«Доця навіть не знає, що я міг би жити з нею»: як військові під Костянтинівкою та Часовим Яром переживають розлуку з дітьми
АктуальнеДворічний Саша з закритими оченятами обіймає маленького іграшкового тигра: обидва беззубі й усміхнені. Тигрик — від обійм хлопчика, дитина — від голосу тата, який співає колискову. Але замість чоловіка біля подушки лежить телефон, з динаміка якого чутно співанку про тракторець і овець. Інколи її перериває шипіння та скрегіт рацій. Тато — по той бік телефону, на позиції, і в нього є лише 20 хвилин на колискову. Щойно син засне — треба повертатися до бойових завдань: шукати росіян, які просочуються між позицій. Кожен пропущений окупант — ризик, що маленький хлопчик або дівчинка більше ніколи не почують голос тата. Ні наживо, ні через телефон або рацію.
На сьогодні в Україні понад 55% дітей постійно відчувають страх або сум через службу одного з батьків. Ще 24% відчувають ці емоції періодично. Дослідження ГО «Вільний вибір» та «Освіторія» у квітні 2026 показало, що серед них 42,7% приховують факт служби батька чи мами від однолітків, боячись емоційного навантаження або будучи неготовими до чутливих питань.
Батьківство на відстані сотень кілометрів — виклик і для військових, і для їхніх дітей та дружин. 1 вересня 2026 року тисячі захисників Сил оборони не змогли відвести вперше у школу своїх першокласників. Ще тисячі не підхоплюють малюків на руки, коли ті роблять перші кроки, не вчать їздити на велосипеді й не завжди знають про перше садочкове «кохання».
Журналісти «Вчасно» дізналися, як військові переживають розлуку з дітьми через службу, як виконують роль тата попри відстань, і дізналися у психолога, на які найбільш крихкі моменти дитячої психіки необхідно звертати увагу під час розлуки.
У перші хвилини життя сина тримав на руках. А потім повернувся у «сіряк»
Сповіщення про загрозу FPV-дронів з’являються на екрані «Ніндзі», бійця 28 ОМБр, кожні 30 секунд. Щойно дисплей із зображенням крихітних ніжок сина гасне, приходить наступне повідомлення. Між ними — голосові від побратимів, які збираються на виїзд, попередження про «ждунів» на вулиці в Краматорську, і фото сина від коханої.
Коли «Ніндзя» відкриває його, не може стримати посмішки. Кремезний воїн, який пройшов піхотні бої, перестрілки з окупантами й важке поранення, у деталях пам’ятає, як став татом. А ще — як їхав через всю країну, щоб встигнути на пологи дружини, і як вона стискала його руку.
В армії 28-річний чоловік уже дев’ятий рік — із 2018. На початку вторгнення працював інструктором із фізичної підготовки, потім потрапив у розвідроту, а з 2023 року служить у піхоті.
«Найважче було усвідомити, що я сам захотів на передок. Дорогою до Краматорська пачками пив „лоперамід“ і „гідазепам“. Страшно було, а про сім'ю почав замислюватися, коли адаптувався. Подумав: а що буде, якщо загину чи отримаю інвалідність?» — розповідає «Ніндзя».
Про дитину пара вже мріяла. А особливо — чоловік. Тож коли після поранення потрапив у лікарню — вирішили, що час настав.
«Одного дня кохана скидає відео, як робить тести: спочатку ледь помітні смужки, а на четвертому — чіткі дві. І каже: „Ти будеш татом“. Це був такий сентиментальний момент… Я бачив багато смертей, втрачав побратимів, але тут пустив скупу чоловічу сльозу. А наступного дня у неї почався жорсткий токсикоз. І я робив усе, щоб їй хоч трохи стало легше», — пригадує військовий.
На пологах «Ніндзя» тримав дружину за руку, цілував і шепотів, яка вона у нього сильна. Зізнається, що в теорії готувався до всього, але наживо було страшнувато. Проте коли на світ з’явився крихітний Давид — це була найкраща мить його життя.
