«Інстинкт виживання притуплюється»: будні Часів Яру, який понад усе прагнуть захопити росіяни

До повномасштабного вторгнення росії в Україну у місті Часів Яр мешкали майже 17 000 осіб. За даними перепису 2001 року, 52,39% зазначали рідною мову українську, 46,62% - російську, 0,99% - інші мови. Місто знаходиться приблизно за 10 км від Бахмуту. І сьогодні воно кожного дня під обстрілом окупантів.

Від Часів Яру лишилися руїни та тіні поодиноких місцевих мешканців, які навіть не прихиляються, коли чергові ракета або снаряд цілять у сусідній двір. Майже все місто зруйноване.

Чи не єдині, хто регулярно заїжджає у місто окрім одиниць волонтерів — поліцейські Бахмутського району. Кемран Арзіманов, заступник начальника Бахмутського райвідділу, пояснює: в місті головне, що роблять правоохоронці - документують злочини (оскільки вони й досі трапляються), намагаються вмовити людей евакуюватися й роздають гуманітарку. Саме на ній більшість місцевих і живе — отримуючи продукти від поліції й волонтерів, хоча це й вимірюється вбитими людьми, які ризикують собою.

«Інстинкт виживання притуплюється, коли живеш в армагедоні»

Фактично раніше, виїжджаючи з Бахмуту, через кілька хвилин люди відразу ж в'їжджали у Часів Яр. Нині ж у той бік ніхто з притомних цивільних навіть не дивиться — оскільки з крайньої точки міста до позицій росіян — 1,5 км. Тому в місто прилітає абсолютно все, що є в арсеналі окупантів: міни, танкові та авіаційні снаряди, ракети, інколи — кулі.

Часів Яр має для російської армії стратегічне значення, адже з цього населеного пункту відкривається дорога на Костянтинівку, Дружківку, Краматорськ та Слов’янськ. Тому сьогодні ведуться активні бойові дії у напрямку до міста — на підступах до сіл Кліщіївка, Богданівка та Іванівське.

Журналістам «Вчасно» правоохоронці пояснюють: на сьогодні на територію міста можуть заїхати лише місцеві, які прописані там. Для всіх інших місто зачинене. Виняток — волонтери, які зазвичай їдуть із супроводом і везуть людям їжу.

«Людей із дітьми у Часів Яр не пускають. Це неприпустимо, тому такі сім'ї якщо й приїжджають на в'їзд — їх розвертають назад. Та й треба бути недоумком, щоб повернутися туди з дитиною, змусити її те все побачити, що відбувається в місті… Але не пустити дорослих самих ми не можемо. Тому, на жаль, дехто, хто раніше виїхав, все ж повертається під обстріли», — каже підполковник поліції Кемран Арзіманов.

Їдучи Часів Яром, поліцейські наголошують: те, що місцеві лишаються під обстрілами й навіть не виїжджають нікуди з міста — позбуває їх можливості вижити. І мова навіть не про те, що вони можуть загинути у власних домівках, а в тому, як працюють їхні інстинкти.

«Обов'язкова умова в роботі поліцейських — щоб вони змінювали обстановку, бували на тихіших територіях. Тому що коли ти постійно під обстрілами, чуєш ці звуки, бачиш прильоти — ти до них звикаєш. А коли повертаєшся з тихішого місця — інстинктивно, чуючи звук вильоту чи прильоту, починаєш очима шукати укриття. Мозок думає, як вижити. А цей інстинкт значно притуплюється, коли ти живеш в армагедоні», — каже Кемран Арзіманов.

Поліцейський додає: попри надії місцевих, що їх не чіпатимуть «хороші росіяни» — то якраз ті самі росіяни, які обстрілюють будинки, знають, що у місті живуть цивільні. І для них кров «мирних» чи «нейтральних» — лише привід для насмішки й кровожерливих радощів в окупантських чатах.

На пустих вулицях зруйнового міста ми зустрічаємо кілька місцевих мешканців, що проїжджають на велосипедах, та одного чоловіка поряд з вцілілим під'їздом. Правоохоронці підходять до нього з питанням — чому не евакуюється і пропонують допомогу у вивезенні. Але чоловік відмахується від пропозиції: «Куди я поїду? Мені нікуди їхати та ні на що там жити! Поки квартира ціла — буду тут».

Опалення та світла у місті давно немає. Обігрівається «буржуйкою», їжа — з наборів гуманітарної допомоги. Всього у Часів Ярі наразі лишається близько 800 мешканців.

Правоохоронці у Часів Ярі - остання надія для місцевих

Під обстрілами цілодобово у Часів Ярі несуть службу правоохоронці Бахмутського району. На чергування сюди виїжджають найміцніші - ті, хто здатен витримувати умови війни — постійні обстріли та ризик для життя. Кожну хвилину поліцейські готові виїхати у місто на допомогу населенню.

