«До баптистів, які „розворушили“ Майдан, по гуманітарку не ходжу»: як живуть мешканці Нью-Йорка у руїнах радянщини під обстрілами росіян

Селище наразі поза межею виживання. Від крайньої локації селища Нью-Йорк у Торецькій громаді Бахмутського району до окупованої території приблизно 1−2 км. При цьому вірогідність виїхати з Нью-Йорка неушкодженим, а тим паче живим — невелика: росіяни прострілюють дорогу у цей населений пункт. До окупованої Горлівки Донецької області всього 6 км.

Навіть у такій близькості до «освободителей» активна громадськість селища мріяла про розвиток українського майбутнього та відновлення історичної назви свого населеного пункта. Адже у 1860 році він називався Нью-Йорк. За рік до повномасштабного вторгнення спільнота «Український Нью-Йорк на Донеччині» разом з однодумцями домоглися повернення селищу Новгородське історичної назви Нью-Йорк. Ця подія об'єднала місцевих патріотів та відкривала нові можливості для розвитку селища. Восени 2021 року в селищі вперше відбувся Нью-Йоркський літературний фестиваль за участю Сергія Жадана, Олени Стяжкіної, Руслана Горового та інших.

Ідея цієї події належить письменниці Вікторії Амеліній, яку через два роки після фестивалю вб’ють росіяни під час обстрілу краматорського кафе «RIA». А на місцевий клуб у Нью-Йорку, де проводився літературний фестиваль, окупанти у травні 2023 року скинуть авіабомбу ФАБ-250, яка зруйнує те, що місцеві зберегли та відновлювали.

Повномасштабне вторгнення росії в Україну у 2022 році не просто загальмувало розвиток селища, а поставило на межу виживання маленький Нью-Йорк на Донеччині - наразі він знаходиться під постійними обстрілами росіян, які застосовують не лише артилерію, а й авіацію. Більшість цивільного населення було змушене евакуюватися. Про тих, хто ще залишається у цьому небезпечному місці, ми розповідаємо у нашому репортажі.

Вулиці Нью-Йорка сьогодні пусті, лише чутні з постійним відлунням важких вибухів, і лише іноді можна побачити когось з перехожих. В основному — це люди старшого віку з похмурими обличчями, в кожному русі місцевих — приреченість. Не всі схильні до розмов з незнайомцями, але з деякими мешканцями ми змогли поспілкуватися.

Журналістам «Вчасно» люди пояснюють: ті, хто хотів втекти від війни, зробив це ще у 2014 році. «Другий шанс» був у 2022. І станом на сьогодні майже всі, хто перебуває у Нью-Йорку — усвідомлено тут лишаються на смерть. Декому немає куди їхати, інші - не хочуть. Нью-Йорк зараз абсолютно сірий навіть у сонячні дні - безбарвний із відтінком радянщини.

Від інтерв'ю одна з перехожих жінок відмовилася — напередодні, за день до приїзду журналістів, її рідну людину вбила російська ракета. Сама жінка виїжджати не планує - каже, що немає куди, та й не хоче.

«Раніше до нас делегації навіть з Індії приїжджали, жінки на заводах працювали у халатах і хустинках… А з 1991 цього не стало»

У XIX столітті німцями-менонітами був закладений місцевий парк, який дуже активно розвивався у радянські часи. Сьогодні безлюдний та закинутий парк вселяє моторошне відчуття — одинокі дитячі гойдалки, обшарпані фігури казкових героїв та погруддя письменників Пушкіна, Маяковського, Горького. До речі, відомо, що у срср такі вироби відливалися цілими партіями за формами, надісланими з Москви і тоді ще Ленінграда.

Все це сьогодні можна спостерігати під звуки російської артилерії, яка відчайдушно намагається повернути український Нью-Йорк у прогниле минуле.

Місцеві, яких зустрічаємо у селищі, потяг до радянщини приховують слабко. Чи то тому, що переважно це пенсіонери, чи то через можливу перспективу скорого приходу «руського миру». Чи не найбільше їх обурює, що останні 30 років нібито не працював місцевий «клуб» у центрі селища, який працював за часів срср. І фонтан «з рибками», розташований неподалік, також не запустили — як би це зробили в Радянському Союзі, і дисципліни на заводі вже не було армійської, як у часи срср, переконує журналістів «Вчасно» один із пенсіонерів.

