«Будуть крики, істерики. Але дітей треба рятувати»: у Лимані заради евакуації дітей ітимуть на жорсткі кроки

Багатостраждальний Лиман на Донеччині, звільнений ЗСУ восени 2022 року від загарбників, за два роки так і не зміг оговтатися від окупації. Щодня на його околиці прилітають російські артилерійські та авіаснаряди. Щотижня ракети трощать житлові, й без того понівечені, будинки — в яких гинуть люди. Без гарантії на наступний день живуть сотні родин, тисячі людей. І серед них — 64 дитини на кінець липня, які не можуть ані врятуватися з-під ракет, ані вмовити батьків на виїзд із Лимана. Проте щодня місцеві правоохоронці та психолог об'їжджають десятки адрес, аби переконати батьків забрати дітей із цього пекла.

Зараз від Лимана до позицій окупантів — менше 13 кілометрів. І попри те, що ворожі снаряди вже давно перебили усі комунікації в місті - люди лишаються жити буквально на руїнах минулого життя, та колись — свого дому.

Ще 6 червня у Донецькій області ухвалили перелік населених пунктів, звідки відбуватиметься примусова евакуація дітей. Зокрема, в перелік увійшло сім населених пунктів: місто Лиман та наближені села Липове, Нове, Карпівка, Ставки, село Прогрес Гродівської громади та селище Зоря Іллінівської громади. Батькам неповнолітніх донеччан дали 60 діб, аби ті виїхали на більш безпечну територію — бодай у ті міста області, які більш віддалені від позицій окупантів.

У Лимані вже були випадки загибелі дітей через обстріли. І після трагедії у батьків вкрай швидко ставалася переоцінка цінностей — інші діти у них зараз на першому місці. Щоправда, до сліз шкода, що відбувалося це вже після загибелі дітей. Оскільки тепер не лише трагедія в родині, а й депресія та почуття провини у батьків, які з'їдатимуть багатьох до кінця їхнього життя.

«Родина з Лимана, перед тим, як його окупували, відмовилася їхати звідси. Дорослі вирішили пожити з росіянами, ніхто нічого не міг зробить. А вже коли наші хлопці відбивали місто — був сильний обстріл: окупанти відстрілювалися. Вся родина вирішила спуститися в підвал, щоб перечекати. І їхній хлопчик заходив останнім. Коли він майже зачинив двері, стояв боком, уламок прилетів йому просто у серце, в ту щілину у дверях. В наступний момент прилетів снаряд чи то поруч з погребом, чи то в нього — і він обвалився. Хлопчику перебило ноги. Він помер страшною смертю», — пригадує одну з трагічних сторінок Лимана Ярослав Шерстюк, ювенальний поліцейський міста Лиман.

Котел, «приправлений» ракетами: з якими аргументами лиманці до останнього тримаються за руїни міста?

Журналістів «Вчасно» у Лимані зустрічають двоє «бувалих» у справах із дітьми — Ярослав Шерстюк, правоохоронець ювенальної поліції Лиману, та Андрій Бобров, провідний психолог Лиманського міського центру соцслужби. Вони попереджають: поїздка до батьків з дітьми буде нелегка, бо тема — болісна для всіх.

Уже в машині, їдучи дорогами потрощеного Лиману на одну з адрес, Андрій Бобров раптом починає розповідати казку про «Гидке каченя». Неочікуваний монолог про курей, гусей, качок і ферму для чотирьох дорослих у салоні він закінчує з гіркою посмішкою — кажучи, що Лиман уже перетворився на той пташиний двір із ракетами у ролі іспанських качок.

«У „Гидкому каченяті“ пташеня спершу живе у зоні комфорту. А та іспанська качка, яка назвала його страшним, стала першим „тригером“. Мама-качка мала за дитину заступитись, але не зробила цього. В той момент зона комфорту перетворилася на дискомфортну. Але попри цькування каченя й далі жило там, поки не побачило за межами пташиного двору інший світ. А на питання, що там — почув: „О-о-о, там — світ. Але ми туди не ходимо. Ми живемо тут“. І лише коли лебеденя допекли — він зважується вискочити за двір. Оця казка — відображення реальності в Лимані: люди витрачають психічні й фінансові ресурси, аби втриматися у зоні комфорту, яка давно стала дискомфортною. Замість того, аби вискочити у світ, який їм готові надати. Все, що треба — тільки зважитися на виїзд», — розповідає психолог.