«Я побув із сином близько місяця, потім повернувся на службу. Два місяці бачив його тільки на відео й фото, а нещодавно приїхав у відпустку. Якщо раніше Дава у мене на долоні вміщався, то зараз це кабачок на 7 кг! Посміхається, реагує на голоси, обличчя», — з посмішкою розповідає «Ніндзя».
Тепер військовий хоче додому: після закінчення контракту мріє провести з сином роки, допомогти зробити перші кроки. Багато чого «вперше» він бачив лише на відео від коханої. Невдовзі планує це надолужити.
«Я хочу побути з сином, поки він маленький. Цей час ніколи не повториться, і я не хочу пропустити, як росте моя дитина», — каже молодий тато.
«Коли їхав на війну, дитина ще не говорила. А зараз школа, хлопці, свої справи…»
Військовий 24 ОМБр на псевдо «Доктор» уже четвертий рік бачить доньку переважно по відео. Через екран смартфона спостерігати вікові зміни морально важко: інколи донечка ображається, що тато не поруч, подекуди починає шукати причину в собі - мовляв, вона недостатньо хороша чи слухняна. І не завжди у такому віці вдається пояснити, що вона для нього — найкраща й досконала. Але повернутися тато все одно не може — через війну.
«Неймовірно важко, що я не можу забезпечити опіку, турботу, любов, якої вона потребує. Це найважче з усього, що відбувається», — розповідає військовий.
Коли донечка телефонує, то світ трохи змінюється, з посмішкою каже «Доктор». Замість поранених солдат на операційному столі він хоч на кілька хвилин чує рідний голос.
Особливо — коли дитина захоплено розповідає, у що грала з подружками на перервах і про яку океанічну рибу дізналася щось нове.
Навесні, коли «Доктор» був у відпустці, усю її присвятив доньці. З посмішкою пригадує, як їздили у зоопарк та океанаріум, і неприховано пишається тим, наскільки вона розумна.
«Певне, знає більше всіх мешканців океану, ніж я, бо в неї пам’ять — чудова. Як губка. Донечка ще й перефотографувала усіх рибок», — посміхається чоловік.
За роки у війську Донеччина для «Доктора» стала в певному значенні рідніша, аніж рідний Франківськ. Але найбільше хоче закінчення війни, щоб повернутися до дитини й бачити, як вона росте. Миті дитинства, які він бачив в екрані смартфона, не порівняти з роллю тата, який щодня обіймає та оберігає. Тож одне з найбільших бажань — швидше притиснути донечку до себе й нікуди не їхати.
«Я хочу перекваліфікуватися й стати терапевтом, хочу займатися вихованням донечки. Їй цього року буде сім. Вона не до кінця усвідомлює, що таке війна. Я кажу, що лікую людей, потрібен тут їм. Але буває, вона ображається, не хоче говорити. Бо вона дитина, думає, що щось не так робить, тому мене немає поруч. Донечка зіткнулася з такими обставинами, з якими апріорі не мала б зустрічатися. Але є сумно-позитивний нюанс: дитина не знає, що може бути по-іншому. Вона той період не пам’ятає», — каже «Доктор».
«Не плач, тато скоро приїде» — не діє": що відчуває дитина в момент розлуки, і що з емоцій — норма?
Для дітей розлука з татом чи мамою, які їдуть на службу — теж болісна втрата. До того ж у дошкільному віці немає розуміння, що таке час. І період у 2−3 місяці може сприйматися ними як «вічність», пояснює Анна Застело, психолог Регіонального центру БФ «Голоси дітей» в місті Запоріжжя. У такому віці дітям необхідно відчувати, що поруч із ними — їхнє знайоме, безпечне оточення. Зокрема, пояснити, що поруч лишаються мама, бабусі й дідусі, сестрички чи братики, друзі тощо та збережеться звичний розпорядок дня.
Натомість у молодшому та старшому шкільному віці діти гостро переживають відсутність батьків на визначних подіях: дні народженні, першому дзвонику, творчому виступі чи спортивному змаганні.
