«Батька в голову вбив дрон, поховали в ямі від КАБа»: як у Дружківці виживали мама з донькою, яких евакуювали з руїн будинку

У шелтері в Лозовій на лавках сидять десятки людей. Більшість із саднами на руках і обличчі, чорними плямами від бруду, у декого волосся запилене бетонними рештками: їх вивозили з Дружківки відразу після прильоту. Дехто, на противагу, майже чистий — поранення або бруд були настільки сильні, що довелося приймати душ у прихистку. Серед них — Ірина та Надія Петрівна. Жінки дружньо закурюють цигарку й підіймають очі в нарешті тихе небо. Для них це в новинку: відколи окупанти взялися за Дружківку у 2025 році, вони не виїжджали з-під бомб. Донька лишалася через маму, та — через чоловіка. А він відмовлявся виїжджати без 20 котів і 10 собак, яких прихистив під час повномасштабного вторгнення.

«Вони за ним скрізь ходили. Пробачте, йде в туалет — уся орава в кущі ломиться. І коли по воду батько їздив, вони за ним теж бігли. Він інколи казав: „Як вони мені набридли, хочу поїхати на базар, але це ж позорище“. Бо базари були, але люди у нас злі в основному, матюкаються, що чоловік кудись із собаками й кішками йде. Хоча якби не вони, він би помер, мабуть, — не було б цілі жити. Уся батькова пенсія, а це 8,5 тисяч гривень, ішла на цих тварин. Він купував їм курячі шиї, щодня рубав їх садовими ножицями, купував тушонку. Навіть коли розбомбили „Будинок піонерів“, він наносив звідти ковдр, матраців та дитячих комбінезонів, щоб зробити їм лежаки на зиму. Воду для них і для нас постійно возив зі свердловини — по 6−8 пляшок за раз. І все це пішло прахом», — розповідає Ірина.

2 серпня до свердловини біля церкви батько Ірини не доїхав: його вполював російський дрон. Свідки, які це бачили, пізніше розповіли: БпЛА гнався за чоловіком, хоча той показував на пусті пляшки з-під води на велосипеді. Це був його щоденний ритуал: чоловік їздив за кілька кілометрів від дому, щоб заповнити якомога більше бутлів. Не пропускав жодного дня, щоб вуличні бої у Дружківці «спокійно» пересидіти у підвалі з усіма тваринами. Дочка Іра та дружина Надія сварилися, кричали, потім молили його виїхати з міста. Чоловік завжди однаково люто ляскав дверима квартири і вів велосипед, обвішаний бутлями, до церкви.

«Ми завжди знали, що когось дроном вбили. Люди ходили повз наш будинок, інколи казали, де бачили труп. А того дня ми не встигли злякатися. Просто жінка, яка поверталася з церкви, сказала, що біля неї лежить чоловік з велосипедом. Я відразу побігла туди. Батько. Лежить, дрон прямо в голову попав. Він ще дві години після того прожив: годину був у свідомості, а годину стікав кров’ю на моїх руках. Ні швидка, ні медики не приїхали — нам сказали, що в місто більше не їздять. Хіба ми його на теліжці вивеземо у Краматорськ. Так він і помер на моїх руках», — пригадує донька загиблого.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «У машині тиждень лежали тіла, дрон догнав під час евакуації»: як виглядає Дружківка, по якій їздять понад 100 км/годину заради виживання

Ховали тіло під дронами, у вирві з-під КАБа, який «стер» під'їзд до підвалу

Мобільного зв’язку в Дружківці немає: щоб повідомити про смерть батька, Ірині довелося йти кілька кілометрів на «точку». Коли ж медики почули, що той чоловік, якого раніше поранило, загинув, проінструктували: треба хіба що везти його у Краматорськ, аби належним чином зафіксувати смерть. Для цього порадили шукати військових, які це зроблять, або ж привезти самому — так само на каталці чи теліжці, як і пораненого. Жінка важко зітхає й замовкає, щоб перевести дихання: їй досі болить, що батька немає, і що наступними днями довелося пережити персональне жахіття.

«Самому повезти його в Краматорськ — це було нереально: мама стільки не пройде, навіть я навряд дійшла б. А ще й везти тіло батька. Крім того, там дрони, вони не пропустять нас. А хлопців просити… У них є чим зайнятися. Їм не до того, щоб вивозити трупи з Дружківки, хоча вони з усім допомагали: і з харчами, і з житлом, і ремонтували, що треба, і до себе забирали на ніч. Тому ми змирилися, що поховаємо батька десь як, пробачте, собаку! Без труни, без могили», — розповідає жінка.

