«Якби не ДАП, то лінія фронту на Донбасі точно була б в іншому місці»: згадки про криваві бої за аеропорт Донецька

Бої за Донецький аеропорт тривали 242 дні. Початок оборони Донецького аеропорту — березень 2014 року. На Донеччину наступають російські окупанти — і, аби стримати їх, захисники України беруть під охорону Донецький аеропорт.

«Якби не ДАП, то теперішня лінія фронту на Донбасі точно була б в іншому місці, а величезна кількість людей жила б в окупації, або згинула ще тоді», — написав Руслан Горовий, режисер кінострічки «Трохи нижче неба» про оборону ДАПу.

Тимчасова зупинка в обслуговуванні рейсів, яка триває до цієї миті

17 квітня 2014-го окупанти вперше безуспішно спробували захопити аеропорт і навіть повісили на нього прапор так званої «днр». Цього кроку від росіян захисники очікували фактично з початку вторгнення рф — розуміючи, що ДАП — стратегічний об'єкт для них. І не помилилися — уже за два тижні - 6 травня — всі польоти через летовище припинилися. А 26 травня відбувся перший серйозний бій за аеропорт — з абсолютно нерівними силами: близько 220 росіян проти 130 українських воїнів. У бою окупанти програли — і щоб виправдати поразку, пропаганда поширювала фейк: мовляв, українців було понад дві тисячі.

росіяни зайшли без бою на територію аеропорту у ніч на 26 травня, близько третьої години. Їх таємно провів зрадник, тогочасний офіцер СБУ Олександр Головура, разом з колаборантами Олександром Бородаєм та Олександром Ходаковським. Саме він висунув ультиматум про виведення українських військових, які охороняли внутрішній периметр аеропорту.

Захисники відмовили — заявивши, що не покинуть будівлю, поки термінал не залишать цивільні та персонал аеропорту, а останній рейс з ДАПу відлітав о сьомій ранку.

«Моє відділення кілька годин було у VIP-залі старого терміналу. Там була професійна кавомашина, і їй я радів чи не найбільше: спогади воїна, який стояв на обороні ДАПу влітку 2014

У різний час безпосередньо в аеропорту й на прилеглих об'єктах воювали спецпризначенці 3-го окремого полку, бійці 72-ї та 93-ї окремих механізованих, 79-ї, 80-ї, 81-ї, 95-ї окремих аеромобільних бригад, 1-ї та 17-ї окремих танкових бригад та 57-ї окремої мотопіхотної бригад, 90-го окремого аеромобільного та 74-го окремого розвідувального батальйонів, бійці полку «Дніпро-1» та українські добровольці.

Олександр Басенко родом із Київщини — один із захисників ДАПу, боєць 72-ї бригади, який стояв на обороні летовища влітку 2014 року. Попри те, що найбільш пекельні та трагічні штурми припали на час, коли його бригаду змінила інша, колишній військовий пригадує: уже тоді бої були на смерть. А росіяни намагалися знищити буквально кожного захисника України, якого лише помічали на території аеропорту.

«Коли ми їхали в ДАП — не знали, де опинимося. Там розвантажилися, моє відділення було у VIP-залі старого терміналу. Там була професійна кавомашина, і їй я радів чи не найбільше — бо по всій області тоді місяць не міг купити нормальної кави, а не розчинної», — розповідає колишній воїн журналістам «Вчасно».

Від нового терміналу позиція Олександра була за кілометр, від всесвітньо відомої диспетчерської вежі управління польотами — 600 метрів. А по колу бійці були оточені окупантами, які регулярно обстрілювали позиції захисників. Хлопці тримали оборону цілодобово, хоч і знали, що подекуди росіяни підбиралися на кілька десятків метрів впритул до ДАПу. Однак стріляти «скрізь» не можна було — була так звана «заборонена локація».

