Жахливі умови утримання, моральний тиск та фізичне побиття — до всього цього представники рф вдаються у так званих фільтраційних таборах на окупованих територіях України. Ті, хто туди потрапив, називають їх концтаборами, з яких вийти вдається не всім.

Ігор Талалай провів три місяці «фільтрації» в катівнях окупованої Донеччини/фото з відкритих джерел
Ігор Талалай провів три місяці «фільтрації» в катівнях окупованої Донеччини/фото з відкритих джерел

25-річного дніпрянина Ігоря Талалая росіяни перевіряли три місяці. Вони затримали його під час виїзду з Маріуполя.

За порятунок людей — на підвал

На початку березня Ігор Талалай евакуйовував людей із Харкова. Тоді в імпровізованій колоні волонтерів він їхав на старенькій «Lada 2111» по важкій сніжно-дощовій дорозі. З Дніпра віз гуманітарку, назад — людей. За тиждень волонтери евакуювали понад 400 харків’ян. 

Та згодом потреба в евакуації з Харкова зменшилася, містяни все рідше виявляли бажання виїжджати. Тож Ігор почав шукати, де може ще бути корисним. Незабаром познайомився з волонтерами, які допомагали маріупольцям, долучився до них. Перший виїзд запланували на ранок 18 березня.

Справжній страх, каже Ігор, відчув, коли побачив першу літеру «Z» на військовій техніці.

Під вечір волонтери заїхали в Мангуш, селище недалеко від Маріуполя, знайшли притулок, де були біженці з міста — переважно жінки з маленькими дітьми. Там дозволили переночувати. Але Ігорю було ніяково, мовляв, як у них можна просити про допомогу, якщо вони самі її потребують?

Ночував хлопець у машині. Від їжі, яку пропонували біженці, також відмовився, вирішив: один день не поїсть — не страшно. 

О 5-ій ранку Ігор зняв відео для свого Інстаграму. Розказав, що починається евакуація людей з Маріуполя. Потому колона рушила. 

Талалай мав адреси людей, які потребували евакуації. Це була літня жінка з сином, молода пара — хлопець із дівчиною, а ще родина з дітьми. Всі у машині не вміщалися, тому Ігор збирався відвезти перших чотирьох до Мангуша, а згодом повернутися за родиною. 

Утім доїхати до Мангуша не вдалося. Посеред дороги біля села Червоне був блокпост. На ньому, як каже Ігор, стояли деенерівці. Один із них наказав хлопцю вийти з машини і відчинити багажник.

«У мене на ногах були чоботи — уггі, і вони йому не сподобались. Спитав: «Що у тебе за тапочки? А що за шкарпетки?» Він запідозрив, що я військовий, а виїжджаю “по гражданці”», — розповідає Талалай. 

Крім «підозрілих» взуття і шкарпеток, образу «військового» Ігорю додавали червоні втомлені очі та кілька патріотичних картинок в його телефоні. На одній із них — прапор України.

Ігоря завели в гараж на допит, змусили роздягнутися. Через те, що ніч перед цим він проспав у машині, на його плечі був червоний слід від судин. Військові рф сприйняли це як слід від прикладу автомата. Їх також роздратувало те, що Ігор поводився аж надто спокійно.

«Погрожували пістолетом. Один із них каже: “Я зараз тобі прострелю коліно і ти стечеш кров’ю за гаражами”. Я розумів, що вони так можуть лякати, але не був упевнений у цьому на 100%», — пригадує чоловік. 

Хлопець назвав росіянам ледь не кожну машину, яка рухалася з ним у колоні, їхні номери. Намагався довести, що він — не військовий, а волонтер, однак марно — Ігора кинули в підвал. 

Крім нього там були двоє військових-строковиків та один цивільний. За пʼять годин, їх звідти забрали і відправили в Мангуш.  

Затримання в Мангуші: обіцяли випустити за 20 років

Майже весь день затриманих тримали на вулиці біля районного управління поліції. Ігорю не пощастило — стояв майже в кінці. Всередині йому ставили стандартні запитання про те, хто він і що, били, чинили моральний тиск. «Кажуть: “Все, на фільтрацію, за 20 років вийдеш”. Я промовчав», — розповідає волонтер. 

Талалай опинився в камері райвідділку три на три метри, яку на поліцейському жаргоні називають “мавпʼятник”. Вона розрахована на 5-6 людей, але тут сиділо 32. Наглядали за ними українські поліцейські-зрадники, які перейшли на бік росії. 

У камерах перебували чоловіки, а в коридорах на підлозі — жінки. Найстаршому затриманому було 66 років, наймолодшому — 18. 

На календарі було 20 березня 2022 року. Ігор вже п’яту добу не їв, пив лише воду.

Операція «фільтрація». Через що проходять українці, які опинилися під російською окупацією

Зранку наступного дня затриманих повезли у місто Докучаєвськ. Там весь день вони простояли на вулиці із зав’язаними скотчем руками. Руки замерзали, бо сховати їх було не можливо.