Однак поховати чоловіка виявилося важче. Спершу Ірина з мамою думали копати могилу у квітнику. Однак коли не подужали самим розкопати навіть невеличку яму — довелося шукати альтернативу. Нею виявилася вирва з-під КАБа, яка прилетіла в перший під'їзд їхнього будинку. Їхня квартира тоді вціліла: вікон у ній давно не було, а руйнування дісталися лише середини п’ятиповерхівки. Однак біля руїн лишилася вирва глибиною у два метри, яка й стала пристанищем батька.

«Виходить, яма вже була. Її треба було тільки закопати. Ми взяли лопати, батька переклали у яму. Тільки почали копати землю, щоб прикидати його — дрони. Один, другий… Кожен над нами зависав. А потім вони почали пікірувати! Ми три рази прямо тікали у під'їзд від FPV, бо вони летіли на нас. Навіть батька не дали поховати, скоти. І руські ж бачили, що ми жінки, закопуємо тіло. Що їм не так було? Що ми робили такого, щоб нас вбити у тій же ямі, де вже хтось лежить?» — скаржиться мешканка Дружківки.

Надія Петрівна додає: поховати чоловіка повноцінно не змогли, через небезпеку лише накидали зверху землі. Тому є ризик, що зголоднілі тварини можуть розкопати горб, якщо почують запах. Однак альтернативного поховання під бомбами та російськими дронами у Дружківці не існує.

Як вижити у Дружківці, якщо тебе вбивають авіабомби рф у ліжку?

Упродовж останнього місяця майже всі квартири, за якими дивилися Ірина та її мама, були знищені або понівечені російськими авіабомбами: окупанти взялися знищувати один за одним житлові квартали. Спершу «під знесення» потрапили багатоповерхівки, які ще до того не були знищені.

«Ми за десятьма квартирами дивилися. І на наших очах їх же й розбивали. От була квартира на другому поверсі, в які обвалилися верхні - третій, четвертий і п’ятий. Вся квартира — в уламках, бетоні, каменях. А інша квартира обвалилася з 9 по 1 поверхи. При нас! Ми з матір'ю за водою пішли в той момент, коли КАБ прилетів. Так би на нас все полетіло», — розповідає Надія Петрівна.

Однак уже за кілька днів настала черга п’ятиповерхівок. На початку серпня, після смерті батька, приліт по будинку мало не вбив жінку. Це сталося вранці, коли всі спали. Перші прильоти бомб мешканці дому почули здалеку: хтось вибіг у коридор, як завше, а Надію Петрівну «їхній» КАБ застав у вбиральні.

«Одній жінці руку зламало — вона на ліжку була, спала. Чоловіка викинуло на вулицю з коридору броньованими дверима. А мама в туалеті сиділа, її арматурою навколо закрутило, стиснуло руку. Це добре, що відразу прибігли військові - запитали, чи лишився хтось живий. Її це й врятувало, що могла розмовляти ще, закричала. А навколо неї гаряча арматура закрутилася, як лялечка, навколо унітазу», — пригадує донька жінки.

Наступний приліт по п’ятиповерхівці стався 15 серпня. Ірина після попередньої атаки ночувала вже з мамою, тому вчасно витягнула її за комір у коридор.

Після того прильоту Ірина та Надія Петрівна зважилися на евакуацію. Щоправда, для неї було вже об'єктивно запізно: російські дрони у місті вже мали облаштовані засідки, ждуни стали настільки звичними, що навіть місцеві на них не завжди реагували. Інколи проходили повз неушкоджені, подекуди їх атакували БпЛА, тож людей розривало на місці. В таких умовах вивезти людей із речами практично неможливо. Однак жінки все ж лишили заявку на евакуацію. Відгукнулися «Волонтери від Бога». Хоча на позитивну відповідь мешканки Дружківки уже не сподівалися: готували побут таким, щоб протриматися якомога довше, і лише за покращення ситуації виходити пішки до Краматорська, куди ще доїжджають волонтерські організації. Тому в сусідньому підвалі уся площа була заставлена баклажками з водою, в іншому приміщенні заготовлені дрова щонайменше на 3−4 місяці.

Перед тим, як зважитись на евакуацію, жінки попіклувалися про тварин: наготували консерв для кішок і собак, яких не зможуть забрати з собою. Кажуть, що залишили найкращі - ті, які й самі б їли, якби довелося лишитися в Дружківці. Однак все змінила ніч, коли окупанти вдруге атакували п’ятиповерхівку Ірини та Надії. Цього разу авіабомба більшої потужності стерла з лиця землі вже і їхній під'їзд.

