«Я теж вішаю білі ганчірки на машину. Шкода, не рятують»: у Миколаївці просяться на евакуації через спалені машини й квартири

З прифронтової Миколаївки біля Слов’янська упродовж останніх тижнів значно зросла кількість заявок на евакуацію. Люди, які з осені щодня потрапляли під обстріли, відчули на собі приближення фронту: окупанти почали бити сильніше та чіткіше, тому обриси міста тепер нагадують випалені руїни. Волонтери кажуть, що це перший етап евакуацій — виїзди під дронами, але поки російські дрони-ждуни ще не почали сафарі на дорогах міста. Про перше бойове хрещення гуманітарної автівки «Но-шпа», роль американського адвоката та «білі ганчірки», що мають захистити від атак окупантів — у репортажі «Вчасно».

Дорога «вирвиколесо» для «порозуміння народів»

Евакуаційний бус, отриманий лише днями, виїжджає на своє бойове хрещення. «Но-шпа» (так волонтер Богдан Зуяков назвав «швидку») відчуває донбаську дорогу вдосталь: під колесами — «болючі» ями на дорозі, які роззувають машини на ходу, і ворожі дрони, присутність яких змушує перевищувати всі швидкісні обмеження.

В евакуаційній «швидкій», яка виїжджає в бік Слов’янська, сидимо утрьох. За кермом — Богдан Зуяков, який ще з 7:20 починає приймати дзвінки на своїй «дуже гарячій волонтерській лінії». Кожні кілька хвилин хтось телефонує. Не завжди розмова відбувається, бо інколи нові виклики надходять під час розмови з черговим краматорцем, якому потрібно забити вибиті вікна OSB-плитами. Богдан менеджерить увесь процес: уточнює адресу та розмір проблеми (точніше, вибитих вікон), наявність плит. Якщо останніх немає - пояснює покроково, що зробити, аби їх отримати максимально швидко.

Поруч сидить Бен — адвокат зі Штатів, який приїхав в Україну, бо надихнувся нашою боротьбою з окупантами. У Краматорську допомагає залучати фінансову підтримку на евакуації Богдана, а в бусі сидить, щоб наживо побачити, на що йдуть донати. Враховуючи, що він відповідальний за детектор дронів у цьому рейсі, в бусі постає проблема: з нас трьох розмовною англійською володіє лише Бен. Тому «комунікація народів» оживлена — і фразами, які подекуди неправильно говоряться й розуміються, і жестами, які допомагають порозумітися трохи більше. Хоча через пів години в дорозі порозуміння виходить на новий рівень. Дорога сприяє тому, що й ми, й американець починаємо розуміти без слів зойки та короткі жаргонні слова.

Коли «швидка» проїжджає Слов’янськ і виїжджає до Миколаївки, для «Но-Шпи» починаються важкі часи: ями, які роками розмивалися водою та важкою технікою, сягають кількох десятків сантиметрів вглиб. Богдан намагається об'їхати чи гальмує, щоб для «швидкої» вибоїна не стала черговим ударом, але приховані вирви все ж змушують машину голосно гепати. На цьому відрізку українську розуміє навіть Бен, слухаючи, з яким болем в голосі про дорогу говорить водій.

— Ненавиджу Миколаївку через ці дороги. Fucking road! Краще б я в Констаху знову пішов… — каже Богдан, коли машина багатотонно гримить на ямі.

— Yes, this is the road to hell (дорога в пекло, — ред.), — підтримує Бен.

Увагу відволікають і дзвінки, через які Богдан майже не випускає телефон з рук. Люди телефонують з тисячі причин: вибило вікна під час нічного прильоту і їх потрібно забити плитами, шукають волонтерів, щоб ті поремонтували дах, просять підвезти їх із плитами додому або телефонують дізнатися, коли Богдан нарешті приїде по них. На годиннику ще немає восьмої, коли він приймає понад 30 викликів.

«Я до вас приїду, допоможу забити вікна. Але через кілька годин. зараз я на евакуації. Ні, я не можу зараз — я в іншому місті їду забирати людей. Швидше третьої не зможу. Пришвидшити як?.. Якщо звільнюсь раніше, то приїду раніше. Чекайте, будь ласка», — каже Богдан краматорцям, які телефонували, і нарешті кладе телефон на коліна. До наступного дзвінка мине 2−3 хвилини, а до писку детектора дронів — кілька секунд.

