«Якщо ми поїдемо всі - хто тут буде?», — мешканці Костянтинівки, які лишаються жити під обстрілами поряд з лінією фронту

На сьогодні Костянтинівка — одне з тих міст, яке найпершим підпадає під удар російських окупантів після Часового Яру. Відстань між містами приблизно 15 км. Тож це робить Костянтинівку вразливою до всього — навіть до танкових снарядів. Про дрони — немає й мови: над містом постійно літають ворожі безпілотники. У кращому випадку — розвідувальні, які моніторять ситуацію по місту. В гіршому — полюють на цілі, часто якими стають мирні мешканці. На сьогодні Костянтинівку обстрілюють і днем, і вночі, розповідають журналісти «Вчасно», які відвідали місто.

Кілька місяців тому у Костянтинівці було значно тихіше та безпечніше, ніж зараз. Але, як заведено у прифронтових містах, люди тут тримаються до останнього. Тому сьогодні на вулицях міста ще можна бачити крім пенсіонерів і молодь, і дітей різного віку. Частково магазини зачинені, але й ще багато підприємців працюють. Курсує місцевий транспорт. Працюють комунальники — цього разу вони висаджували квіти у квітнику центральної вулиці.

Комунальники розповідають, що хоча б для загального настрою місто продовжують утримувати доглянутим і гарним. Попри спеку, обстріли, нестачу персоналу та не надто радісні перспективи на лінії фронту.

«Я люблю Костянтинівку. Це моє місто, тому я його люблю. Воно рідне. Виїжджати не хочу, звісно. Але якщо тут будуть окупанти — доведеться», — каже комунальник Володимир.

«Вода, газ, світло є. Поки терпимо — тримаємось тут»: як виживають у Костянтинівці цивільні мешканці

Днем центральні вулиці міста досить жваві. У сквері гуляють дорослі з дітлахами. На місцевих гойдалках бачимо кілька матусь з малюками.

Мешканка міста Марина — молода мама, яка намагається дати чотирирічному сину хоча б трохи дитинства, — попри щоденні обстріли росіян. Жінка розповідає, що поки про виїзд не думає - допоки в місті ще більш-менш нормальна й контрольована ситуація. Проте надалі, ймовірно, поїде до сестри у Бровари — зважаючи на те, що окупаційні війська все більше шкодять місту.

«До останнього сидіти в Костянтинівці ми точно не будемо, бо те, що відбувається у сусідніх містах, коли туди підходять орки — це страшно… Зараз тут, бо син нібито нормально реагує на якісь звуки, не лякається. Лише минулої ночі, коли були обстріли, він нібито посовався на мені - ніби йому незручно — але навіть не прокинувся. В усьому іншому — працюють аптеки, лікарні, навіть світло й газ є, вода по годинах також. Буває, що щось вимикають, але це можна пережити. Половина людей, які живуть у моєму будинку, також лишаються тут», — каже Марина.

Ціни в магазинах, зауважує жінка, таки кусаються — навіть порівняно з іншими містами. Але у них продається все, тож дефіциту жодних продуктів немає.

Гуманітарну допомогу видають в одному з комунальних закладів — сюди місцеві приходять щомісяця, щоб отримати продукти та таким чином зекономити власні гроші. Адже з роботою у місті важко, більшість підприємств та організацій не працюють. Місцеві кажуть — роботу можна знайти в основному у торгівлі - ринок, магазини, кафе.

Мешканка Костянтинівки Поліна розповідає: у магазинах є все, але — дорого. Проте гуманітарні продукти допомагають протриматися. Хоча жити у місті стає вже нестерпно — особливо на березі, який розташований ближче до Часів Яру. Там люди щодня опиняються під обстрілами, та в укриття уже давно ніхто не спускається — навіть коли ті і є відносно неподалік.

«У коридор хіба що виходимо. І зараз ми тут, бо — ну, а що робити? Вода, газ, світло є. Питну воду регулярно привозять. Поки що терпимо, поки можемо», — каже пані Поліна.

Водночас не всі місцеві взагалі розглядають варіант переїзду. Олена, яка переїхала з Бахмуту, зізнається: вдруге переїзд вона не переживе. Тому просто знизує плечима: їхати їй нікуди, та й не збирається вона цього робити, навіть якщо «припече». Адже жінка доглядає за лежачою родичкою, а щоб виживати в інший області й чужому помешканні соціальних виплат просто не вистачить.