«Коли нам показували, де стоять росіяни (ми знали, що вони стоять по колу в оточенні, але все ж), нам показали, в якому боці Донецьк. І показали ще один напрям — як орієнтир там навіть світила лампочка. То був будиночок прокурора — і нам сказали, що туди стріляти не можна», — з посмішкою пригадує військовий.

Бронежилети, додає Олександр, бійці отримали вже обороняючи ДАП — їх купила й привезла дівчина Ліля з позивним «Сова». Вона ж постачала хлопцям і провізію (хліб та овочі), ставши першою жінкою, яка під час оборони донецького аеропорту потрапила на його територію.

День 10 липня: перший бій для Олександра, перший загиблий в ДАПі для української армії

Військовий пригадує: 10 липня він прийняв свій перший бій. Найперші постріли «прийняла» його обманка, змайстрована нашвидкоруч — аби перевірити, чи полюватимуть окупанти на техніку українців. Виявилося, що так — уже тоді техніка була пріоритетною ціллю.

«Коли мене поставили на ту позицію, в якій я провів місяць, я її відразу „обжив“: зробив маскування з піску, спиляних дерев, вазонів та зелені з нового терміналу. У нас було багато пакетів для сміття, я з Сергієм провів світло, була мікрохвильовка… Хлопці жартували, що я облаштував кафе „У Сашка“. Крім цього вирішив ще зробити обманку. У літаках є алюмінієві напівкруглі ящики — не знаю для чого. Ми його вивезли з Андрієм з 25-ї бригади, я поставив на позиції, накрив зверху банером. У терміналі знайшов швабру, якою миють вікна в аеропорту — довжелезну й товсту, всередині якої - труби меншого діаметру. Я поставив їх дві, немов дуло. Вийшла така собі обманка. І перша міна, яка прилетіла по аеропорту, була саме в неї. Росіяни не поцілили — міна перелетіла метрів на 10, але я бачив спалах, коли вона розривалася. І після цього відразу ж по нас усіх почали працювати», — пригадує колишній військовий 72-ї бригади.

Після того бою місце стало настільки обстріляне, що в результаті на нього — на точку, де мав стояти Олександр із побратимом Сергієм — не можна було повертатися.

На той момент, як з’ясувалося, окупанти уже майже впритул підходили по «зеленці» до вежі - на відстань всього 20−30 метрів. Натомість стріляти по них було важко й доводилося робити це фактично наосліп — тому що за кущами їх не було видно. Тож визначали їх за летучими кулями — коли бачили, звідки окупанти починають обстрілювати позиції українських захисників, по них відразу ж намагалися працювати у відповідь.

5 серпня Олександра Басенка з побратимами замінили на позиціях. Після того військовий ще служив, проте невдовзі тяжко захворів і станом на зараз не несе службу. Зізнається: знає, що настане і його черга знову взяти зброю в руки. І хоч він виїзний — ні з Київщини, ні тим паче з України виїжджати не буде.

Осінь стала новим смертоносним етапом у захисті летовища — з вересня воно перетворилося на пекло. У вересні російські сили пішли на новий штурм — попри Мінські домовленості. В цей час наші військові утримували старий та новий термінали аеропорту. Окупанти накривали позиції сил АТО з артилерії й мінометів — до 50 обстрілів щодня.

Зокрема, 28 вересня 2014-го відбулися два бої між окупантами та українськими захисниками. У наших захисників загинули 9 воїнів, було поранено 14 військових. Тоді українську сторону обстрілювали два танки Т-72. Одного з них знищив екіпаж Героя України Євгена Межевікіна. З 3 по 6 жовтня окупанти здійснили ще кілька спроб штурму ДАПу. Тоді загинули ще 11 захисників.

Олександр «Тополь» Василенко, один із бійців 93 бригади, який захищав ДАП, у документальному фільмі «93: бій за Україну» пригадує: на той момент уже майже всі місця, куди треба цілитися, окупантам були відомі.

