«Це, мабуть, остання поїздка в Миколаївку. Тут все прострілюється»: евакуація під артобстрілом з-під Часів Яру

Відстань від села Миколаївка до Часів Яру, де вже кілька місяців відбуваються вуличні бої з окупантами, за найдовшим маршрутом — 2,4 км. На практиці, виїжджаючи з найближчого міста на евакуацію, для волонтерів це означає одне: їх уже «пасуть» ворожі дрони, які коригують артилерію. Ані десяток наліпок, які фактично волають росіянам про те, що місія — гуманітарна, ані евакуаційне, максимально «цивільне» авто не рятує від того, що його разом із людьми всередині намагатимуться «денацифікувати». Сьогодні в тій автівці, яку обстріляли війська рф, були й журналісти «Вчасно». А ще — три жінки пенсійного віку, одну з яких довелось попід руки саджати в авто, економлячи геть не зайвих 10 секунд.

На сьогодні в селі лишаються виживати близько 30 місцевих. Одного з чоловіків нещодавно вбило просто неба — він йшов за гуманітаркою до волонтерів, коли окупанти вирішили, що він — вкрай небезпечний. Щоправда, мотивує місцевих мешканців до евакуації не ця повчальна історія, а банальне похолодання — через яке у хатах холодно сидіти. Тому люди між морозним очікуванням «перемир'я» та перечікуванням його десь віддаль обирають друге.

«Люди чекають не путіна, а що завтра воскресне радянський союз, а післязавтра в них виростуть зуби й з’явиться потенція»

Евакуаційний рейс починається з Краматорська — сюди на ремонт Євгеній Ткачов, волонтер гуманітарної місії «Проліска», привозить свою постійну «Mitsubishi». Потужна автівка, попри абсолютно «цивільний» чорний колір, у Миколаївці надто небезпечна — можна наперед сказати, що це авто підпадає під категорію «розстріл» в окупантів. Тому в сусідньому місті ми пересідаємо в бордовий «Fiat» — як напівсерйозно каже сам волонтер, у «дівчачу» машину (насправді - автівку його дружини). Життя машина справді побачила — щонайменше за ті три роки, які провела в заручниках росіян на окупованій території. Нині ж вона рятівна — порівняно з «чорним» колегою, вона має бодай якісь перспективи не зацікавити окупантів ані кольором, ані волонтерськими «мітками» та логотипом гуманітарної місії на ній.

У сусідньому від Часів Яру селі на евакуацію чекають три жінки — дві сестри та їх подруга, яких у дорогу проводжає син найстаршої. Сам чоловік від виїзду відмовляється — як вже згодом пояснить його матір, «стерегтиме будинок». Проте чи залишиться щось «на збереження» після обстрілу, який станеться за пів години — невідомо.

«Зараз багато людей вирішили евакуюватися. Точно на 20% більше, ніж до морозів. Бо в морози в будинках холодно. Топити нічим — або люди взагалі дрова чи брикети не купили, або не знайшлося того водія, який ризикне їм привезти їх сюди, в ту ж Миколаївку. Тому люди часто пішки виходять з цих населених пунктів, бо досиділися до того, що туди на евакуацію не їздить навіть поліція на бронемашинах. Тому вивозимо ми, «Проліска», — пояснює Євгеній Ткачов.

Раніше, ще кілька тижнів тому, багато мешканців фронтових населених пунктів відмовлялися виїжджати, — хтось хотів «постерегти» хату чи її руїни. Інші - не хотіли їхати без дітей (переважно — чоловіків), які від евакуації відмовлялись через страх ТЦК та перевірок на блокпостах. Однак з морозами ситуація відчутно змінилася — і тепер люди старшого віку (яких на сьогодні - більшість у черзі на евакуацію) погоджуються їхати без своїх «кровинок».

«Учора я взагалі евакуйовував громадян росії - з 2014 року дід і баба тут жили. А діти їхні - в Москві… І більшість людей же не путіна тут чекає, а на те, що сьогодні прийде росія, завтра воскресне радянський союз із ковбасою по 2,50, а післязавтра у них виростуть зуби й з’явиться потенція. Вони просто зомбовані пропагандою, хочуть повернутися в ті часи, коли були щасливі й молоді», — зауважує волонтер «Проліски».