Андрій Бобров додає ще один приклад: деякі люди — ніби жаби в експерименті: якщо їх вкинути в кип’яток відразу, то вони вискочать. А якщо посадити в холодну, комфортну воду, й поступово нагрівати її до кипіння — вони зваряться заживо, бо звикли до поступового наростання дискомфорту. І лиманці за роки війни, окупації та звільнення настільки звикли до воєнного щодення, що буквально варяться зараз у котлі, в який окупанти регулярно підкидують ракети й бомби.

«Багато батьків не хочуть виїжджати, бо бояться за майно, яке не зможуть забрати. Але якщо станеться приліт і дитини не стане — все матеріальне втратить сенс. Бо мільйони, витрачені на техніку чи квартиру, не варті життя дитини. І тому ми не хочемо бути тиранами, каральним органом. Ми просто хочемо врятувати їхнє життя», — каже Андрій Бобров.

Як правило «рушіями процесів» (зокрема й евакуації) у родинах є жінки. І так само часто вони стають причиною того, що вся сім'я з маленькою дитиною кілька разів на день зривається з місця в коридор або падає на підлогу — бо виїзд жінка та мати просто… не розглядає.

«Я часто бачу ситуації, коли чоловіки хочуть виїхати, але тут вступає жінка й забороняє, бо „квартиру без нас розграбують“, „тебе на блокпосту заберуть, а ми як?“ тощо. Чоловік з цим погоджується, і в результаті вся сім'я сидить під бомбами. Або коли чоловік готовий охороняти майно в Лимані, а жінка боїться лишити його самого, бо на горизонті може з’явитися алкоголь, компанії чи жінки. У кожного свої страхи», — каже психолог Андрій Бобров.

На об'єктивні причини виїхати місцеві починають активно аргументувати своє небажання евакуюватися. А коли вдається пояснити, що аргумент достатньо «слабкий» і не коштує життя дітей — хлопають дверима чи йдуть геть. І категорично не визнають, що можуть зробити своїй «кровинці» гірше.

«Навіть якщо дитина при батьках просить у поліції вивезти її, плаче, але батьки проти — на жаль, ми безсилі. За дитину відповідальні насамперед її батьки, і якщо вони не хочуть евакуюватися — у нас зв’язані руки», — додає Ярослав Шерстюк, ювенальний поліцейський.

Під'їжджаємо до звичайної багатоповерхівки в Лимані - вікна без скла, з вибитими дверима та відсутністю людей навколо нього. Двері під'їзду відчиняти нікому — або просто ніхто не хоче. Тому поліцейський з психологом самі підбирають код і заходять у під'їзд, який нагадує кадри з фільму про апокаліпсис.

Коли стукаємо у двері на четвертому поверсі - чутно дитячий тонкий голос: «Хто там?». Потім — тупіт маленьких ніжок, після них — «важкий» крок дорослого. Двері відчиняє жінка, яка відразу ж виходить у коридор і нервово зачиняє за собою двері квартири. Жінка вже налаштована вороже та неохоче розмовляє.

— Знаю, хто ви. Я нікуди не поїду. Що, уже всі виїхали, чи що? Куди їхати? У мене не буде виплат ВПО, як годувати дітей?

— Ви минулого разу також казали, що вам немає куди виїжджати. Я вам давав контакти волонтерів, які можуть вас заселити — і в Україні, й за кордоном. Вам міжнародні організації даватимуть виплати. Але ви все одно чините опір.

— До якого там числа треба виїхать?

— До третього.

— Я буду думать. А хтось уже виїхав?

— Так, виїжджають щодня. Діти не мають бути заручниками страждань.

— А що, по Україні немає страждань?

— Скільки по Україні загинуло чи було поранено дітей із Лиману? Знаєте?.. Нуль. Ми відслідковуємо. А тут — є. І загиблі, й поранені.

— Все, я вас почула. До побачення.

Жінка поспіхом зачиняє двері. За ними чутно тупіт дитячих ніжок. Дитина на фоні вибухів, питатиме маму, що хотіли «дяді». Що відповість мама — невідомо. Як і те, яке рішення вона ухвалить заради добробуту своєї дитини.