«Робимо перепис квартир, щоб знати, кого шукати під завалами»: як у поліції готуються до найгірших сценаріїв після обстрілів

Голова Костянтинівської ВЦА Сергій Горбунов каже: на сьогодні ситуація у місті - контрольована. Ступінь руйнувань внаслідок обстрілів визначити складно, оскільки щодня будинки, квартири чи території отримують нові ушкодження. Освітня галузь отримала значні ушкодження, зокрема школи та дитсадки міста.

У поліції Костянтинівки кажуть, що сьогодні на окраїни міста долітає навіть артилерія, а звідти — менш як 15 кілометрів до позицій росіян. Сьогодні це найбільш небезпечна для життя частина міста. Проте якщо лінія фронту зсунеться ще — ворожі снаряди накриватимуть усе місто, пояснює правоохоронець Денис. Нині ж місто обстрілюють з КАБів, почали долітати касетні снаряди. І врятуватися від них — вкрай важко, особливо враховуючи те, що місто починають «крити» увечері, коли всі вдома. Зокрема й діти, які також гинуть від російських ракет.

«Нещодавно росіяни обстріляли Костянтинівку, попали у багатоквартирний будинок. Всі вікна повилітали, звісно, а шматки цеглин від ударів летіли на кілька десятків метрів. Вибуховою хвилею й уламками вдарили у сусідній будинок. Пощастило, що загиблих цього разу не було, але без поранених не обійшлося, бо будинок заселений на 40%. Всі дерев’яні вікна вибило, до речі, не лише в найближчих будинках, а в радіусі 100 метрів. Ракетами великої дії (наприклад, тими ж КАБами) окупанти б’ють переважно вночі. Вдень зазвичай артилерія б'є по селах та околицях», — каже поліцейський.

Правоохоронці вже тричі «повномасштабно» з початку війни обходили повністю всі квартири усіх житлових будинків у місті. Денис розповідає, що стукали в усі двері, щоб зібрати інформацію про тих, хто там живе. Мета — не позитивна: щоб знати, кого шукати під завалами — живими чи мертвими — коли в будинок прилетить ворожий снаряд.

«Ми відразу пояснювали людям: робимо цей перепис квартир — щоб їх потім знайти. А щоб їх не шукали — краще взагалі виїжджати з міста. Звісно, когось ми навіть можемо зрозуміти. Особливо бабусь і дідусів, які все життя провели у цьому місці. Та й пенсіонери здебільшого налаштовані на те, що нікуди не поїдуть. Але молодь ми просимо рятуватися — їхати звідси», — пояснює поліцейський.

Кримінальне життя через близькість до фронту — на низькому рівні, кажуть правоохоронці. Здебільшого щодня поліція отримує близько 30 викликів від містян про дрібні адмінправопорушення, серед яких лише кілька кримінальних проваджень. Проте коли місто обстрілюють, а будинки та люди опиняються в епіцентрі трощі - дзвінків може зрости до 80 й більше. Однак що важливо — мародерства немає, попри покинуті квартири.

Як костянтинівці лишаються допомагати ЗСУ, хоч і визнають, що в місті страшно жити

Мешканці Костянтинівки розповідають: на сьогодні місто намагається максимально допомогти військовим бодай чимось. Розбудова оборонних позицій на підступах до міста, плетіння маскувальних сіток та ремонт бойових автівок — фактично найголовніші напрямки роботи. Цим займається громадськість з ГО «Східне братерство». Бажання бути корисними ЗСУ та рідному місту об'єднала людей поважного віку та молодь — разом самовіддано працюють щодня.

На базі ГО «Східне братерство» є не лише пункти незламності, а й майстерня для ремонту військової техніки.

Читайте також: «100 добровольців з першого дня готувалися відбивати місто у танків»: як братерство з Костянтинівки працює на захист Донеччини

Юрій Романенко — 63-річний автомеханік, через якого пройшли уже сотні машин Збройних сил України. До війни працював здебільшого у будівництві, має водійський стаж — 30 років, та і 10 власних автівок далися у знаки. Тому за час повномасштабного вторгнення став техніком-механіком і майже цілодобово в одному з гаражів міста «ставить на колеса» бойові автівки, які вихоплюють не лише уламки, а й міни під своїми колесами.

Враховуючи близькість до фронту — пауз у ремонті фактично не буває, тим паче ремонт — безкоштовний для військових. Тож трапляється, що Юрій Олексійович навіть лишався ночувати в гаражі - скрутившись в якійсь із машин.