«У дворику — висока біла стіна. Ми біля неї стояли. Думаю: блін, невже розстріляють? Потім думаю: та ні, навряд», — згадує Ігор.  

Після всіх посадили в камери. Та, де був Ігор, — така ж мала, як і в Мангуші. Але в ній уже тримали не 32, 15 людей.

«Можна було лягти, — уточнює Талалай. — Під вечір дали по шматочку нарізного батона. А потім — тарілку супу… одну на всіх. Відповідно і ложку одну». 

За деякий час Ігор подав ідею попросити конвоїрів купити їм їжу на ті гроші, які були в затриманих. Арештанти ідею підхопили і вмовили місцеву працівницю «відділку міліції» на ім’я Інна купити їм їжі. Гривні перевели на рублі один до одного, тож згодом чоловікам принесли пачку сосисок, дві буханки хліба і п’ять шоколадок.   

Під час допиту: взяли за шию та підняли

Наступного дня затриманих перевезли в Донецьк у місцевий УБОЗ (управління боротьби з організованою злочинністю). Приймали там жорстко.

«До нас ставилися так, ніби ми якісь головорізи, які приїхали на пожиттєве. Якщо ти з “Азову” чи “Правого сектору”, то ставлення ще жорстокіше», — пояснює Ігор. 

У камері 3,5 на 3,5 метра було 25 осіб. Камера темна та смердюча, без вентиляції. Не було і туалету, замість нього — пляшка.

З камери Ігоря забирали затриманих прикордонників із Маріуполя. Їх жорстоко били, а потім повертали назад. Згодом подібний допит пережив і сам хлопець. 

«Розмова там не склалася. Мені зав’язали руки, почали душити. Один узяв мене за шию, піднімає і каже: “Що тобі, боляче?” А я навіть дихнути не можу. Ледь-ледь кажу: “Боляче”. Він відпускає. А потім відчуваю приклад автомата, яким жорстко б’ють», — згадує Ігор.  

Решта допитів проходила так: хлопця викликали, слідчий УБОЗу сидів із його телефоном, ретельно вивчав його вміст, а Ігор сидів мовчки.

Ймовірно, відео з евакуації, які знімав Ігор, допомогло йому уникнути більших неприємностей у фільтраційному таборі. 

Якось прийшли до нього уночі. Змусили підписати папірці, що він відмовляється від адвоката. А наступного ранку повели робити флюорографію, щоб після того відправити в колонію в Оленівці Волноваського району.

Переїзд до колонії: співав гімн України

В Оленівці Ігор потрапив у жорстке проросійське середовище. Там сиділи й ті, хто підтримує «руський мір». Вони тиснули на новоприбулих, розмірквуючи про «хорошу росію». 

«Я не знав, як діє пропаганда, і боявся, що мене “перевзують”. Тоді про себе я співав гімн України, аби не чути цих людей навколо. А зранку прокидався зі словами “Слава Україні”. Це давало впевненість, що пропаганда на мене не подіє», — каже Ігор.  

Дисциплінарний ізолятор, або так зване ДІЗО, куди спочатку поселили Ігоря в Оленівці, — це темне двоповерхове приміщення, де холодно, люди сидять без води і можливості дотримуватись гігієни. 

У камері було 28 людей. Вони спали на матрацах, кинутих на підлогу. Матраців усім не вистачало. Хтось лежав на лавці біля столу, хтось — на самому столі. 

Годували тричі на день, але одна порція могла вміститися в долоню. Інколи погодувати забували.   

Після кількох днів у ДІЗО Ігоря перевели в барак. Це також двоповерхове приміщення, але зі своєю територією, де можна вільно гуляти. Конвой спостерігає лише із-за паркану. 

У кожному бараці були старші, які комунікували з керівництвом колонії. У першому бараці, де жив Ігор, було 150 людей.

«Там спали на дерев’яних піддонах, які клали просто на підлогу, — згадує Ігор. — На двох піддонах було більш менш нормально спати, а на трьох — взагалі ідеально. Але їх також не всім вистачало. Зазвичай, було два піддони на три людини. Всі спали кучно. Якщо один перевертається, то решта також перевертається. Саме приміщення було старе і просякнуте вологою. Запах був відповідний».

Ігор Талалай у полоні окупантів

Життя в бараці відбувалося за графіком. О 6-й ранку всі шикуються і конвоїри рахують людей. Інколи — за прізвищами. Об 11-ій — сніданок. Четверо людей, також ув’язнених, ходять із великою каструлею та роздають баланду. На 150 людей у бараці — 30 тарілок і приблизно 15 ложок. 

«Відчуття голоду там було завжди, навіть коли поїв. Ти стоїш, голодний, чекаєш, поки дійде твоя черга, щоб поїсти, і бути знову голодним», — розповідає Ігор Талалай. 

Він пробув в Оленівці майже місяць — з 23 березня по 20 квітня. 

