Літні мешканці прифронтових сіл Донеччини знайшли притулок у хоспісі, який відкрив для них, рятуючи від обстрілів, донччанин у Часов Ярі.

Йому 48 років, більшу частину свого життя чоловік присвятив благодійності. Тривалий час працював волонтером у Кенії та Руанді й ніколи не думав, що доведеться допомагати біженцям в Україні. Але саме на Донеччині, звідки він родом, Євген Ткачов відкрив за власний кошт хоспіс для людей похилого віку з прифронтової території, передає ІА «Вчасно».

Донеччанин з початку бойових дій допоміг близько двом тисячам людей. Вивозив їх з-під обстрілів зі Слов’янська, Мар’їнки, Авдіївки, Миронівки, Дебальцевого, Горлівки, Майорська тощо. Йому навіть довелося побувати у полоні у терористів, але віра в Бога не дала зламатися.

Полон та футболка із червоним хрестом

«З початком АТО допомагав бійцям на блокпостах: привозив воду та продукти харчування, додому повертався із людьми, яких вивозив з-під обстрілів, — розповідає Євген Ткачов. — Також вивозив поранених військових із Дебальцевого, тоді їх так було багато, що всі вони й не поміщалися у мою машину.

До сих пір пам’ятаю очі двох солдатів, яки були біля машини, що горіла. Вони були тяжко поранені, тому не зміг їх забрати. Я постійно про це думаю, що можливо тоді я вчинив неправильно, можливо можна було б якось їм допомогти. Шкода, але час вже не повернеш, і людей теж".

Сам волонтер був у полоні бойовиків за те, що допомогав українській армії. Але його врятувала футболка з червоним хрестом. Бойвики вирішили, що він з міжнародної організації, тому відпустили Євгена.

Після полону він не злякався, а продовжував рятувати людей з прифронтової території, по-іншому він не міг жити.

Хоспіс для людей, яких не помічає держава

Вивозячи старих та немічних людей із зони бойових дій, Євген зіткнувся з тим, що потім вони стають нікому не потрібними. Лікарні, церкви та соціальні служби поступово від них байдужіють, а до державних закладів для людей похилого віку їх не беруть: в одних немає документів, а в інших є родичі.

Ці люди просто стають невидимими для суспільства, їх не існує, їх ніхто не помічає. Так виникла ідея зі створенням хоспісу для людей, які не мають власної домівки, не мають документів, та й самостійно обслуговувати себе теж не можуть.

«У Часів Ярі багато порожніх помешкань, тому вирішили купити будинок, де можна б було розмістити людей, — розповідає волонтер. — Спочатку їх було всього десятеро, сьогодні — двадцять. За рік через наші руки проходить близько п’ятдесяти людей. Ми всім допомагаємо відновити документи та виплату пенсії. Звісно, не всі залишаються жити у нас, бо навіть із розбитих будинків та холодних квартир, старенькі не хочуть виїжджати, бо все ж там їх дім, їх рідні стіни. Ми їх привозимо сюди на лікування, вони перебувають деякий час, а за бажанням повертаються додому, звісно, якщо є куди».

Якщо людина бажає лишитися, то частина пенсії буде віддаватися до загальної каси, задля закупки опалювальних матеріалів, харчування, ліків тощо.

За півтора року існування з’явився ще один будинок. Так, чоловіків та жінок було розділено. Наразі ремонтується третій будинок. Волонтери планують облаштувати територію, прибрати паркани й об’єднати все в одну територію, аби люди мали змогу ходити та гуляти великим двором.

Допомога небайдужих

Створював хоспіс Євген разом із дружиною, вона в нього теж волонтер. Задля того, аби встигати, найняли на роботу трьох людей. Вони допомагають прати, готувати їжу та доглядати покинутих стариків. Існують за рахунок власного господарства, також їм допомагають церкви, віруючі люди та міжнародні гуманітарні організації.

«Нас підтримують міжнародні організації „Проліски“, „Карітас“, „Людина в біді“, „Червоний хрест“, — кажуть волонтери. — Нам надали машину, якою ми можемо возити людей для оформлення документів, звісно, що самотужки ці люди нікуди не поїдуть; допомогли з побутовою технікою, пральними машинами, надають продуктові та гігієнічні набори, одяг. Законодавчо в Україні таких закладів немає, всі ці люди просто живуть у нас у гостях. Хоча наразі готується законопроект про створення будинків сімейного типу для людей похилого віку, якщо його приймуть, то таким людям допомагати стане легше».

Забуті дітьми батьки

Більшість мешканців хоспісу мають дітей, чи близьких родичів, але в силу певних обставин вони кинуті напризволяще. За словами Євгена, більшість із них так і залишиться жити в хоспісі до останнього дня. І все, що волонтери можуть зробити, це просто опікати їх, бо для віруючої людини, допомога іншим — це стиль життя.

«Мене сюди волонтери привезли, я з-під Донецька. Є в мене хатка та одна онучка в Ясинуватій, але там російські війська, а тут Україна, — розповіла 82-річна Ольга Агафонова. —  Туди я повернутися не можу, живу тут півтора роки, добре, що є волонтери, які допомагають самотнім людям».

А от 92-річному ветерану Другої світової війни Володимиру Деркачу повертатися зовсім немає куди. Його будинок бойовики розбили вщент. Волонтери пенсіонера виносили з підвалу, він рік прожив у лікарні, а потім потрапив до хоспісу. У старенького є діти, але забирати його не збираються, від нього відмовились. Син — військовий, донька — держслужбовець й вони проживають в Росії.

«Живу тут давно, тут добре до нас відносяться, добре готують, — розповідає Володимир Деркач. — Моя батьківщина — Ворошиловградська область у Росії, а жив я у Миронівському на Донеччині. Потрапив під обстріл, був у лікарні, а потім мене забрали сюди до Часів Яру, тепер я тут живу. Колись був моряком, воював. Хотів би, щоб війна закінчилася й агресор пішов із нашої землі, щоб люди не гинули, а щасливо жили на землі».

«Я ніколи не думав, що буду займатися вивозом поранених та біженців у себе вдома, — каже волонтер Євген Ткачов. — Але ситуація з гуманітарною допомогою на мій погляд перетворює Україну в ту ж саму Кенію чи Руанду. Бездумна роздача гуманітарної допомоги та піар на цьому, зводить все нанівець. Наразі, якщо захотіти, то все можна зробити. До України заходить багато грантових програм, які повертаються назад не використані, люди не хочуть розвиватися, не хочуть допомагати іншим. В цьому і є найголовніша проблема. Якби кожен допомагав, чим може, можливо б у нас і не виникла така ситуація, що поруч з нами є люди, яких не бачать ні люди, ні держава».