«Йдеш по Майдану по калюжах крові»: згадки про протести за участі донеччан, які врятували Україну

Другий етап Майдану, після першого — «фестивального» з ліхтариками та піснями, почався з «Грушевського» періоду. Це став Майдан з насильством і кров’ю, але ще з малою кров’ю, розповідають у книзі «Майдан. Свідчення» очевидці та учасники спротиву. А третій етап Майдану — від 18 лютого і до кінця режиму Януковича.

Головне фото: Фото: Василь Максимов/AFP

Олаф Клемменсен, письменник та художник із Донбасу, пригадує: найбільшою проблемою на Грушевського було те, що люди в очі «беркутам» не дивилися, між ними була відстань. А чим більша відстань, тим легше вбити.

«Якщо на Майдані все вирує, всі напружені, агресивні такі, знаєте, повними легенями дихають, то тут, біля Маріїнки, люди, як миші, тихенько себе ведуть, дуже так обережно. Якось так, знаєте, дійсно стрьомно. От. Я собі визначив, через які двері раптом тікати, я ж розумію: якщо почнуть гнати, то кілька десятків тих людей, які тоді там були, нічого не зроблять. Але взагалі мені дуже сподобалися стосунки біля Будинку офіцерів. Там якісь біотуалети стояли, і „беркути“, і вевешники, і демонстранти — вони так одне одного чемно пропускали в туалет: „Будь ласка, проходьте“. Мене вся ця чемність вразила, я зрозумів, що вже зараз жорстко розігнати цей Майдан не вдасться».

Серед його знайомих, пригадує, було багато тих, хто не розумів сенсу Майдану. Через те, що більшість тих людей з Донеччини, саме звідти й було їх найбільше. Однак коли Майдан перетнув межу спокою та взаємотерпіння, звідти також почали приїжджати люди. Боротися за те, аби на їхню гідність та права не зазіхали.

Майдан як останній бій на виживання, на перевірку власної совісності й гідності

«Увечері, перед штурмом, сіли в поїзд їхати додому. І вже там через інтернет слідкували, що відбувається. Було дивно, бо коли ми виходили з Майдану, там грала музика, люди набивали мішки снігом, прибирали сніг з Хрещатика. Кияни казали, що Хрещатик ще ніколи не був такий чистий, як тими днями. І все було дуже гарно, але той штурм людей також розрухав. До цього моменту барикади буди символічними. А коли ми приїхали за тиждень знову на Майдан, це вже були справжні барикади. Це геніальні інженерні витвори, справжні оборонні конструкції. Треба враховувати, що вони спонтанно були зроблені… Це вражало, що у людей якось нізвідки таке завзяття і вміння взялося. Ці оборонні споруди — це був перший крок», — пригадує події другого «етапу» Тарас Тимо, директор бібліотеки Українського католицького університету.

Коли розпочалася січнева «водохреща» на Майдані, Тарас Тимо був на передовій — у перших рядах людей, які стали в оборону. Пригадує, що для нього було шоком бачити, як одна людина нападає на іншу. Тоді він відмовився навіть подавати бруківку, бо знав: її кинуть у голову людині по той бік. Все змінилося буквально за менш ніж добу.

«У перший день там, на Грушевського, я не торкався бруківки. Я дивився, що відбувається. Коли з нашого боку почалися перші жертви, коли почалися оті захоплювання в полон, побиття, ще не смерті, просто такі брутальні речі, що людей роздягали, випускали голими бігти до себе, били, тоді було видно, як народ не те що озлоблюється, але народ стає якимось таким жорсткішим. А на другий день ми вже подавали бруківку, помагали ті „коктейлі“ носити й шини палити… Воно вже сприймалося як боротьба за правду», — пригадує чоловік.

Після того, коли люди пішли вгору до Жовтневого палацу, всі події Майдану почали нагадували не просто боротьбу, а останній бій на виживання.

«Там дуже багато людей було, які мали навіть реконструйовані рицарські обладунки. Дуже багато імпровізованих: люди пообв’язували руки якимись телефонними довідниками, тому що грубий журнал дає можливість захиститися, рука не ламається при ударі. Купа різних винаходів: якість булави саморобні, якісь на ланцюгу середньовічні штучки, що крутяться і голову можуть розбити, не знаю, як це називається. Якісь такі неймовірні види кустарної, в момент зробленої зброї. І все таким всенародним здвигом і при тому, що ніхто нікого не те, що не кличе на Майдан, навпаки — виганяє, а люди, навпаки, приходять. У цей час на Грушевського вже були вбиті», — каже Тарас Тимо.

В ніч із 18 на 19 січня, пригадує чоловік, образом героїзму для нього стали хлопці, що стояли під крижаною водою та тримали оборону барикад. Сам директор бібліотеки був на другій лінії й приносив їм необхідне.