Місцеві «очі в стінах» та пандемія амнезії у сусідів: як у Лимані люди покривають родини з дітьми і стають співучасниками трагедій

Журналістам «Вчасно» правоохоронець із психологом пояснюють: на жаль, важкість наслідків безвідповідальності більшість зрозуміє лише з першими штрафами та вилученими дітьми. Інакше на них не діє нічого — ані пропозиції допомоги, ані вмовляння евакуюватися з уже продуманим планом, де, як та на що родині жити.

А інколи діти у Лимані вже налякані настільки, що й самі хотіли б виїхати. Проте зробити це не можуть. І поліція, соцслужба чи Служба у справах дітей також не можуть нічим допомогти — допоки не буде розпорядження вилучати їх із сімей і везти у безпечне місце.

«Найважче спілкуватися з контингентом, який послуговується фразами: „Ой, а кому ми там потрібні?“, „Ой, а що нас там чекає?“, „А що нам там дадуть?“. Я завжди їм ставлю зустрічне питання: а хто й чому вам щось винен? Ви відповідальні за себе та свій комфорт. Люди повинні бути насамперед самі собі потрібні, і мають хотіти зберегти своє життя. А з цим у нас бувають проблеми. Бо батьки повинні закривати базові потреби дитини: фізіологічні (харчування, відпочинок, санітарні умови тощо), і безпекові. А в Лимані навіть якщо квартира ціла — то санітарних умов може й близько не бути. І ні про яку безпеку для дітей тут мова не йде. Тому, звісно, коли справа дійде до вилучення дітей — будуть і крики, і сльози, й істерики. Але дітей звідси треба забирати, їхнє життя вагоміше за істерики», — зазначає психолог Андрій Бобров.

Щоправда, навіть знайти дитину в прифронтових населених пунктах — завдання з зірочкою. Батьки, які переховують малечу, часто вимагають від сусідів нікому не розповідати про них чи їхнє переміщення. А бувають і просто збайдужілі люди — які навіть без «розпорядження» триматимуть усе в секреті.

Наша машина під'їжджає до багатоповерхівки у Лимані. На балконі третього поверху одного з будинків, куди із перевіркою приїжджають правоохоронці, курить чоловік. Поглядом насторожено обводить усіх, хто вийшов з авто — двох журналісток, психолога й поліцейського. Його помічає Андрій Бобров — запитує, чи той знає маму з дитиною, яка живе в цьому ж під'їзді. Чоловік мовчить. Питання лунає вдруге — той ледь помітно хитає головою: «ні».

— Що, справді не знаєте родину, яка тут живе? З дівчинкою, маленькою. Вона тут гуляє завжди.

— Ні. Не знаю. Не бачив.

— Ми не питаємо чогось страшного. Тільки запитуємо, чи вони виїхали. Коли ви їх бачили востаннє - маму з дитиною?

— Не знаю. Не бачив. Я взагалі приїжджий.

— А коли приїхали?

— У 2022 році.

Ціною такого «партизанства» може бути життя дитини, обірване ракетою чи обваленим підвалом, у якому її ховають від евакуації.

Задля справедливості Ярослав Шерстюк, ювенальний поліцейський, додає: серед лиманців є родини, які виїжджають самі, або ж наймають перевізників, аби забрати речі та доїхати «адресно» кудись. Хоча у кожної сім'ї є можливість виїхати з допомогою організацій, волонтерів чи поліції. Їм після евакуації міжнародна організація UNICEF віддає по 10 тисяч гривень на кожного члена родини. Проте лише тоді, коли вони у безпечному місці - коли це не «спецоперація заради грошей», а реальний порятунок.

До слова, порятунок для мешканців Лимана був не ефемерний, а цілком реальний — на першій лінії від моря у Болгарії, з кілограмами гуманітарної допомоги від країни щомісячно, на кожного члена родини.

«На Лиман міжнародні організації дали 50 місць у Болгарії, аби туди евакуювалися наші люди. Прекрасні можливості - рік безкоштовного проживання у країні, на першій лінії від „золотого пляжу“. Щомісяця — 32 кілограми на одного члена родини (там дають і продукти харчування, й одяг, і предмети гігієни тощо). Там можна працювати, люди розуміють російську та українську мови. А люди все одно впираються й кажуть, що нікуди з Лимана не поїдуть», — пояснює психолог Андрій Бобров.

