-му — ще 24 тис.

Посадовці Луганщини: ті ж практики

Топ-посадовці Луганщини були скромніші за своїх колег з Донеччини, тому у списку отримувачів виплат для ВПО можна знайти лише заступницю голови Луганської ОВА — Наталію Романенко. Жінка задекларувала понад 1,3 млн грн доходу, а її чоловік — понад 260 тис. грн. Разом вони мають валютні активи — 51,5 тис. доларів. Але й допомогу ВПО отримували: по 24 тис. грн у 2023-му, по 4 тис. — у 2024-му.

Щодо керівників військових адміністрацій, то список трохи довший. Так, у Старобільській МВА Яна Літвінова у 2024 році заробила майже мільйон — і отримала 10 тис. грн допомоги, а у 2023-му — ще 60 тис. грн.

Схожа ситуація в родині Володимира Коробки зі Широківської СВА: разом із дружиною — понад 1,5 млн грн доходів на рік. Але і він, і вона отримали по 24 тис. грн допомоги ВПО у 2024 році та ще 4 і 24 тис. — у 2023-му.

Дружина Валерія Шибіко з Лисичанська (який був звільнений у вересні 2024) — з доходом у 610 тис. грн — не знехтувала допомогою для ВПО у розмірі 10 тис. грн у 2024 році.

Олександр Міткевич зі Сватового заробив 928 тис. грн зарплати за минулий рік. Його донька отримала 4 тис. грн ВПО-допомоги у 2024 році, а у 2023-му — ще 32 тис. грн. Сам Міткевич і його дружина — ще по 8 тис. грн кожен окремо допомоги на проживання. Ба більше: посадовець отримав гуманітарну грошову допомогу від своєї ж адміністрації в еквіваленті - 3 760 грн.

Усі ці приклади свідчать: в Україні, щоб отримувати допомогу як ВПО, не потрібно бути вразливим — потрібно знати, як виглядати таким формально. Мільйонні статки, авто, облігації, навіть коні — не заважають оформити виплати, якщо система не бачить чи не хоче бачити очевидного.

Позиція органів влади: як Мінсоцполітики й Нацсоцслужба уникають відповідальності

Журналісти «Вчасно» звернулися до Міністерства соціальної політики та Міністерства національної єдності з простим запитанням: чому високопосадовці з мільйонними доходами та майновими активами продовжують роками отримувати грошову допомогу як внутрішньо переміщені особи (ВПО)?

Після кількох тижнів очікування прийшли відповіді — і замість пояснення ситуації журналісти отримали приклад класичного бюрократичного футболу.

Мін'єд одразу переправило звернення до Мінсоцполітики. Там у відповідь повідомили, що «діють виключно в межах своїх повноважень» і переадресували питання далі — до Національної соціальної сервісної служби (Нацсоцслужби), мовляв, саме вона відповідає за контроль і реагування у сфері соцзахисту.

Нацсоцслужба надіслала об'ємну відповідь на сім сторінок. У ній докладно викладено нормативну базу, алгоритми подання заяв на допомогу, порядок перевірки, верифікації та оновлення даних. Усе виглядає ретельно й структуровано — на папері. Але на ключове запитання відповідь так і не прозвучала: чому система допускає до виплат родини чиновників із мільйонними доходами? І головне — хто за це несе відповідальність?

Юридичної оцінки факту отримання допомоги заможними посадовцями у відповіді немає

Чи понесуть «винні» покарання?

Питання про те, чи понесуть відповідальність чиновники, які отримували допомогу для ВПО попри мільйонні статки, викликає багато дискусій. На жаль, чинна система покарань не завжди досягає своєї мети, особливо коли йдеться про заможних осіб.

Механізм повернення надміру виплачених коштів існує: якщо соцзахист виявляє, що людина отримала допомогу безпідставно (наприклад, приховала доходи чи змінила майновий стан), він може вимагати повернення цих грошей. Якщо отримувач не повертає їх добровільно, справа йде до суду за статтею про «безпідставне збагачення». Це цивільно-правова відповідальність, а не кримінальна справа.

Суди переважно стають на бік соцзахисту, якщо доведено, що людина знала або мала знати про втрату права на допомогу, але не повідомила про це. Наприклад, якщо вона продовжувала отримувати виплати, виїхавши за кордон або купивши квартиру. Однак, якщо помилка сталася з боку самого органу соцзахисту, суди частіше відмовляють у позовах, якщо немає доказів умислу чи обману з боку отримувача.

Цікаво, що серед згаданих чиновників Донеччини та Луганщини також можна знайти подібний випадок. Справа дружини керівника Сватівської МВА Олександра Міткевича — яскраве тому підтвердження. Управління соцзахисту Ірпеня намагалося стягнути з неї 24 тис. грн, оскільки вона повторно зареєструвалася в Ірпені, який тоді не був у переліку зон бойових дій, вже отримуючи допомогу в Калуші.

Проте Ірпінський міський суд відмовив у позові. Суд погодився з аргументами жінки, що вона діяла добросовісно, надала всі документи, нічого не приховувала, і саме орган соцзахисту добровільно призначив їй допомогу. Тобто суд не побачив у її діях ні помилки, ні зловживання.

Цей випадок показує критичну «сліпу зону» нашої системи соціального захисту. У цьому позові ні суд, ні соцзахист не брали до уваги реальні, значні статки родини Міткевича. Позов базувався виключно на формальному порушенні правил реєстрації.

Чи дійде колись судова практика до розгляду справ, де родини посадовців із великими статками не мали отримувати допомогу ВПО, зважаючи на їхню фінансову забезпеченість — питання відкрите. Цей прецедент чітко вказує на те, що для цього потрібні не просто нові судові рішення, а й, можливо, фундаментальні зміни в законодавстві та підходах до призначення соціальних виплат.

Таким чином, система державної допомоги, створена для підтримки мільйонів внутрішньо переміщених осіб, які втратили дім, роботу й відчуття безпеки, виявилася нездатною відрізнити потребу від формальності. Поки дійсно вразливі люди оббивають пороги управлінь соцзахисту, посадовці з мільйонними доходами спокійно отримують по кілька тисяч гривень щомісяця — на проживання.

Це не поодинокі випадки. Це — системна вада, яка підриває довіру до самої ідеї соціальної підтримки. Законодавча «простота» на старті, невидимість готівкових доходів, відсутність доступу до декларацій, формальний контроль і відписки від відповідальних органів створили сприятливе середовище для зловживань.

Навіть коли соцзахист вимагає повернення коштів, суди частіше керуються буквою закону, а не його духом. Як у випадку родини керівника Сватівської МВА: попри статки, допомогу залишили — бо порушень «де-юре» не знайшли.

Це — дзеркало держави, в якій підтримка йде не туди, де вона потрібна найбільше. Якщо держава не почне запитувати не лише «чи мав право», а й «чи було це етично й справедливо» — допомога перетвориться на інструмент дискредитації, а не захисту.