«Була простріляна вся зброя, техніка… Вогневі позиції в них були приховані. Тому коли приходила машина — у нас було не більше семи хвилин, щоб завантажити машину пораненими або бійцями, які змінювались на позиціях», — розповідає воїн.

Бої були пекельні: один з танків «роззувся» просто на злітній смузі ДАПу.

Перехід зі старого терміналу — в новий, і найстрашніші бої за ДАП

Наприкінці листопада воїни АТО були змушені покинути старий термінал і перейшли на територію нового — тримати оборону ДАПу звідти. 1 січня окупанти таки змогли прорватися на його територію — але після кількагодинного бою українці знову відкинули їх. Проте тоді загинув десантник Любомир Подфедько, під ногами якого розірвалася ворожа граната.

6 січня двоє фіксерів — Костянтин Кляцкін і Павло Липа — перебували на території Донецького аеропорту. Костянтин пригадує: 6 січня вони ще снідали в теплі й змогли «прогулятися» на злітну смугу.

«Вишка ще стояла, пожарка була не наша, температура — мінус 15−20. Постійно щось валило з боку обох терміналів. Те, що тоді робили українці в аеропорту, вважалось неможливим в сучасному світі», — пригадує чоловік.

13 січня через масовані ворожі обстріли обвалилась диспетчерська вежа аеропорту, яка в народі стала символом його оборони.

Того ж дня бойовики знову висунули «кіборгам» ультиматум — піти до 17:00 з нового терміналу. Якщо цього не зроблять, то їх знищать. Попри заяви бій відбувся — його знову виграли українські захисники. Але того дня остаточно впала диспетчерська вежа, яка стала символом оборони ДАПу. Після цього почалися бої за поверхи нового терміналу.

Попри постійні обстріли та штурми українці тримали оборону. 18−20 січня «кіборги» утримували перший поверх, а підвал та верхні поверхи контролював ворог. Стійкість українців лякала окупантів — і тому вони, скориставшись перемир’ям для евакуації вбитих та поранених 19 січня, замінували перекриття (колони термінала) й підірвали їх.

Була зруйнована диспетчерська вежа керування польотами, яку героїчно тримали всього шестеро кіборгів 90-го окремого аеромобільного батальйону.

20 січня о 14:56 проросійські сили здійснили другий підрив нового терміналу. В результаті він обвалився — тоді ж українські воїни зазнали найбільших втрат. Після підриву впали бетонні перекриття, був обвал стелі - та впала на наших захисників. Упродовж наступних днів під лютою загрозою смерті бійці 90-го окремого аеромобільного батальйону покинули руїни диспетчерської вежі, викликавши на себе вогонь «Градів».

Це були останні герої, які захищали Міжнародний аеропорт «Донецьк» імені Сергія Прокоф'єва. На жаль, серед бійців були поранені та контужені, які потрапили в полон.

Захоплені росіянами полонені: захисники ДАПу, яких врятували з лап окупантів

За різними даними, у період оборони Донецького аеропорту героїчно загинули від 100 до 200 українських захисників. Понад 400 бійців були поранені. Є й зниклі безвісти — за даними Генштабу від вересня 2018 року, нараховується 28 бійців-захисників ДАПу.

Без полонених також не обійшлося. Проте 4 лютого вдалося звільнити з полону 22-річного Ярослава Гавянця, якого захопили росіяни 21 січня. Його батько у відеозверненні до бойовиків сказав, що пишається своїм сином-кіборгом та готовий піти в полон замість нього. Ярослав провів у полоні майже три тижні.

5 лютого волонтери повідомляли, що під завалами Донецького аеропорту знайшли живого «кіборга» — Олександра Литвинюка з Дніпра. Він перебував під бетонними уламками й сталевими конструкціями 8 днів, був доставлений у київську 11 лікарню. Проте речник РНБО цього факту на брифінгу не підтвердив.

Також того дня поблизу Мар'їнки відбувся обмін полоненими — з лап росіян вдалося повернути вісьмох бійців-захисників ДАПу — усі були важкопоранені.