Варто пояснити, що це навіть не покарання, а «адміністративне затримання». В так званій «ДНР» можна затримувати людей на термін від 10 до 60 діб, якщо вони навіть нічого не порушили. Після цього, якщо ніякої іншої справи людині не сфабрикують, її випускають.

Два місяці перевірок: розмови з співкамерниками

Люди в Оленівці, з якими спілкувався Ігор, вражали його полярністю підходів до ситуації, в якій опинились.

Один із заручників, з яким хлопець потоваришував, — військовий, який у 2016 році воював під донецьким аеропортом. Після повномасштабного вторгнення чоловік знову пішов воювати, але в Маріуполі потрапив у полон. Після затримання його катували електричним струмом: змочували руки чи ноги водою, приєднували до них електричні дроти, через який пропускали струм.

«Він лежав напроти мене і кожного ранку прокидався з усмішкою на обличчі. І мені хотілося з ним спілкуватися, бо він заряджав своїм позитивом», — пригадує Ігор Талалай. 

Він і сам підтримував інших. Наприклад, одного хлопця, тероборонівця, який впадав у депресію. Ігор налаштовував його на позитив, за що той віддячив — коли звільнився, зателефонував мамі Ігоря та повідомив, де перебуває її син. 

«Ще був Микола Миколайович. Він мав свою логістичну компанію, досить статусна людина. На початку війни відправив сім’ю в безпечне місце, а сам забирав людей із Лівого берега Маріуполя та відвозив у центр, звідки вони могли евакуюватися, — продовжує Ігор. — На дверях його машини був напис: «Твій найкращий день». Бабусі, коли залазили в машину через ці двері, плакали».

Микола Миколайович потрапив у полон, бо протаранив російський БТР: їхав трасою, коли машина назустріч засліпила його і він в’їхав у припаркований на узбіччі транспорт російських військових. 

Волонтери, які засліпили Миколу Миколайовича, сиділи з ним в одній камері, бо також потрапили під «адмінзатримання». 

В Оленівці людей часто переводили з одного бараку в інший. З останнім бараком Ігорю пощастило — там були вода і мило. Він вперше за весь час після затримання зміг попрати речі і помитися. Але вже невдовзі по нього приїхали. Повезли в ізолятор тимчасового тримання — треба було підписати продовжений адмінпротокол, або, як називає це сам хлопець: «Перепідписати контракт на санаторій».

Далі були два дні в ІТТ, впродовж яких протокол так і не підписали. Потім знову коротке повернення в переповнену на той час Оленівку — замість 1700 людей, які вміщує колонія, там сиділи майже 3000.

«Я потрапив другий раз у ДІЗО. В кімнаті на шестеро людей було 48 осіб. Сидіти потрібно було, підтягнувши коліна під себе — це увесь твій простір. Там туалет був огороджений двома стінками — на одній сиділа одна людина, на іншій — двоє», — розповідає Ігор Талалай.  

Після доби в таких умовах на нього чекало повернення в більш комфортний ІТТ. Звідти він більше не виїжджав, був там з 20 квітня по 14 червня. 

На шляху до звільнення: з довідкою про «фільтрацію»

За майже за два місяці, які Ігор провів у чотирьох стінах із матовим склом, він навчився визначати годину по тому, як тінь падає на вікно. Зі своїм товаришем по ІТТ, військовим-полковником, вони зробили імпровізовані нарди з хліба — так скорочували час у неволі.

Момент звільнення Ігор описує іронічно: «Я перебував на своєму місці дислокації і чудово проводив час за грою в нарди, поки по мене не прийшли і не назвали моє прізвище». 

За паркан ІТТ хлопця виставили без жодних речей і навіть без довідки про звільнення. Сказали іти в УБОЗ. Дістався Ігор туди лише ввечері. Оскільки начальства не було, його знову закрили в камері. 

Зранку йому виписали безтермінову довідку про проходження фільтрації та поставили штамп. З нею Ігор спочатку дістався до Волновахи, а потім — до окупованого Бердянська. Виїжджати звідти не поспішав, каже: щось тримало. 

Там Ігор знайшов місцевих волонтерів, деякий час жив у них. Поки не отримав клич про допомогу від дівчини зі Львова, яка шукала заручника в так званій «ДНР». Він його розшукав. Виявилося, що чоловік, як і він кілька днів тому, залишився без нічого після виснажливого полону. Зрештою хлопця доправили на підконтрольну Україні територію.

Згодом додому повернувся і сам Ігор. 

«Весь час я казав усім навколо і вірив сам, що повернуся, і що все буде добре, — додає Талалай. — Я не впадав у відчай від безвихідної ситуації, а думав: якщо це не затягнеться на десятки років, а закінчиться хоча б у цьому році, то це нічогенька така пригода. Мені важливо було думати позитивно і заряджати інших. Це давало сили витримати найскладніші моменти полону».

Джерело

полон, волонтери, Маріуполь, війна, росія, Талалай