7 артилерійських снарядів на трьох бабусь, волонтера й журналіста: як окупанти зустрічають і прощаються в Миколаївці

Під'їжджаючи до Миколаївки, Євгеній Ткачов інструктує: аптечки — в його кишенях, на задньому сидінні й загалом розкидані по машині. Їх вистачає, головне — користуватися, якщо виникне така потреба. А ще — слухати: якщо свистить — пригинатися, а краще взагалі падати на землю. Якщо над машиною помітний дрон — слухати його й бути готовими відразу вискочити з авто подалі від нього. Між тим — розмовляємо про попередні евакуації, місця заселення дідусів і бабусь, поки заїжджаємо на територію села. Дорогою вже помітні свіжі вирви — Євгеній, який був лише вчора, їх ще не бачив. Про всяк випадок проговорює: він сподівається, що ця евакуація буде нудною, нецікавою й безпечною. Щоправда, з моменту цих слів до першого приходу артснаряда поблизу автівки мине не більше 10 хвилин.

В той момент ми будемо їхати вузькою вулицею в пошуках будинку, де на нас мала б чекати одна з жінок. Зупиняємось біля двору — і за 20 секунд чуємо свист і вибух, рефлективно присідаємо й завмираємо. Приліт, але щонайменше за 200 метрів від нас. В пустому селі жодного іншого руху немає - люди сидять по будинках або погребах і не ризикують виходити «по світлому» на вулицю. Тому доводиться визнати: окупанти знайшли свою ціль — бордовий «дівчачий» «Фіат» з наліпкою «Евакуація» з усіх боків.

Вже з подвоєною швидкістю повертаємося до початку вулиці, де, виявляється, на нас чекають усі три жінки — одна з них, яка жила в будинку, до якого ми доїхали, вирішила прибігти до сусідок, щоб не чекати самій. Можливо, саме це нам усім дарує зайвих дві хвилини на завантаження людей і частини сумок в авто — бо росіяни не встигли пристрілятися по подвір'ю та дорозі біля нього. Щоправда, відстань між машиною та снарядами з 200 метрів скоротилася до пів сотні - з кожним перезаряджанням артилерійської установки міни лягають все ближче.

Тому у відкрите авто під крик «Бігом у машину — вже за 50 метрів від нас лягає!» ледь не силоміць доводиться саджати бабусю у чотири руки. Вона розгублена, незряча, тож єдине, на що орієнтується — на свист і вибухи, які з кожним разом стають ближчими. Слідом за нею в авто сідають ще дві жінки. Сумки лишаються стояти біля будинку за 10 метрів від авто — для того, щоб завантажити речі людей, не лишається ані часу, ані шансу. На той момент росіяни випустили вже близько п’яти снарядів, намагаючись поцілити в максимально цивільне авто.

«Як вам не страшно? Виїжджати на такі місії, в такі місця… Це ж небезпечно», — каже одна з жінок, щойно евакуйованих з дому, коли позаду автівки лягає ще одна міна. Жінки — крім бабусі - пригинаються від вибуху, переводять дихання. Одна з них починає молитися. Але наступної миті ще одна, вже сьома, міна, лягає за 3−5 метрів від машини. Від різкого звуку пригинається навіть незряча бабуся. І, здається, починає молитву наново.

Вже пізніше, «у цивілізації», як називає Костянтинівку Євгеній Ткачов, він обійде авто й помітить побите заднє скло та кілька дірок із подряпинами від уламків. Невелика ціна за те, що всі залишились живі й цілі, проте ницість окупантів вражає навіть його — випустити 7 артснарядів по машині з волонтером та чотирма жінками (серед яких — три бабусі).