«Окупанти б’ють наче за розкладом: близько 10-ї ранку та після 9-ї вечора. Перший КАБ прилетів за три хвилини до десятої ранку. Почалася пожежа, але ми з мамою її загасили — мали багато заготовленої води, заливали сусідські двері з усіх боків. Наша квартира тоді єдина не вигоріла. Але наступного дня о 22-й годині російські скоти запустили ще один КАБ, щоб повністю добити будинок», — пригадує жінка.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У квартирах лежать тіла загиблих, між будинками — могили: моторошні кадри з Дружківки, яку росія перетворює на «зону смерті»

Одномоментно під завалами лишилися понад 20 котів, про яких дбала родина. Усі вони мали звичку ночувати у квартирах Надії Петрівни й сусідській. Усі загинули, коли стався обвал через потрапляння авіабомби. Самі жінки вижили дивом: коли друзі-військові дізналися, що їх вранці мають евакуювати, запропонували переночувати у своєму підвалі.

«Хлопці сказали, що дорога буде важка, нам треба виспатися, а не прокидатися через дрони. Маму забрали до себе, а я пішла в інший будинок. А на ранок, коли мама прийшла по речі, її довелося відкачувати: нашого під'їзду немає. Все, що було з першого по п’ятий поверх, обвалилося. Замість квартири — бетон, пил, дерев’яні друзки. І все згоріло, що було по боках. І котів привалило, й Гаріка нашого — собачку, якого мали евакуювати з собою. Він теж загинув», — каже Ірина.

Врешті після прильоту жодного спакованого пакета речей обох жінок не лишилося — усе, що вони мали та готували до евакуації, зникло в тоннах будівельного сміття. Збирати довелося ті речі, які Ірина та Надія Петрівна частково розклали в підвалі та інших квартирах — на випадок, якщо щось станеться з їхнім житлом. Зібралося три сумки. З ними вони й чекали на виїзд із Дружківки, яку в той самий момент окупанти «розносили» авіабомбами.

Евакуація з другої спроби — ціною вибитих вікон в авто через приліт КАБа за 10 секунд після руху

Ірина зізнається, що кілька разів відмовлялися від пропозицій волонтерів евакуюватися. Хоча жінка хотіла вижити, однак не могла покинути матір.

«Це ж усе через цих пенсіонерів. Сиділи до останнього, хоча треба було виїжджати ще рік тому. Але куди там! Навіть зараз ми виїхали, а мама каже, що повернулася б, якби була змога. Отак їх і рятуй», — напівжартома розповідає жінка.

Перша спроба евакуації Надії Петрівни та Ірини стала провальною. Саме 15 серпня волонтери мали приїхати до місцевої церкви, куди приходили мешканці Дружківки, які зважилися на евакуацію. Там перечікували кілька годин, звідки їх забирали гуманітарні автівки. Однак того дня, коли жінки прийшли, щоб виїхати, церкву атакували російські безпілотники, а потім — КАБи. Святе місце окупанти обрали місцем вбивства цивільних, які намагалися вижити.

Наступна спроба була 18 серпня. Тоді вивезти жінок просто з дому погодилися «Волонтери від Бога», ще не знаючи, що їхній будинок атакували окупанти. Тому приїхали за домовленістю під зруйнований під'їзд. Їм пощастило, що речей у родини не лишилося. Лише кілька сумок, які вони змогли зібрати за менш як 5 хвилин. І щойно усі сіли в машину, а вона від'їхала від будинку на 10 метрів — пролунав вибух: росіяни запустили КАБ на те місце, де стояло авто. У машині вибило вікна, однак людей волонтери змогли евакуювати.

Зараз родина оговтується від прильотів у Лозовій. Надія Петрівна намагається взайве не чіпати синці та подряпини на руках, Ірина — менше пригадувати батька, аби не робити боляче мамі. Сім'я їде у Дніпро, але обидві жінки зізнаються: понад усе мріють повернутися додому й спробувати там відновити житло й побут. В надії на те, що місто не дадуть захопити.

«Ми мріяли, що все буде добре. Що переживемо авіаудари й дрони, але росіяни відступлять, ми зможемо жити далі. Батьки мріяли про те, що житимуть у Дружківці. Але це нереально. По нас б’ють тритонними бомбами, які пробивають геть усе, змітають із підвалом. Там стільки людей під завалами, на вулицях біля багатоповерхівок трупний сморід. Тіла завалило, їх уже не дістати. Хіба що виїхати звідти, от ми й втекли», — каже Ірина.