«Ти чуєш, що в тебе мокрі ноги, ти змерз, тобі складно. А вони стоять під прямим струменем води, просто фанерними щитами прикриваються. Вони вже поскидали з себе одяг — тільки в футболках були, бо який сенс стояти у мокрій куртці, вщент мокрій? Вони просто стоять. І так стоять, стоять і стоять. Насправді на передовій були десятки людей, не сотні. У тій частині, куди я найчастіше підходив, було двадцять хлопців, тридцять зі щитами. Вони просто тримали позиції, не могли нічого, очевидно, відбивати. Але і силовики їх також не могли їх пробити», — пригадує чоловік.

«Якщо беркутівці нас візьмуть — зроблять з нами, що завгодно»

Олег Соломченко, сотник Гуцульської сотні, пригадує: він приїхав на третій день після розгону студентів. І до нього, й до інших людей з сотні була вимога бути фізично готовими захищати себе. Тому вони самоорганізувалися й ходили на тренування з рукопашного бою, вмінню володіти предметами для самозахисту, тренування з психологічної витривалості.

Уночі з 10 на 11 грудня «Беркуту» дали команду взяти Профспілки. Вони обрали ніч для операції, саме тоді, коли було найменше людей.

«Почався штурм. Я був дуже здивований, як тоді всі швидко організувалися. Це було позаду сцени, коли нас в кільце взяв „Беркут“, оточив скрізь по периметру. Ми були в кільці. Розуміли: якщо вони нас візьмуть — зроблять з нами, що завгодно. Але приблизно дві або дві з половиною тисячі людей, а беркутівців озброєних було не менше. Вони витісняли, били палицями, провокували. Ми трималися. Звичайно, багато було поламаних кісток у людей. У нас зі „зброї“ були тільки палиці та щити», — пригадує Олег Соломченко.

Уже пізніше до фізичного захисту людей долучилися деякі підприємці. Люди передавали гроші своїм знайомим, щоб купити бронежилети й різний захист. Ці засоби багатьом врятували життя, пригадує сотник.

Пізніше з’ясувалося, що у силовиків була й база даних на всіх сотників та лідерів Майдану. Олег Соломченко каже, що серед інформації були навіть психологічні портрети.

«За нами влаштовували полювання. Одного разу мене переслідувала машина. Це було в околицях Києва… Дівчата допомогли нам вибратись. А другий раз, це коли я повертався з дому автобусом рейсовим. Нам повідомили звідси, що в нас є в автобусі „шістка“, інакше не скажеш. І мене попросили зійти з рейсу. Ми тікали лісами звідти».

Уже під час подій на вулиці Грушевського його сотня спільно з афганцями робила коридори між ультрасами і людьми, які були в другому-третьому ешелоні.

«Коли їх там підстрілювали, ранили — ми допомагали медикам їх евакуйовувати до польових шпиталів. А деякі брали участь безпосередньо в обороні. Особисто я, коли не мав координувати або допомагати з пораненими, теж брався за каміння.

Важко поранені у нас, на жаль, все ж таки були, але пізніше, коли була вже найбільша кількість жертв, під час подій 18−20 лютого. Одного з наших було травмовано дуже серйозно: розбита практично черепна коробка, розбиті всі кістки обличчя. Він пролежав у комі три тижні, не приходячи до тями. Йому в комі робили операцію, відновлювали ціле обличчя, робили пластичні операції".

«Всі, хто оперує - продовжують. Хто ні - лягають на підлогу й закривають голову руками»

Наталія Лелюх, акушер-гінеколог, яка останніми роками пов’язала своє життя з гуманітарно-медичними виїздами до Донеччини та прифронту, пригадує: вперше відчуття тотальної безвиході прийшло, коли на Грушевського горіли барикади.

«Пам'ятаю інструктаж, який змучена дівчинка-медик нам проговорювала: якщо заходять озброєні люди — то ті, хто оперує, продовжують оперувати. Хто не оперує - лягає на підлогу й закриває голову руками, демонструючи, що ніяк не бере участь у конфлікті», — каже медикиня.

Пригадує, що в той період було дуже багато випадків, коли у людей просто на барикадах чи під час сутичок ставалися епілептичні напади. Проте вони були не найстрашнішими.

«Тоді дуже багато було вогнестрілів, дуже багато осколкових поранень, багато обморожень було, коли мороз почався. Були, звичайно, смішні хлопчики: поки їх доносили після обливу водометом, на них був у три пальці лід, щоб зняти курточку, ми її ламали. На обличчі немає, а все інше — у три пальці льоду. Потрібні були теплі розчини. Гріли у чайнику воду, гріли ці розчини, обтирали. Якось одного, здається, Іваном його звали, принесли обмерзлого після водомету, відігріли, переодягли (їх перевдягали). А він знову побіг — рівно через 20 хвилин принесли такого ж», — пригадує медикиня.

Наталія Лелюх додає: у той період вона навчилася пишатися своєю країною, навчилася гордо говорити, що вона — українка. І якщо спочатку вона роздумувала, куди б емігрувати, якщо раптом щось станеться, то зараз розуміє: якщо ми не потрапимо під владу росії, або якщо зовсім все не стане погано, вона нікуди їхати з України не буде.