«Зараз ми вже селище, а раніше ж були містом. 22 тисячі людей, кілька працюючих заводів, 16 підприємств… До нас раніше з сусідніх міст і навіть Костянтинівки приїжджали працювати. Гарне було селище раніше! До нас делегації приїжджали скрізь, навіть з Індії. Жінки працювали у білих халатах, хустинках… А з 1991 не стало цього всього, не хочеться матюкатися. Після того тільки фенольний завод тримався», — каже Леонід, 72-річний житель Нью-Йорка, якого ми зустріли у парку.

Пенсіонер згадує, що раніше часто їздив із родиною під Лиман та Ізюм збирати гриби. Зараз же сил вистачає тільки на те, аби кілька разів на тиждень пройтися неподалік. Й інколи — познаходити гриби у підліску. Хоча з продуктами, каже, все більш-менш нормально — у трьох працюючих магазинах Нью-Йорка можна знайти все. Допомагає й гуманітарка, але для радянських пенсіонерів є «але».

«У нас тут привозять гуманітарку — баптисти, які Майдан ото розворушили… Батюшка часто сюди привозить щось і їсти, й одяг. То я туди не ходжу, а часто туди сходяться пенсіонерки й жінки-одиначки, які без роботи лишилися», — каже чоловік.

Цікаве спостереження: з журналістами дід Леонід спілкується українською — каже, що так, бо зараз читає книгу українською. І додає: мова йому подобається значно більше, аніж «руський язик».

«От російською як звучить зізнання у любові? „Я тебя люблю“. А українською — „Я тебе кохаю“. Дуже гарно, мені українська мова сильно подобається. А пісні які! Зараз у росії ж перероблюють наші пісні й співають їх російською. А деякі навіть українською співають, бо російською так гарно не звучатиме», — посміхається чоловік.

Леонід нікуди виїжджати із Нью-Йорка не планує. Жартує, що має свою невеличку хату-«будку», яка його вже колись врятувала від смерті - у момент, коли прилетіла ракета, він стояв за стіною будинку. Усього ж тоді було вісім прильотів. Це його і врятувало. Тому відмахується: «своє - не почую», а їхати невідомо куди — не хоче.

«Знаєте, я щодня ходжу тут — і нікого немає. Тільки коли гуманітарка приїжджає - невідомо звідки набирається купа людей», — сміється пенсіонер.

Інша жителька Нью-Йорка, 73-річна Людмила, зауважує: для неї і її знайомих війна у 2014 році прийшла раптово. У розмові жінка каже: «воюють — незаконно», проте що саме має на увазі - не пояснює. До нас ставиться з підозрою — намагається спочатку зрозуміти яких ми політичних поглядів.

«Ми ж ніби жили тут, і фенольний працював, робота була в людей, гроші отримували… Зараз тут живуть на гуманітарці. Багатенько виїхало взагалі, лишилися пенсіонери. Хоч і „бахає“, але ми звикли, того сидимо. Світло, вода є», — каже жінка.

Водночас у розмові Людмила додає, що перейменування — і самого Нью-Йорка з «Новгородського», і його вулиць — їй не подобається. Відповідати, що її знайомі думають про війну, жінка теж не хоче — каже, що в політиці нічого не розуміє. Лише каже, що люди просто хочуть вижити й нікуди не виїжджати.

4 останніх магазина. 2 тисячі гривень на таксі до Костянтинівки

З продуктами у Нью-Йорку позитивно стабільна ситуація, вважають місцеві. Як пояснюють продавці одного з магазинів селища, люди для себе найчастіше купують хліб і курячі спинки, цукерки й чай. Але найбільш ходовий товар — корм для котів і собак. Решту потреб цілком «покриває» гуманітарна допомога, яку ще сюди привозять.

«У нас працюють чотири магазини, невеличкий ринок також — до 13:00, але щодня — там здебільшого свої товари продають місцеві, які приїжджають із сусідніх сіл. А в магазини люди намагаються встигнути в першу половину дня — і через безпеку, щоб не потрапить під обстріл, і через те, що рано темніє», — пояснює продавчиня Ірина.

Водночас Леонід, пенсіонер, додає: з ліками ситуація не така хороша. Мовляв, коли їм із Дніпра надсилають медикаменти — можна заплатити удвічі менше, аніж придбати ті самі ліки в аптеці у Нью-Йорку.