«Якщо снаряд прилетить — то я з дітьми… Разом помремо»: чому батьки дітей з інвалідністю готові загинути в Лимані, але не евакуюватися

На жаль, ще однією з причин того, що родини з дітьми лишаються у прифронтових містах, є інвалідність неповнолітніх. Зазвичай будь-які «рухи» цих дітей зі звичного місця — величезне потрясіння не лише для них, а й для їхніх батьків чи опікунів, які вже налагодили певні процеси та зробили їх звичними для догляду за дітьми. Тож нова локація — непереборна складність, від якої дорослі відмовляються. Інколи ж стаються справді прикрі ситуації - тоді, коли після першої невдалої евакуації намір виїхати за межі Лимана зникає абсолютно.

Зокрема, родина Вероніки, матері двох дітей з інвалідністю, одного разу вже спробувала виїхати у Львів. Що саме там сталося — достеменно невідомо: під час розмови з журналістами жінка плуталася у свідченнях, переходила з теми на іншу й наголошувала, що її діти «важкі» та «нікому не потрібні». Проте її випадок — досить печальний. І він показує, наскільки в Україні притулки та навіть лікарні для психічно хворих не готові до тягаря, яким можуть стати деякі агресивні, хоч і неповнолітні, пацієнти.

— Ми їздили вже в евакуацію. Діти дуже «важкі», нас виганяли. І руки мені там викручували, і жити не було де — я жила на вулиці, на вокзалі. Діти були в психлікарні, а я — на вокзалі (жила — ред.), там у туалеті купалася. А потім і дітей моїх виставили, бо вони дуже агресивні! І били їх там, бо вони там таке творили… Трощили лікарню, зламали всю кімнату… А діти — інваліди. То ми більше нікуди не поїдемо. Я все сказала. Ми зараз поїдемо, а тут військові поселяться. А я вже все купила (для життя без умов — ред.). Це брєд. Ми тут залишимось, — розповідає Вероніка правоохоронцю, психологу і журналістам.

— А якщо буде все зовсім погано, і російська армія буде заходити в місто?

— Ну, якщо буде все погано… Ми підемо до «швидкої». Чи заховаємося в коридорі в будинку, в «загашнику»…

— Але ж екстренка також виїжджатиме.

— Ну, в мене діти важкі дуже. Ми нікуди не поїдемо. Всі це знають, і всім я це кажу. Ми нікому там не потрібні. Ми як приїхали — на нас вовком усі дивилися й бубніли: «Не підходьте до нас, дебільні…». В очі казали, дітям, бо вони хворі.

— Але ж тут жити в очікуванні, коли прилетить — не варіант. Одна термобалістична граната — і не врятує ні підвал, ні будинок. Нічого не залишиться ні від будівлі, ні від вас.

— Так, а що… Он через Ізюм люди з дітьми повертаються. Кладуть дитину на заднє сидіння, накривають зверху пледом. і так проїжджають. Учора евакуювалися, а сьогодні так повернулися у Лиман!

— А є свідки? Або знаєте когось, хто так повернувся? Ми перевіримо інформацію, це ж не жарти.

— Ну, люди таке кажуть…

— Через кілька днів нам доведеться забрати дітей із тих родин, які відмовляються евакуюватися з Лимана. Вже буде судове рішення, щоб вберегти їх від смерті чи життя в окупації.

— Знаєте, в мене діти такі хворі… Якщо щось прилетить — то ми всі разом отут… (загинемо — ред.). Їм як по два роки — хоча зараз старшому — 18, а молодшій — 16 років. Граємося, як у два роки, вони б’ються… Ну, нікому вони такі не треба. А вони ж мої, я за них переживаю… То буде як буде. Поки ми живемо.

Прохання подумати про евакуацію та розглянути нові варіанти тимчасового житла — навіть окремий будинок у безпечнішому регіоні - жінка прослуховує й впевнено махає рукою — мовляв, «ні». Уже йдучи до воріт дому, вона кидає коротке пояснення: «Ага, зараз дадуть, а потім скажуть — плати за будинок, бо його твої діти поламали. Знаю я таке».

Відходячи від будинку, поліцейський та психолог запевняють: усе можна вирішити, питання лише у бажанні самих батьків врятувати дітей.

«Боротися за дитину потрібно завжди»

На наступну адресу їдемо вже спустілим містом. Лиман, раніше наповнений людьми та дітьми, вже два роки як не жевріє надією та важко може «зібрати» на вулицях одночасно кількох людей. Поодиноких містян у рази менше, аніж автівок, серед яких покинутих — немало. Дитячі майданчики — пусті, тому ті атракціони, які розкочує вітер, на вигляд дуже моторошні.