«Сподіваюся, він просто бігає, а не тому, що війна…»

На під'їзді до Миколаївки детектор пищить: над містом літає безпілотник. Для буса це погана новина, бо він менш маневрений, аніж інша машина, якою Богдан Зуяков зазвичай евакуйовує донеччан. Хоча цього дня він робив ставку на те, що росіяни не чіпатимуть машину, марковану як ту, яка допомагає людям. На весь яскравий білий і жовтий кузов — жирні великі літери «Евакуація». Хоча досвід показує, що покладатися на людяність окупантів даремно.

«Ми тільки вчора отримали цю машину, щоб могли вивозити більше людей, більше маломобільних. Тому це її бойове хрещення. Є надія, що її так сильно не намагатимуться бити дронами, але сумнівно», — пояснює Богдан.

Детектор в цей час не заспокоюється: дрони є, бо Миколаївка потроху перетворюється на територію, де вони висять постійно. Але виїжджати цивільні почали нещодавно — коли окупанти просунулися на Слов’янському напрямку й почали кошмарити артилерією та безпілотниками «глибші населені пункти». Місцеві водії намагаються максимально убезпечити себе від потенційної атаки, тому на дзеркала машин часто вішають білі ганчірочки. Через бруд вони вже сірі, крім того, росіяни навряд звернуть на них увагу, коли шукатимуть ціль.

«Я теж так люблю робити — вішати білі ганчірочки на машину. В Костянтинівці мені це не допомогло, але в деяких моментах проносило. Може, й через них», — каже Богдан, пригадуючи трагічну евакуацію з сіряка, під час якої загинув його колега В’ячеслав Ільченко.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Під час евакуації на Донеччині загинув волонтер В’ячеслав Ільченко

В якийсь момент на детекторі з’являється зображення: дрон продовжує висіти над містом, але на екрані великої евакуаційної машини не видно. Тому Бен показує великий палець: знак, що все контрольовано і можна їхати далі.

Дорога в Миколаївці - та сама, яка й на підступах до неї: місячні кратери змушують машину гучно «присідати» на ямах, вода в ямах приховує їх глибину. Окремі вирви спокійно можуть роззути машину. Судячи з кількох безколісних седанів, припаркованих обабіч дороги, це вже сталося.

Через погоду й панораму міста Миколаївка здається дуже холодною й сірою. З яскравих плям — фари зустрічних машин і яскраво-блакитна куртка Богдана. Населений пункт завмер: поодинокі люди ходять рідко. Тому чоловік, який у куртці й джинсах біжить назустріч вулицею, привертає увагу.

«Я сподіваюся, він просто бігає, бо хоче, а не тому, що війна. Прекрасна погода, щоб побігать, чи не так? Грязюки по коліно, який клас, м-м-м», — жартує Богдан, поки Бен на сусідньому сидінні вдивляється в екран детектора. Ми сміємося, бо причин нервувати поки що немає.

«Но-шпа» дорогою в пекло: різниця евакуацій з Миколаївки та Дружківки

Коли ми приїжджаємо у Миколаївку на першу адресу, жінка, яка виїжджає, уже чекає нас. Це особливість «первинних» етапів евакуації - люди готуються, фактично з вечора сидять на валізах чи сумках, щоб якомога швидше виїхати звідси. До постійних прильотів вони ще не звикли, тому вибухи їх лякають, а життя вони цінують сильніше. Принаймні порівняно з тими, хто сидить під дронами пів року.

«Заявки повалили останнім часом, коли Сіверськ росіяни забрали. Зараз виїжджають з Миколаївки або дідусі-бабусі, або родини з дітьми. Ще не настав час масової евакуації. Зараз тільки перша фаза, коли їдуть ті, кому є куди виїхати», — каже волонтер.

Богдан жартома каже, що це «нудні евакуації», бо люди усвідомлюють небезпеку, ризики, тому слухають рідних і їдуть з Донеччини. «Веселі» починаються тоді, коли на дорогах сидять ждуни, евакуація — це лотерея (вдала або ні). І не лише для цивільних, а й для волонтерів, які їдуть їх забирати з прифронту.

«Люди зібрані й готові їхать будь-якої хвилини, бо самі телефонують і просяться на евакуацію. Це поки що перевага Миколаївки — фронт відносно далеко, тому люди добровільно збираються і виїжджають. Хоча дрони тут уже літають, машини б’ють. Без цього навряд люди почали збиратися звідси. Тут ситуація нагадує Дружківку кілька місяців тому. А в Дружківці ситуація така, як у Костянтинівці 3−4 місяці тому», — пояснює Богдан Зуяков.