Якщо ж хтось хоче придбати щось у магазині в Костянтинівці чи Торецьку (найближчих неокупованих містах від Нью-Йорка) — доводиться їхати туди на велосипеді (у кого він є) або просити відвезти когось із місцевих водіїв. Якщо таких немає - викликати таксі. Вартість такої поїздки з Нью-Йорка до Костянтинівки — близько 2 тисяч гривень. До Торецька — 600 грн.

Водночас до повномасштабного вторгнення ж проїхати в автобусі до Торецька можна було за 20 гривень — і за 60 грн до Костянтинівки. Хоча сьогодні деякі відчайдухи, за словами продавчині Ірини, ходять у міста пішки — це займає близько години часу в один бік.

«Себе нічим не балую — все відправляю дружині й дітям»: життя чоловіків у Нью-Йорку

Віталію на погляд приблизно 35−40 років. Він працює на одному з місцевих підприємств, яке забезпечує селище світлом. У вільний від роботи час чоловік підробляє ремонтами квартир та будинків. Каже, замовлень вистачає, проте чи планують господарі житла повертатися у місто, чи роблять ремонт будинків, аби ті довше були відносно цілими — не запитує.

«Найчастіше просять підлатати або забити вікна й дахи — або після прильотів, або пошкоджені від часу. Замки просять поставити нові, бо люди крадуть, якщо бачать, що будинок чи квартира відчинені», — каже чоловік.

Багато хто напередодні повномасштабного вторгнення вклав немало грошей у ремонт будинків — і тепер «насмерть» лишається у Нью-Йорку, бо шкода фінансів.

Чоловік, каже, він тут поки є робота — тому що родину влітку відправив в евакуацію, а фінансове забезпечення лишилося на ньому. Зізнається, що жити у Нью-Йорку страшно через постійні обстріли, але тут тримає непогана заробітна плата — значно вища, аніж можна знайти у центрі України.

«Вивіз я сім'ю, коли уламки прошили двір, двері… І що? За квартиру щомісяця — 8 тисяч, хоч уже з комуналкою. Все літо по дахах відлазив — і все пішло на зуби малому, 37 тисяч віддали у стоматології - за те, щоб 10 зубів вирвати й ще сім поремонтувати. А поїсти щось купити треба. Одяг рветься? Треба новий. Так і виходить, що я тут працюю, все відправляю дружині. Собі на життя лишаю до 8 тисяч приблизно, бо є своя хата, гроші треба тільки на бензин, сигарету і їжу. Нічим себе не балую — це без „вдягнутися і взутися“. Інколи сиджу й думаю: „Якого х** ти тут робиш?..“ А потім, коли треба гроші відправляти дружині - сидиш далі, поки є робота. А сім'ю вже вісім місяців не бачив. А навіть якщо захочу виїхати — треба машину закінчити ремонтувати, бо її теж кілька разів під час прильотів покоцало, дещо по механіці треба довести до ладу», — каже Віталій.

Сам чоловік до росіян ставиться зневажливо-байдуже: родичі на росії у нього є, але він ні з ким не спілкується з початку повномасштабного вторгнення. З того моменту їхні мізки стали по-особливому «промиті».

«Що казати про „там“, якщо тут приходиш до жінок чи бабусь щось ремонтувати — і вислуховуєш, як їм все х**во і як вони чекають тих (росіян — ред.). Я вже й пити кинув, бо тяжко це слухати, коли й так нерви розхитані. Тим паче буває, сидиш на даху, порпаєшся в ньому — а воно поруч як в**ачить — за два будинки від тебе, також по даху. А що ти зробиш? Нічого», — каже чоловік.

Сьогодні прифронтове селище навіть не виживає - окупанти щодня руйнують його, вбиваючи тих, хто лишився. Обстріли тут настільки звичні, що місцевих змушує пригинатися лише близький приліт.

При цьому надія на відновлення Нью-Йорка жевріє у Донецькій ОВА — принаймні там налагоджують зв’язок і домовленості з однойменним американським штатом.

«Уповноважений Вашингтонського офісу штату Нью-Йорк Безіл Сеггос був у містечку Нью-Йорк Донецької області. Це історична назва міста, яка була повернута йому кілька років тому. Це побратимство — додатковий елемент визнання легітимності та українського майбутнього наших міст», — повідомив днями голова Донецької ОВА Вадим Філашкін. За його словами, це крок для майбутнього відновлення та розвитку Донеччини. Крім того, публічне підписання меморандуму буде додатковим підтвердженням, що міста США визнають абсурдною і незаконною спробу росії зробити Донецьку область своєю власністю.