«Гуманітарна машина, блін. Брендована. Аварійка увімкнена, ближнє світло. Як ще себе позначати? Гидоти!.. Пощастило, що земля трохи в’язка. Видно, снаряд влетів у неї, тому нас тільки землею присипало. Добре, що колеса цілі… Дуже сподіваюсь, що вони за нами не піднімуть дрон, сволоти», — каже волонтер, дивлячись на задні двері автівки — ті відкрилися від останнього вибуху поруч.

Трохи згодом, проїхавши крайню найбільш обстріляну ділянку поблизу села, він резюмує: «Я так розумію, що це був останній рейс у Миколаївку. Там вже все простріляно».

«Ми повернемось. От коли Трамп же договориться з путіним…»

Коли «гриби» від вибухів за спиною перетворюються з маленьких артилерійських — на великі після КАБів, три бабусі помітно заспокоюються. Молитви стають тихішими й зовсім затихають, коли найстаршій бабусі кажуть, що вона вже за кілька кілометрів від свого села. Троє жінок починають бідкатися, що біля будинку залишилися пакети з речами та їжею, яку вони збирали й готували всю ніч напередодні евакуації. Щоправда, ніхто з забутим не прощається назавжди — жінки кажуть, що невдовзі планують повернутися.

«От коли Трамп домовиться з путіним, коли будуть перемовини — ми повернемось. Їхати немає куди, син лишився сторожити хату. Нашу розбило, немає будинку більше, тому ми переїхали до сестри, Марини, жити. Зараз з нею їдемо, а син лишився», — каже найстарша евакуйована жінка.

Щоправда, повертатися ризиковано — це вона визнає вже наступної миті, пригадують, що у двір її сестри нещодавно прилетіла російська ракета. Що з нею робити — не знають, тому вирішили просто не чіпати. А в погріб, де лежали овочі та консервація, доводилося ходити майже навшпиньки — аби ніяк не спровокувати потенційний вибух. Пригадує, що й дрони жити теж не давали.

«Раніше ми знали, що дрони літають наші - просто в бік росіян пролітають. А тепер виходиш на вулицю — а він над тобою завис і дзижчить… А хто його знає, чий він? А взагалі - поступово звикаєш до всього. Оце тільки почали думати про виїзд, коли морози вдарили. А до того жити можна було — просто що на вулицю не вийдеш, і в туалет треба швидко-швидко пробігти» — пояснює бабуся.

Тим часом Марина, одна з евакуйованих жінок, додає: вони зовсім трохи «не дочекалися» сумнівної річниці - 9 березня виповнилося б два роки, відколи вони живуть без світла. І трохи більше — як у них взагалі зникла вода.

Коли евакуаційна автівка «Проліски» виїжджає до Олексієво-Дружківки, жінки вже спокійно перемовляються про те, що щойно заселяться в будинок — потрібно буде зателефонувати сину найстаршої евакуйованої бабусі, Василю, і запитати, як він. Жартують з волонтером про те, що тепер їм треба буде знайти якогось діда — щоб веселіше було, головне — аби «при розумі був» і з пенсією. І починають посміхатися, коли машина доїжджає до місця, де вони найближчим часом житимуть — будинку, куди Євген Ткачов кількома поїздками раніше заселив їхніх односельчан.

«Це ж чоловік… Чоловік нашої сусідки. Наді, здається. Бачиш, тут наші вже живуть. Значить, буде трохи веселіше», — каже Валентина, одна з евакуйованих жінок, сусідці Марині.

Коли за жінками закриваються двері будинку, Євгеній Ткачов обходить автомобіль, дивиться на побите скло й ніжно торкається подряпин від останньої міни, які лишилися на бордовому «Фіаті». Сьогодні ця автівка, керована «бувалим» волонтером, врятувала життя п’ятьох людей. А попереду, судячи з кількості заявок на евакуацію у волонтера — «викрадача бабусь», як він себе називає, ще щонайменше кілька тисяч життів.

Долучитися до ремонту евакуаційної автівки можна за цим посиланням: https://send.monobank.ua/jar/3F5Rrj8wJ5

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Евакуація триває: як жителям Покровської громади виїхати до безпечніших територій