26 років назавжди: десантник Дмитро Камінський віддав своє життя за Україну

26 років назавжди. Позивний «Хижак». На контракті у 95-ій окремій десантно-штурмовій бригаді — з 2019 року, пише Український ветеранський фонд. 

«У початковій школі він цікавився біологією, читав енциклопедії про рослин та тварин. Але в 9-му класі все змінилося: прийшов інтерес до армії та війська, Другої світової, військового спорядження тощо. Після школи закінчив училище, два роки працював у Польщі, а одного разу повернувся в Україну, сказав, що хоче служити, і попросив батьківської підтримки у цьому рішенні. Я його підтримав», — розповідає тато Дмитра пан Віталій.

Дмитро хотів у елітний рід військ — щоб багато навантажень, нових знань та вмінь, щоб армія гартувала. Міркував над морською піхотою, згодом обирав між 80-ю та 95-ю бригадою десантників. Читав відгуки в інтернеті. Зупинився на «95-ці».

«Коли пройшов усі фізичні випробування та психологічні тести і став до лав 95-ї бригади, то подзвонив і сказав мені: «Це — те, що я хотів». Він захоплювався цим. А свій перший стрибок з парашутом зняв на відео, де в небі азартно прокричав: «Мамо, я вже десантник”. Він, до речі, мене постійно підколював, бо у мене — всього два стрибки з парашутом. У нього всього було 28. То він дзвонив і казав: «Тату, скільки-скільки у вас стрибків? А от у мене…», — пригадує батько досягнення свого сина.

Восени 2021 року Дмитро мав першу ротацію в район проведення ООС. Доти – кількамісячне відрядження на адмінмежі з Кримським півостровом.

В ООСі старший солдат Камінський і зустрів повномасштабне вторгнення. На початку великої війни 95-та бригада багато переміщалася, змінюючи ділянки фронту (зазвичай, найважчі) від Донеччини до Харківщини. Були марш-кидки в сотні кілометрів — на броні, холодною весною.

Дмитро — лицар двох орденів «За мужність» — ІІІ та ІІ ступеня. На жаль, обох цих нагород удостоєний посмертно. Хоча перший орден мав отримати прижиттєво — за участь у штурмі околиць Горлівки наприкінці лютого 2022-го. Подання було на живого старшого солдата Камінського. Але указ опублікований аж 22 травня, тому нагорода присвоєна посмертно.

Орден «За мужність» ІІ ступеня – теж посмертно.

«Він був командиром відділення. Їх, п’ятеро, мали прикривати відхід підрозділу. Підрозділ вийшов – але їх відрізали. Дмитро з побратимами три доби виходили з оточення. По дорозі вони ліквідували групу росіян та взяли трофейне спорядження. З оточення Дімка вийшов та підлеглих вивів. За це він і отримав другий орден», — каже тато.

Згодом Дмитра призначили командиром групи швидкого реагування. Бойове завдання увечері 26 квітня 2022 року стало останнім. Це було поблизу села Курульки Барвінківського району Харківщини.

Похований на рідній Рівненщині в селі Корост.

«Після загибелі сина я спілкувався з його побратимом. Він сказав про Діму таке: «Мені 35 років, у мене 2 дітей. Але ваш син був моїм командиром. І ви можете ним пишатися», — каже тато.

Молодшому брату Дмитра Денису – вісім років. Він гарно малює, любить природу, комах, та… висоту. Хвацько лазить по деревах. І каже, що буде десантником – як Дмитро. І вже опановує турнік, бо бачив як свого часу активно займався спортом його старший брат.

Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!