«Був видатним лідером»: шахтар з Селидівської громади став командиром взводу 92 бригади та посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького

Повномасштабна війна як лакмусовий папір проявляє людей: тисячі звичайних українців стали справжніми воїнами-захисниками, на яких будуть рівнятися наступні покоління. Така людина жила у маленькому селищі Цукурине на Донеччині у Селидівській громаді.

Володимир Іванов — місцевий мешканець, шахтар. Він завжди все робив відмінно — з червоним дипломом закінчив Селидівський технікум, а після цього з відзнакою пройшов навчання у гірничому інституті Дніпра. Працював на місцевих шахтах — Курахівській та «Україна», потім у великій шахтобудівельній компанії, де був начальником дільниці. Колишні колеги Володимира згадують про нього, як про керівника, який завжди уважно ставився до співробітників. Його поважали та прислухалися до нього.

Саме розум, чемність та благородство Володимира підкорили серце його майбутньої дружини Олени. «Він був гідний у всьому, — згадує жінка. — Благородний та освічений, дуже уважний. Коли ми одружилися, родина завжди була у нього на першому місці. Такі люди раз на тисячу років народжуються». Олена дуже тепло і з ніжністю розповідає про коханого чоловіка та батька своїх двох синів. Він любив риболовлю та сімейний відпочинок на свіжому повітрі.

Ніхто не міг і уявити, що цей шахтар з невеличкого селища стане сміливим командиром ЗСУ, під керівництвом якого захисники будуть звільняти окуповані ворогом території.

Повістку отримав за 2 дні до свого Дня народження і вже через два місяці звільняв Харківщину

Володимир Іванов — один з тих шахтарів з Донеччини, які руйнують стереотип про те, що місцеві гірники не мають патріотичних настроїв та начебто більш схильні до всього російського. Чоловік завжди ототожнював себе з Україною — цьому навчав і синів. У 2014 році Володимир з Оленою одразу зрозуміли та підтримали Майдан.

З початком повномасштабного вторгнення Володимир не покинув рідний регіон. Повістку чоловік отримав у червні 2022 року за два дні до свого Дня народження і одразу пішов у військкомат. Він був офіцером запасу, який виїжджав на збори і розумів порядок дій в умовах війни. Тому Володимир Іванов став командиром кулеметного взводу механізованого батальйону 92 окремої бригади імені кошового отамана Івана Сірка оперативного командування «Схід» Сухопутних військ ЗСУ.

«Не дивлячись на те, що у нього поганий зір, батько дуже добре стріляв», — з гордістю розповідає старший син Тарас.

Підрозділ Володимира брав активну участь у контрнаступі ЗСУ на Харківщині восени 2022 року. 6 вересня 2022 Збройні Сили почали наступальну операцію, а 8 вересня вже звільнили 20 населених пунктів, серед яких були Балаклія, Куп’янськ, Ізюм.

Військові діяли швидко та завдавали ворогу нищівні удари. Володимир радів успіхам своєї бригади, надсилав родині відео, де Президент України дякував їм за звільнені території. Як і на шахті, в армії Володимира Іванова також дуже поважали за вміння бути сміливим та надійним командиром, за яким люди йшли у бій. Побратими згадують його як видатного лідера, який був прикладом для них. Між собою його називали Михалич, а позивний дали — «Гірняк».

«Володимир Михайлович був сильним духом командиром, офіцером з великої літери, видатним лідером і дуже гідною людиною», — так згадують про нього побратими.

Між боями чоловік завжди дзвонив синам та дружині, адже для них важливо бути на зв’язку. Навіть якщо сигнал був слабкий, чоловік йшов шукати високу точку з кращим зв’язком.

«Після звільнення Куп’янська у батька була така історія: вони заїхали у місто, в якому були зачинені всі магазини, у когось з рук він купив печиво, — розповідає Тарас. — Поряд люди з дітками чекали транспорт для евакуації. Батько віддав тим дітям все печиво. Потім один хлопчик прийшов до них і йому ще дали грошей та деякі речі, спитали — де батьки його? Він відповів, що мама у Куп’янську, а тато у Москві. Через кілька днів у цей будинок прилетіла російська ракета, але наші військові встигли виїхати».

Останній дзвінок від батька та чоловіка родина отримала 21 жовтня 2022 року — зв’язок був поганий, Володимир поцікавився справами сім'ї та повідомив, що поспішає на завдання… Загинув «Гірняк» як справжній воїн — у бою за вільну Україну. Це сталося під час бойового завдання 22 жовтня 2022 року на полі бою в селі Новоселівське Сватівського району на межі Луганщини та Харківщини.

Багато теплих та щирих слів про свого командира говорили підлеглі його родині. Загибель Володимира Іванова стала великою втратою для всіх. Указом Президента України у січні 2023 року командир посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня за бездоганне виконання військового та службового обов’язку, виявлену при цьому доблесть і честь.

За орденом у військкомат приїхала дружина з синами і саме у руки синів віддали нагороду батька, яким вони дуже пишаються.

«Живемо так, наче він досі з нами»

Два сини та дружина Володимира Іванова продовжують жити у маленькому селищі Цукурино на Донеччині. Кожен день вони проживають так, наче батько та чоловік залишається з ними. У кімнатах розташовані фотографії Володимира з родинного архиву. У розмові між собою вони часто згадують його.

«Живемо так, наче він досі з нами. У розмовах кажемо „Тато так робив“, „А тато би так сказав“. Тобто він присутній у нашому житті. Здається, що він просто десь поїхав», — каже Олена спираючись на руку старшого сина і обіймаючи молодшого. Вони весь час тримаються разом.

Діти дуже схожі на свого батька — патріотичні, відповідальні та талановиті. Молодшому Михайлу 11 років і він отримав від батька вміння майструвати та ремонтувати будь-що: може полагодити проводку, провести світло та налагодити зв’язок. Михайлу дуже подобається носити одяг батька — так він нібито відчуває його підтримку.

Старшому Тарасу 16 років — він майбутній айтішник, сам створив віртуальний музей, присвячений загиблим захисниками з Селидівської громади, серед яких і його батько Володимир Іванов.

«Я гадаю, що багато молоді більше розуміє що наразі відбувається, ніж дорослі, — наголошує Тарас. — Я хочу, щоб наша країна була мирна, без росії, і щоб ми завжди пам’ятали всіх героїв, які віддали за нас життя. Коли я їздив у Львів, то був вражений кількістю національних прапорів і патріотизмом місцевих жителів. Мрію, щоб таке ж відношення до захисників було і на Донеччині».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Син загиблого героя з Селидового створив віртуальний музей, присвячений захисникам, які віддали життя за Україну