«Машини часто приїжджають у стані брухту. Моє завдання — зробити щось, аби цей брухт хоча б якось їздив. Продовжити йому трохи життя… машини їдуть на чесному слові. Хлопці на них їздять, поки ті рухаються, і коли доїжджають сюди своїм ходом — я інколи навіть дивуюся, бо це здається чимось неможливим. За увесь час лише одну машину я не зміг поремонтувати — там полетіла електроніка, коли машина потрапила під обстріл і „зловила“ приліт, після якого почала жити своїм життям. Я нічого не зміг зробити, тому перенаправив її на інших механіків. Але й там її не змогли відремонтувати», — розповідає чоловік.

Автомеханік зізнається: інколи бракує для ремонту інструментів, на які й так він витрачає усю пенсію та навіть бере кредити. Щоправда, коли про це дізнаються військові - намагаються допомогти. Враховуючи, що Юрій Олексійович не бере грошей — привозять ті самі інструменти, яких бракує.

На питання, чи не набридла йому його справа, сміється — каже, що якщо набридне, то піде у щось «більш бойове». А зараз — живе цією справою, аби лише бути корисним хлопцям.

«Якщо ми поїдемо всі - хто тут буде? Ну, давайте всі втечемо. А що далі? Допомогти хлопцям треба? Треба. У них час є ремонтувати ці машини? Немає. Їм треба хоча б трохи відпочити між бойовими, поспати. Я тут треба, в гаражі», — каже Юрій Романенко.

Крім того, на базі «Східного братерства» діє ще й громадська кухня, працівниці якої щодня готують гарячі страви. Кухарі Наталя та Світлана прийшли сюди працювати з дитячого садка, який зачинився на початку війни. Раніше готували для дітей, а тепер для тих, хто допомагає захисникам та для переселенців і місцевих пенсіонерів.

«Найбільше хлопці люблять борщ. І вареники з вишнями — обожнюють!», — розповідають жінки, насипаючи борошно у велику миску. Сьогодні за планом у хлопців, які риють окопи на полях — як раз борщ та пиріжки.

Наталя та Світлана жартують, що порівняно з попереднім місцем роботи — тепер трохи страшніше працювати, оскільки росіяни можуть обстріляти їх громадський хаб — попри те, що на ньому бувають переважно цивільні, знедолені та пенсіонери, яких щоденно годують гарячими обідами.

«Ми не виїжджаємо, бо куди?.. Ми не молоді. То хто молодший — змогли виїхати й влаштуватися, а нам уже важко це все. Було багато випадків, коли люди нашого віку виїжджали кудись, трохи пожили, а коли гроші закінчилися — повернулися сюди. Звісно, коли стане страшніше — ми будемо їхати. Але поки що тримаємося на місці», — каже пані Наталя.

Місцева громадська рада Костянтинівки також не лишається в стороні. Місцеві активісти та представники громадських організацій продовжують свою роботу навіть в умовах наближення лінії фронту. Голова громадської ради Лілія Мірошниченко, розповідає: серед найактуальніших питань міста на сьогодні - консультаційна робота з родинами зниклих безвісти, юридична підтримка населення та допомога тим, чиє майно потрощили російські окупанти.

«Громадська рада та наші потужності лишаються на місці, ми реалізовуємо наші проєкти і юридичні, й „для душі“ — якісь культурні, духовні події. Ми робимо все, що в наших силах, аби бути помічниками людям, допомагати розв’язувати їхні проблеми, щоб місто жило. Бо після Авдіївки люди дещо змарніли, настрій у когось зіпсувався. Ми ж намагаємось його підтримати своєю ініціативою», — каже голова громадської ради.

Жінка додає, що працюють у громраді сьогодні ті, кому не байдужа доля рідного міста та його мешканців. Нагальних питань багато, тому зупинятися не збираються.

«Багато родин зниклих безвісти в якийсь момент приходять до того, що зібрати інформацію про зниклого з різних джерел дуже важко через хаос. У жодній громаді немає окремої людини, яка б могла допомогти чи була відповідальна за цей процес. Тому ми хочемо допомагати саме цим сім'ям, допомагати їм юридично. Їм дуже потрібна підтримка й через те, що у багатьох селах немає зв’язку, не те що інтернету. І для них навіть розмови телефоном — це складний процес, який вимагає більше часу, ніж у мешканців міста. Тому ми хочемо полегшити їм життя», — розповідає Лілія Мірошниченко.

Так живе сьогодні прифронтове місто Костянтинівка Донецької області: постійно потрапляючи під обстріли росіян, приходячи до тями після кожного удару КАБами та ракетами, знову і знову відновлюючи життя рідного міста. Таким чином місцева громадськість підтверджує непохитну аксіому «Констаха = це Україна!».