Леонід та Людмила Довгі після окупації рідної Макіївки Донецької області переїхали у затишне село на Лиманщині, і ще жодного разу про це не пожалкували.

Стояти в чергах за гуманітарною допомогою, збирати купи довідок для переоформлення «переселенських» виплат – це не про них. Леонід та Людмила після того, як виїхали з оккупованої території, пишуть заявки на гранти, вчаться вирощувати ягоди і робити крем-мед. На подвір'ї розбивають кемпінг і перетворюють маленький дачний будинок  на центр зеленого туризму. Вони доводять, що жити після переїзду можливо достойно і в селі, тим більше після 50 життя тільки починається.

«Нам ніхто нічого не винен»

Леонід вважає, що  для того, аби переселенцям вижити в тих умовах, в яких вони опинились, спершу потрібно змінити спосіб мислення.

«Перше – це визначитись, на якій ти стороні, — каже чоловік. —  Для мене це було очевидно. Я все життя працював в «органах». І коли бойовики зайняли остаточно Донецьк, постав вибір для всіх працівників силових структур: присягнути на вірність цій «ДНР», чи попасти в «розстрільні списки». Я вибрав честь, і ми мусили поїхати… Друге – це найголовніше. Усвідомити, що тобі ніхто нічого не винен. Держава тобі теж нічого не винна. Для багатьох найтяжче саме це усвідомити. Держава має робити дві основні речі: гарантувати безпеку і не заважати тим, хто щось створює.. У нас же  люди часто чекають на державні пільги і гуманітарку, і так минає життя».

Леонід з Людмилою гуманітарку не отримують. Працюють самостійно кожного дня, щоб заробляти на життя самим, і в майбутньому давати роботу іншим.

До війни Леонід працював експертом-криміналістом. Захоплювався фотографією, навчав фотографії майбутніх криміналістів та був співзасновником фотостудії «Фішка» у Донецьку. Родина Довгих мала свою «віддушину» – маленьку дачу у селі Крива Лука на Лиманщині. Дача належала їх друзям, і великі компанії з різних міст збирались там кожного літа.

Крива Лука не може не зачарувати. Дачний будиночок знаходиться біля заповідних «Крейдяних гір», за пагорбами протікає Сіверський Донець.

Коли влітку у 2014 точилися запеклі бої поблизу Лиману, Людмилі стало неспокійно на серці. Вони з чоловіком зібрались, накупили продуктів, води і поїхали до своїх сусідів у Криву Луку. Тоді вже всі дороги біля Лиману і Слов'янську були заблоковані, люди в селі сиділи без хліба і найнеобхіднішого. Ледь не попавши під вогонь, через ґрунтові дороги манівцями пробирались до села.

Так Леонід і Людмила рятували своїх знайомих селян, а вже через кілька місяців їм самим знадобилась допомога…

 Перший досвід: курчата-бройлери і ягоди

Після того, як виїхали з Макіївки, рішення оселитися у селі родина прийняла не одразу. Ще якийсь час мешкали у Києві.

«Нас один друг пустив пожити до себе, дав кімнату, — згадує Людмила. — Ми шукали в Києві роботу, але ніде після 55 років на роботу не беруть. І байдуже на твій стаж, досвід, і що в тебе вже немає маленьких дітей».

Ціни на оренду житла у столиці захмарні, а роботу для людей 55+ пропонують здебільшого некваліфіковану і мало оплачувану.

«У селі легше вижити, але тут треба постійно працювати», – каже Леонід. Він з гордістю показує свої «володіння»: плантацію кущів смородини, малини, вулики з бджолами.

Зненацька починається сильна злива і град. Людмила переживає, що град поб'є рослини. Леонід заспокоює дружину: «Навіть якщо все поб'ється чи щось інше з ним станеться, я все одно почну заново». Здаватись чоловік не збирається навіть попри минулі та майбутні невдачі.