Підлітки ж можуть реагувати стриманіше. Однак видимий спокій або навіть «холод» не відображає шквалу емоцій, які вони в той момент можуть відчувати. Деколи вони можуть дистанціюватися чи показувати, що їм байдуже, і тим самим захищати себе від сильних переживань. Однак психологиня наголошує: будь-яка емоційна реакція на розлуку з татом або мамою — нормальна. Головне — не знецінювати, що відчуває дитина.
«У момент розлуки дитина може сумувати, тривожитися, злитися. Діти молодшого віку можуть бути дуже неслухняними, капризними, можуть ображатися. Старші можуть апелювати, що несправедливо, що тато має їхати. Усі переживання нормальні. Знецінення емоцій дитини і обіцянки на кшталт: „Не плач, тато скоро повернеться“ не діють. Краще сказати так: „Я також злюся, татові теж дуже сумно. Давай обіймемося, бо у нас лишилося небагато часу“. Треба використати по максимуму час і можливості. Але дитина все одно буде ображатися, сумувати, шукати винних, і себе звинувачувати. Ми цього не уникнемо», — пояснює психологиня.
Чому «тато-свято» — це не добре?
Багато військових під час відпусток намагаються надолужити час та емоції, яких не було у дитини під час відсутності тата. Однак потім, після двох тижнів постійних візитів у дитячі кімнати, на каруселі, в аквапарки та після безліму солодощів і морозива дитина повертається у звичайні будні. Каскад емоцій зникає, і це для дитини теж стресово. А окрім неї - і для тих, хто лишається поряд.
«За два тижні відпустки встигати все, що було пропущено, — не обов’язково. Усі ці активності не в залікову книжку йдуть. Важливо зробити ті речі, які запам’ятаються і які можна повторити», — пояснює Анна Застело.
Психологиня радить шукати компроміс у насиченості вражень із мамою дитини (чи тими дорослими, з ким вона живе). Уникнути ейфорії від зустрічі та часу з татом неможливо. Тож якщо після повернення батька на фронт дитина каже, що не хоче жити з мамою, бо це нудно — краще звернутися за консультацією до психолога.
Приїзд тата з війни — це теж стрес. Чому паралельно з радістю можуть «йти» сльози?
Анна Застело каже, що мамі (чи тим старшим, які завжди з дитиною) слід бути готовими до регресу. Приїзд тата — радісна подія, але для дитячої нервової системи це виснаження. Тож після сплеску емоцій може бути спад: дитина може погано спати чи їсти, бути роздратованою чи частіше плакати — попри те, що тато поруч. Те саме — і після його від'їзду.
«У дитини змінюється настрій, з’являється плаксивість, їй нічого не хочеться, навчання взагалі не йде. Це закономірний процес. Його треба пережити і поступово повертатися до звичного життя. Можна накопичувати спогади: «Згадаймо, що тобі найбільше запам’яталося з татової відпустки», «Пограймося іграшкою, яку подарував тато». Слід разом писати тату повідомлення — не про те, що «все капець, дитина не спить і не вчиться», а про те, що за ним сумують і чекають.
І тато або мама на службі теж можуть підтримувати себе й дитину: помічати дрібниці навколо, які нагадують про дитину, і розповідати їй про це: «Почув пісню й вона нагадала про тебе», «Згадав, як ми каталися на велосипедах і заїхали в багнюку, і мені стало веселіше», — пояснює психолог.
Підліткам часто важливі речі, подаровані татом із місця служби: бейсболки, шеврон чи блокнот абощо.
А дітям до підліткового віку йтимуть на користь фізичний контакт і обійми. Мама, бабуся чи будь-який безпечний дорослий мають не лише ділитися, що теж сумують за татом, а пропонувати обійми чи перегляд фотографій, звичні ритуали.
«Сімейні ритуали дуже важливі, коли тато не поруч. Наприклад, мама з дитиною може продовжувати увечері пити молоко з печивом, або зранку пити чай і їсти бутерброди з ковбасою, які зазвичай готує тато, або в суботу гуляти в улюбленому місці. Важливо підтримувати умовний зв’язок із татом, коли він фізично не поряд», — каже психологиня.
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!