Виживання в Миколаївці: як люди жили до того, як попросили їх забрати звідси

Миколаївка найбільш відома тим, що тут розташована теплова електростанція, яку російські терористи вже рік намагаються знищити дронами. Інколи атаки спричиняють відключення й тривалі ремонтні роботи. З усім тим, світло тут досі є (як і в Краматорську, який залежний від енергосистеми Миколаївської ТЕС), з кранів біжить вода. Щоправда, немає опалення.

Коли в машину сідає Валентина, мешканка Миколаївки, вона починає радити, як краще виїхати з її двору: заїзд зліва — завузький для машини, інший засипаний склом — там у машину прилетів дрон, тому є ризик порізати шини. Здається, що до евакуації вона ставиться досить спокійно, хоча насправді їй болить за те, скількох родичів уже вбили окупанти.

«Працювала поштаркою, а потім у комунальному підприємстві Миколаївки. Зараз роботи немає, зарплату затримують кілька місяців. Уже нічого на місці не тримає. Тим паче у мене вже всі виїхали, а чоловік воює. Брат останні кілька тижнів кричав, щоб я їхала звідси. У нього в Бахмуті син загинув, мій племінник, іще кількох родичів убило… Родичка моя вийшла з підвалу — їй у голову уламок прилетів, на місці вмерла. Тому я вирішила послухати його. Учора речі відправила поштою, а сама з вами їду. Поки що до діда, хоча ще не знаю, де точно житиму», — розповідає жінка.

За кілька будинків — наступна адреса, звідки інша миколаївчанка Ірина вже вибігає назустріч бусу. Вона стає яскравою «родзинкою» евакуації: вдягнена в червону куртку, везучи за собою синьо-жовту сумку на кравчучці. Жінка поспішає - боїться, що Богдан поїде без неї. І хоч він запевняє, що почекає, поки вона переодягнеться — все одно нервує й перепрошує, що її доводиться почекати. Коли ж ми підвозимо Ірину до іншого будинку, щоб забрала решту речей, вона ледь не плаче від вдячності.

Жінка не шкодує, що їде з дому. Навпаки — радіє, що нарешті буде в цивілізованих умовах, у яких звикла жити.

«Дякую вам за роботу вашу! Дякую, що забрали. Дякую, що вивезли з того пекла. У мене син воює. Пішов добровольцем, сам, хоча малесенький, як я, худенький. Сказав, що не може вдома сидіти, треба щось робити. А я сама вдома лишилася. От він зі мною коли говорив — просив, щоб я виїхала. Я послухала його, зібралася. Не треба, щоб він через мене хвилювався, війни йому вистачає. Тому поживу в безпеці, щоб він знав, що з мамою все добре. І в теплі побуду, бо опалення довгий час вже немає. То я газом грілася, грілками, куталася в куртки. Кілька шарів одягу надягала, зверху куртку, й так у квартирі ходила», — ділиться з Беном і журналістами Ірина.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Росіяни перетворюють місто на примару: як сьогодні виглядає прифронтове Білозерське

Коли всіх миколаївчан забираємо (до пасажирів приєдналися ще мама з дитиною, двоє котиків і ще одна жінка), кінцевим пунктом стає місце, де в Краматорську реєструють переселенців. Виходячи з буса, Ірина довго дякує Бену українською (Богдан в цей час веде інших пасажирів на автобусну реєстрацію до Лозової). Американець посміхається, киває й відповідає їй англійською, щоб вона себе берегла. Зрештою, вони слів одне одного не розуміють, але приємно від порятунку і щемного прощання обом. Посмішка з обличчя Бена не сходитиме ще кілька хвилин.

Миколаївка сьогодні нагадує Дружківку кілька місяців тому: люди цінують життя більше за майно і вибігають назустріч евакуаційному бусу. Проте «вікно можливостей» стрімко зачиняється під тиском авіації та безпілотників. Проте досвід показує, що такі «лайтові» евакуації триватимуть зовсім недовго. Тому з кожним кілометром, який окуповують росіяни, евакуації ставатимуть все ризикованішими й фатальними для тих, хто вірить, що у них ще є час на роздуми.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Загроза для Слов’янська і Краматорська зростає: росіяни виходять на дистанцію артилерійських ударів