Психолог та правоохоронець розповідають: на всі ці адреси, які вже проїхали, і яких насправді десятки вони ще завітають. Вмовлятимуть, проситимуть виїхати. Пропонуватимуть особисту допомогу, попри те, що це не мало б бути їх роботою. Але ніхто не хоче доводити евакуацію сім'ї до насильницького вивезення неповнолітніх окремо від батьків. Це стресово насамперед для дітей — бо якими б не були мама та батько, для дітей вони найкращі. І в очах дитини саме вони — ті захисники, яким вони за умовчанням довіряють своє життя. Поряд з одним з будинків до нас підходить хлопець 15 років — міцний, жвавий, усміхнений. Коли його мама доходить до нас — з цікавістю розглядає усіх. Жінка починає розмову з психологом та правоохоронцем.

— Я знаю, що ви мені скажете. До третього числа ми виїдемо. Ми вже шукаємо квартиру чи будинок у Слов’янську або Краматорську, об'їжджаємо міста й села, дивимось в інтернеті оголошення. Третього нас не буде.

— Може, потрібна якась допомога? Забрати речі, перевезти вас із сином, — пропонує поліцейський, але недовго — жінка його перебиває.

— Не треба, ми самі. У нас є машина, старший за нею дивиться, як тільки поремонтує й ми знайдемо, де жити — ми поїдемо. Без пуття до когось звертаться, ми самі.

— Їсти у вас є що?

— Гуманітарки багато дали, їжі вистачить.

На питання, чому вона з сином раніше не виїхали з дому, жінка помітно дратується. Каже, що далеко від дому родина не їхатиме — і боїться, й не може бути далеко від Лимана. Причина страху — в тому, що вони «нікому не потрібні» у тому місті, куди виїдуть. А ще боїться за те, що сина не сприймуть у школі та місті - оскільки він російськомовний. На аргумент, що він адаптується, а в оточенні українськомовних дітей процес переходу на українську буде полегшений — зітхає: каже, що вже начулася багато історій про те, як подібні випадки кінчалися цькуванням дитини однолітками.

— Ми себе забезпечимо. Я роботу шукатиму там. куди переїду, старший син — таксує, молодший допомагає мені. Я розумію, що треба їхать, але далеко — не хочеться, — каже Людмила.

Наостанок нашого рейду по місцевим родинам психолог пояснює: попри те, що у так званому пташино-лиманському дворі багато хто навіть боїться дивитися у бік великого «світу», саме той може їх врятувати. І ніщо не допоможе краще, окрім як «розтормошити» батьків, чиї діти опинилися за кілька кілометрів від свавілля російської орди.

«Деякі батьки ракет бояться менше, ніж осуду людей, несприйняття на новому місці або ж що дітей цькуватимуть за мову спілкування. Але це життя, нам доводиться долати різноманітні задачі „в моменті“. І за дітей, якщо їм загрожує моральна чи фізична небезпека, також треба боротися — чи то з обстрілами, чи то з булінгом. Але це головна задача дорослих: оберігати дітей, виростити їх здоровими. І, головне, дати вирости — живими», — каже психолог.

Зауважимо, що у перспективі вперта позиція батьків щодо невиїзду з дітьми може аукнутися їм серйозними наслідками. Щонайменше — тим не вдасться оформити пільги на дитину. Максимум — їм потрібно буде довести, що вони здатні бути батьками та думати не лише про себе.

«Батьки сидять тут, у Лимані - й вони нічого не роблять, щоб сприяти нормальному психологічному стану дитини. А потім приходять до мене за психологічним висновком, щоб надати малим статусу „дитини війни“. Тобто за доказом, що вона психологічно страждала від війни. І ображаються, коли я ставлю питання: „А що ви зробили, аби дитина не почувала себе пригнічено чи не страждала від війни?“. А нічого не робили — бездіяли. Уже на основі цього можна робити висновок, що у них низький батьківський потенціал. Треба посилати на тренінги, щоб батьківський інстинкт і моральні цінності закладати у цих людей. І для того, щоб батьки могли повернути собі дитину, вони повинні довести, що можуть бути нормальними, адекватними. На це теж не всі здатні», — каже психолог соціальної служби Лиману Андрій Бобров.

А ювенальний поліцейський Ярослав Шерстюк стискає плечима і додає: допоки дорослі не відчують відповідальності за те, що зробили — чи не зробили, — вони нічого не зрозуміють. На жаль.