Спочатку родина Довгих у селі зайнялась курчатами-бройлерами. Отримали тоді невеличкий грант, купили на ці гроші морозильну камеру і 50 курчат.

«Але збут так і не вдалось налагодити, — каже чоловік. — Виявилось дуже невигідно їх вирощувати, зате у нас вся морозильна камера була м'ясом забита. З голоду б точно не померли (сміється)».

Потім почали вирощувати ягоди. З ягодами справа пішла краще, але все одно не отримували необхідних результатів.

«У нас мало досвіду, бо ми ніколи нічим подібним не займались, — розказує Леонід. —  Багато читаю спеціальної літератури, спілкуюсь у мережі з досвідченими аграріями… Наступного року ми вже врахуємо наші помилки, і врожай ягід буде більшим».

Пасіка

Леонід показує свою особливу гордість – вулики. Зараз їх близько 20. Чоловік планує встановити 300, найняти п'ять працівників, які будуть допомагати обслуговувати такі масштаби. Леонід нещодавно отримав грант від чеської організації «People in Need» —  20 тисяч гривень на купівлю бджіл і обладнання.

Для того, щоб проект пасіки втілити у життя, Леонід вкладає в нього 7 тисяч власних заощаджень та потребує ще інвестицій порядку 20 тисяч гривень для закупівлі необхідного обладнання. Він сподівається, що найближчим часом йому таки вдасться здійснити бажане. А поки чоловік кладе у кишеню шприц з ліками, і йде до бджіл. Через алергію на бджолину отруту, ліки завжди мають бути під рукою.

«Колись мене більше п'яти бджіл одночасно вкусило. Був без захисного костюму. Дружина встигла вчасно все вколоти…» –  згадує Леонід. Але той випадок його не зупинив. Нещодавно чоловік побачив відеоблог одного бджоляра із Хмельницької області, який за допомогою настоянки з бджолиної отрути лікує алергію на укуси. Леонід вже загорівся ідеєю випробувати методику на собі.

У планах навчатись робити крем-мед – це екологічно чистий квітковий мед із додаванням фруктового пюре (малини, полуниці, вишень та навіть гарбуза). Леонід каже, що куштував такий мед на одній виставці, і його смак незрівнянний. Поки що вивчає технологію і підбирає необхідне обладнання, щоб уже скоро запустити виробництво.

Село, що лікує душу

Тут, у селі Крива Лука, подружжя Довгих отримало змогу зануритись з головою у свої вподобання – фотомистецтво та вирощування квітів. Леонід випустив фотоальбом заповідної флори півночі Донеччини (фінансово проект підтримала  міжнародна організація «Програма Розвитку ООН»), відкрив уже кілька фотовиставок власних робіт у сільському клубі в Кривій Луці.

Людмила до війни вирощувала на дачі біля Макіївки гладіолуси. В неї росло більше 50 сортів. Жінка мала стареньких батьків, які потребували піклування, тому майже весь час була домогосподаркою. Вирощування гладіолусів стало для не тільки хоббі, жінка продавала насіння і самі квіти. Тепер у селі вона плекає новий квітник і намагається відродити свою маленьку гладіолусову оранжерею. 

Господарі Довгі приймають у себе туристів, які люблять «зелений відпочинок». На гостей тут чекає наметовий кемпінг з літнім душем, місцем для приготування їжі. За 5 хвилин пішки річка Сіверський Донець.

Сусідка Довгих Яна, переселенка із Донецька, у минулому власниця туристичного агентства, здає на прокат байдарки та катамарани, організовує сплави.

«Буває так сумно стане, за старим нашим життям, — говорить Людмила. —  У нас же, у Макіївці по суті лишилось все, що ми наживали роками… Але тут у селі стає легше, дихається якось інакше… До того ж і часу на різні думки менше, заняття постійно якісь є».

Текст: Аля Гармаш

Фото: Леонід Довгий