«Поки Попасна стояла — до нас долітали лише крупнокаліберні снаряди: ракети, авіація. Але щойно Попасна пала — по нас почали лупити з артилерії, й тоді почалися „веселощі“. І зараз скрізь прилітає. Як стоять хлопці на посту, коли обстріли починаються?.. Отак і стоять. А один із наших співробітників потрапив під обстріл, коли стояв на блокпосту — його дивом врятував бронежилет. Попри те, що захист після того треба лише викинуть, хлопець уже рветься на службу», — пояснює старший сержант поліції Бахмутського РВП Роман Аріх.

На сьогодні життя у Часів Ярі все ж продовжується — якщо мова про кримінальне життя. За словами поліцейських, регулярно стаються крадіжки, місцеві зберігають чи продають наркотики. Інколи стаються самогубства. Це все — проблеми, універсальні для всієї України, і під обстрілами ситуація не змінюється.

«Обстановка дуже складна: обстріли не припиняються ні по інфраструктурі, яка ще лишилася, ні по житлових будинках. Тут немає світла, водопостачання, опалення, зв’язку. Люди виживають як можуть, ми намагаємося допомогти: кому треба — привозимо ліки, місцеві до нас приходять заряджати гаджети, повербанки. Через це в нас постійно працюють генератори, старлінки — бо це потреба не тільки для поліції, а й для населення», — кажуть бахмутські поліцейські РВП (райвідділку поліції).

Пункт чергування відділення поліції захищений та має укриття з теплом від «буржуйки», світлом від генератора, ліжками та необхідним запасом продуктів. Що відбувається у місті - бачать по встановлених камерах та на моніторах. Бойовий дух підтримує «помічник чергового» — кошеня з ім'ям Ігор Юрійович, якого врятували від голоду та холоду.

Існує й інша сторона роботи правоохоронців в умовах війни: дехто, які з першого дня війни були на сході та в небезпечних місцях, і досі не можуть призвичаїтися до обстрілів чи вибухів. Дехто ж — навпаки — дуже швидко пристосовується до загрозливих умов роботи. Це питання — радше індивідуальне, і бути повністю впевненим у реакції та поведінці людини під час обстрілу майже нереально. Однак що спільне для всіх правоохоронців — те, що кожен із них після поранення обов’язково проходить лікування (тривалістю близько трьох місяців) та ВЛК, де визначається точний стан поліцейського і його реальну готовність до несення служби далі.

На сьогодні переважна кількість поліцейських Бахмутського району, які несли службу в цьому районі, збереглася. Хоча є й ті, хто звільнився або перевівся в інші райони або й регіони. Наприклад, половина жіночого складу поліції Бахмуту була переведена в інші регіони. На жаль, зрадники в лавах бахмутських поліцейських також були.

«Є деякі хлопці, які звільнилися. І ми навіть знаємо, де вони зараз перебувають — на окупованій території. Де саме вони служать — не знаємо, але є відеодокази, що вони там. І навіть дякують „вагнерам“, що ті їх врятували. Дехто виїхав у Ростов та область у рф», — каже Кемран Арзіманов.

Поліцейський додає: коли почалася війна — з поведінки деяких було зрозуміло, хто та що з себе являє. І хоч їх нібито перевіряли — все ж це не зупинило їх від зради України. Але сьогодні у лавах поліції Бахмутського району залишилися справжні патріоти віддані Україні, які продовжують виконувати свої обов’язки на прифронтовій території.

Чергове закатоване місто, з якого випалюють будь-що живе

Увесь час, допоки ми працювали над репортажем в Часів Ярі, щохвилини ставалося кілька вибухів. Приліт, збиття, знову приліт, знову та знову. Це — звуки катування міста, яке почало вмирати ще під час захоплення Бахмуту. А знесені поверхи будинків — пам’ятники тим, хто більше ніколи не повернеться додому: або ж дому більше немає, або… немає людини.

У місті зруйновані Будинок культури, школа, відділ поліції, споруди підприємств та державних органів влади, приміщення соціальної сфери. Зі всієї інфраструктури зараз тут працює лише один магазин.

Росіяни руйнують місто холоднокровно та методично. У серпні цього року окупаційною артилерією був зруйнований «Пункт незламності», куди люди приходили за допомогою, де заряджали телефони. Поранення отримали кілька людей похилого віку — від 67 до 76 року.

«На жаль, люди тут живуть з думкою: „приб'є - то приб'є“. Багатьом немає куди їхати, інші не хочуть залишати своє майно й вирішили тут якщо не жити, то вмерти», — каже поліцейський Кемран Арзіманов.

Існування Часів Яру на сьогодні - вже майже рік, з моменту захоплення Бахмута, більше не риторичне питання. Місто вимерло — і в ньому тільки лишаються жевріти місцеві, які на фоні обвуглених і згорілих будинків здаються сірими. Власне, заради них поліція досі лишається у місті - в надії, що хоча б кількох людей вдасться врятувати, вмовивши виїхати. Тому що навіть підвали пустіють регулярно, чи не щодня — до них просто не повертаються живими ті, хто вийшов «подихати свіжим повітрям».