У Краматорську Донецької області працює одне із небагатьох на Донбасі підприємство для незрячих. Кожного дня на роботу люди добираються через дірявий міст без поручнів.

За останній рік на вулицях Краматорська з’явилися звукові світлофори, щоправда, тільки в центі, у тролейбусах оголошують про напрям руху та зупинки транспорту. Все це полегшує життя незрячих і допомагає їм без супроводу доїхати до місця призначення. А от що стосується старої частини міста, де працюють та проживають у гуртожитку люди з інвалідністю всього цього немає. Крім того, біля Краматорського учбово-виробничого підприємства Українського товариства сліпих не облаштована зупинка — люди, чекаючи на транспорт, стоять на обочині просто неба.

Дорога на роботу - найнебезпечніше місце

«Для людей, які погано бачать, великою проблемою є нерівна поверхня асфальту та ями, які так рясно вкривають наше бездоріжжя, — обурюється працівник підприємства Олександр Артамощенко. - Ви тільки подивіться через який міст вони ходять: поручнів немає, на доріжці дві великі ями, та й дорога вся розбита – води по коліна. Там ходити небезпечно всім, бо можна провалитися під міст, чи взагалі впасти у річку».

В’ячеслав Купріянов - літній чоловік з тотальною сліпотою, що працює у відділі збуту матеріалів. Він один із не багатьох на підприємстві, хто користується шрифтом Брайля.

Сам до роботи добиратися не може, але навіть коли його супроводжують, найбільше труднощів викликає дорога. Це саме подолання відстані через зруйнований міст та відсутність тротуарів у районі залізничного вокзалу.

«На жаль на потреби людей з інвалідністю, мало хто звертає уваги. Мати інвалідність – це важко, але якщо сидіти вдома, то ти просто деградуєш. А коли ти постійно спілкуєшся, працюєш, то не відірваний від суспільства, - розповідає начальник відділу матеріально технічного забезпечення В’ячеслав Купріянов. - Відсутність облаштованої для незрячих плитки з особливим покриттям та наліпок при вході в приміщення також викликає проблеми, бо без них не можливо орієнтуватися у просторі».

Вижити в складних умовах сучасного ринку

Попри численні труднощі, підприємство людей з інвалідністю по зору виживає в складних умовах ринку та шукає нових клієнтів та працівників. На сьогодні, у Краматорському учбово-виробничому підприємстві Українського товариства сліпих працює 46 людей, з яких 27 – люди з інвалідністю.

«Важко всім, але сліпому найтяжче, бо сліпота визнана найтяжчим захворюванням. Проте, наші працівники не падають духом, - розповідає директор ПОГ «Краматорського учбово-виробничого підприємства Українського товариства сліпих» Юрій Шугаров. - У нас проходять різні свята: вони співають, читають вірші та їздять на Чемпіонати України з шахів та шашок. Я завжди, кажу, що ми – звичайне підприємство, і не відрізняємось від інших, хоча робота у нас фізично важка».

За 65 років існування УТОСу в Краматорську підприємство декілька разів змінювало свою направленість. Спочатку виготовляли фільтри для тракторів, ланцюги, ялинкові гірлянди, потім робили вузли підсвічування для пічок, але з часом все занепало, заводи, які давали замовлення закривалися. Тоді почали шукати нові можливості реалізації, перезавантажили виробництво та перепрофілювалися на виготовлення гофрокартону. На сьогодні виробляють самозбірні та зшиті короби, піддони, лотки, упаковки для транспортування меблів. Наразі замовлень вистачає, але у 2014 році підприємство змушене було зупинитися.

«Стало тяжко, почалася війна, багато підприємств змушені були припинити свою роботу, ми втрачали замовників, зарплатню платити було нічим, - розповідає  Юрій Шугаров.- Ми навіть припиняли свою роботу на 5 місяців. Проте, змогли вистояти, і насьогодні маємо прибуток. За 2017 рік ми змогли напрацювати 10, 6 млн гривень. За місяць це приблизно один млн гривень, тому наші  працівники отримують до 5 тисяч гривень заробітної плати».

Аби бути конкурентоспроможним підприємством довелося оновлюватися. Частину обладнання було модернізовано, щось закупили нове. Те, яке вже не виконує свою функцію, списали, бо прогрес не стоїть на місці, а споживач вимагає нового підходу. У 2016 році взявши кредит в Ощадбанку, що спрямований на соціальне інвестування Western NIS Enterprise Fund було отримано 400 тисяч гривень. На ці кошти закупили макулатурний прес, машини, що упаковують, гідравлічний візок. Тепер на підприємстві самостійно можуть пресувати макулатуру та здавати її за тими нормами, які вимагає приймач.

Пробували подаватися на грантові програми, але з цим поки не щастить.

«Минулого ми року спробували свої сили в конкурсі «Український Донецький куркуль», пройшли тендер, набрали потрібну кількість балів, але кошти так і не отримали, - розповідає Юрій Шугаров. - Якби нам обіцяні 500 тисяч гривень, то ми б змогли купити флексомашину, що наносить логотип. Бо наша машина вже стара, і до того, вона не працює з трьома кольорами».

Загалом в цеху працюють люди від 40 до 60 років, молодь не затримується, але підприємство постійно потребує працівників. Наразі шукають менеджера з продажу.

Тримаючись разом 

Краматорчанка Світлана Солоденко інвалід ІІ групи, на підприємстві працює понад 10 років. Говорить, що свою роботу любить.

«Зараз є замовлення, можу за зміну виготовити понад 2000 коробів, - розповідає жінка. - До такого темпу звикла, бо отримуємо платню за обсяги виконаної роботи, тому працюю багато та швидко».

Попри невелику зарплатню та різні труднощі люди мають надію, що все ще зміниться на краще, підприємство автоматизують, а цех відремонтують, оновлять й кімнату, де вони займаються співом та зустрічаються з своїми друзями.

«Підприємство адаптовано під інвалідів, коли в інших містах їх давно вже позакривали, наше працює,- розповідає Костянтин Бова. - Я стою за машиною, що виготовляє гофрокартон. Тут потрібно бути уважним та акуратним, а головне робити все швидко. Від уважності залежить, якої якості вийде сировина. Я звик тут працювати, і люди у нас хороші, і ми знаємо все один про одного, тому намагаємося допомогти, коли у когось якісь проблеми».

Всі труднощі співробітники підприємства долають допомагаючи один одному. Це важливо, коли в колективі тебе розуміють і підтримують. Не треба нікому нічого доводити або якось пробиватися по кар'єрних сходах. Тут зовсім інша атмосфера - кожен розуміє, з якими труднощами стикається колега і як їх долаючи живе повноцінним життям.

Люди вірять, що чиновники, в силах яких і відремонтувати дорогу і допомогти з фінансуванням, одного разу все ж звернуть на них увагу і допоможуть. Чекають.