«Ми оперували гарячими інструментами, бо вони не встигали охолонути після стерилізації»

Галина, хірург на Майдані, пригадує: в період з 18 по 20 лютого стався момент, коли поранених стало в рази більше, аніж було медиків чи тих, хто здатний надати першу допомогу. «Шити» людей доводилося на стільцях, оперувати — й на надувних матрацах.

«Нескінченна кількість поранених. Вони не розуміють, що відбувається, ще під адреналіном, не відчувають біль, просто сидять і мовчать. Комусь молотком вибили обличчя, там одні очища стирчать… Або хлопчик із відірваною рукою — йде і досі не може зрозуміти, що він не має руки. І ще так несе серветку, щоб ніде не капнути кров’ю. Ти бачиш, що в нього не відірвана рука, а спалена. Там у нього одна кисть, скелет лишився, а м’яких тканин немає», — пригадує жінка.

Коли довелося перейти в Михайлівський собор для оперування, медики зрозуміли, що з темпом сутичок, боїв та атак поранених до них просто не встигнуть донести. Тому попросилися в одну з кав’ярень, власник якої їх впустив. Там вони розгорнули три операційних столи.

«18 числа до нас на 3-й поверх привезли ще трьох і потім ще двох вевешників, яких ми оперували, робили перев’язки, витягували уламки з ран, шили. Ми викидали їх форму і перевдягали їх у хірургічні халати, щоб хтось із наших хлопців не зірвався на них. Так що допомога насправді надавалася всім. У Будинку офіцерів, розповідала Тетяна, беркутівці завели одного свого, розштовхавши всіх навколо поранених, поклали його на стіл. Сказали: «Шийте!» І погляд, вона казала, дуже жорстокий був, дуже страшно було стояти біля цього «Беркуту», — каже Галина.

Підпільні госпіталі на Майдані

Хірург Олексій Соловйов родом із Донецька пригадує: під час найбільш запеклих боїв на Майдані неподалік була створена ціла мережа підпільних госпіталів. Він, на той момент ще будучи акушером-гінекологом, працював в одному з них.

«Найгірше було 20 лютого. Тоді вже людей цілеспрямовано розстрілювали. Для лікарів найстрашнішими були 18−19 лютого, тому що була велика кількість поранених. А потім, коли почали вже просто розстрілювати 20-го, люди або гинули відразу, або у них були дуже тяжкі поранення, їх везли у лікарні. Тоді в лікарнях вже почали приймати», — каже медик.

Найтиповішою практикою в ті дні був пошук дрібних уламків від шумових гранат у тілах поранених. Їхні корпуси зроблені таким чином, що кульки розлітаються, ранять тканину. Знайти їх просто неможливо, пригадує лікар. Їх не бачив рентген, але якщо їх не прибрати, то рана довго не загоюється, може утворюватись абсцес. Доводилося шукати вручну. З одного хлопця назбирали дрібних уламків у половину пальця гумової хірургічної рукавички.

«У мене в машині й досі лежить шолом, пробитий кулею. До нас привезли хлопця з пораненням. Познайомився він з дівчиною, киянкою. Вони разом були на барикадах. І його контузило гранатою. Вона його звідти витягнула, відвезла в лікарню. У лікарні подивились, з’ясувалося, що, крім контузії невеличкої, нічого поганого не було. Він знову, в ту ж ніч, пішов на барикади. І вона з ним пішла, поруч були. І куля влучила йому в око, пробила шолом. І, слава Богу, що куля влучила в око. Його до нас привезли. Подивились, що ока немає, все зруйноване, і ми нічим не можемо йому допомогти. Йому потрібна була офтальмологічна допомога. Я з цією дівчиною відвіз його в Жовтневу лікарню, в офтальмологічний центр. Їдемо, вони поруч сидять, а ти розумієш, що це хлопець і дівчина, й вони зустрічаються. Вони то між собою українською розмовляють, а родичі дівчини російськомовні. Вони їй телефонують, дівчина їм російською відповідає, що вона зі своїм коханим. А вони їй: «Кидай та їдь додому, невідомо, що далі з тобою там буде». У нього одного ока немає, а на другому — набряк. Сидить, нічого не бачить, а вона переповідає йому, куди вони їдуть, що тільки вчора вони тут гуляли. Ну й потім їдемо назад з ними, а вона говорить йому, що не може собі пробачити, що вдруге його відпустила на ті барикади. А він їй каже… Важко згадувати навіть… Я їхав за кермом і не міг без сліз це слухати: «Сонечко, це ж свобода наших майбутніх дітей».

Лікар наголошує: облич Майдану — тисячі. облич. Й переконаний, що усіх людей, які навіть на годину чи на дві приходили, варті, щоб їх згадали.

Альона Зінченко родом із Донецька, яка була на Майдані в дні найзапекліших боїв, зауважує: найважливіше, що дав Майдан — не повалення Януковича, а те, що сталося становлення нації, докорінно змінилася свідомість людей.

«Революція свідомості відбулася. Люди кардинально по-іншому дивляться на речі та на можливості самого народу. Не маса, а люди, які можуть і готові боротися за незалежність, за свої права».