«Казали, що ми: „бандери, вас сюди завезли“»: історія активістів з Мирнограда як осередка боротьби за український Донбас серед проросійських «патріотів»

Український культ нашої нації, як сталий механізм, почав формуватися відносно недавно. Особливо щирий патріотизм до рідної країни розкрився після російського вторгнення у 2022 році, коли окупанти прийшли нищити все на нашій землі. До цього тривалий час українське суспільство перебувало під пеленою російських наративів, які нав’язували нам десятиліттями. Нині пишеться нова історія, яка витісняє російський вплив.

Одним із тих хто перший боровся й продовжує боротися за українське суспільство без російських впливів на сході України був «Український Патріотичний Рух Донбасу». Громадська організація сформувалася у 2013−2014 роках, коли на Донеччині росіяни почали свій наступ. Активісти відкрито підтримували тих, хто став на захист України, серед проросійського оточення.

Керівник громадської організації Сергій Бесссараб, після початку повномасштабного вторгнення добровільно пішов на війну, розповів редакції «Вчасно» про ті нелегкі часи для Донеччини.

За його словами, все почалося, коли після Майдану в Києві відбувся Майдан у Донецьку, а потім росіяни увійшли й окупували частину області.

«У нас в Мирнограді (тодішній Димитров) з’являлися люди із „днрівською“ символікою. Тут вони не зупинилися, а просто проїжджали повз й щось махали людям, — розповідає Сергій. — Після цього ми почали все обговорювати й розуміти, що у місті виявляється є дуже багато людей, які підтримували росію. Десь відсотків 70 дивилися у бік росіян, і ми зрозуміли, що треба змінювати ситуацію».

Ще одна активістка й учасниця організації Наталія Штих згадує, що у ті часи було важко відстоювати українську позицію у порівняні із сьогоденням. Особливо на Донеччині.

«Ми воліли щось робити, але не розуміли що і як, — каже Наталія. — Спочатку знайомі, рідні, колеги, формувалися окремо по групках, потім поступово всі об'єднувалися. Свою діяльність ми почали вести у Мирнограді, а потім і в Покровську. А починалося все із простого, на перший погляд, розфарбовування парканів у блакитно-жовті кольори. Також хлопці залазили на електроопори, вішали прапори для того, щоб коли проїжджали через Мирноград та Покровськ наші військові, то бачили, що ми їх підтримуємо. Бо хлопці ж думали тоді, що весь Донбас — це проросійський. А ми хотіли показати, що тут є хоч і не багато, але патріотично налаштованих людей. Дійсно десь 70% — це були проросійські, які хотіли „руського міра“ і лише 30% переляканих патріотів, які намагалися щось робити».

Поки на лінії зіткнення точилися бої з російськими окупантами, активісти боролися за Україну в тилу, у межах міст.

«Ми також неодноразово розмальовували стелу Мирноград у наші кольори. Рано зранку хлопці малювали блакитно-жовтими фарбами, а вночі оцей „руський мір“ перемальовував у триколор. Потім наші знову зранку переробляли це. Також ми друкували й роздавали різного проукраїнського характеру листівки, мали трафарети Бандери й Шевченка і малювали їх на будівлях», — розповідає Наталія.

Крім роботи в містах, активісти постійно допомагали й захисникам, які приїздили на Донеччину з різних регіонів країни. Оскільки в той період держава не мала ні сталої армії, ні нормального забезпечення для військових, активісти допомагали хлопцям й намагалися закривати всі їх базові потреби.

«Багато приїжджало військових, ставили блокпости, й мені було страшно дивитися. Хлопці приїжджали голі та босі. Ні форми, нічого. Тоді ж і армії нормальної не було. Тому ми збирали речі для них, возили пиріжки, пам’ятаю, моя мама багато їх випікала. Навіть воду возили, бо вона не скрізь була на блокпостах. Страшні часи були», — зазначає Наталія.

Місцеві кричали, матюкалися й вигукували, що ми «бандери»

Активісти, які діяли за покликом душі й прагнули показати, що Донеччина — це Україна, часто стикалися із критикою місцевих людей.

«Було таке, що ми купили 30-метровий прапор й на одній з акцій несли його по вулиці, то люди ледь не плювали у нас, — діляться спогадами активісти. — Нашим хлопцям неодноразово надходили погрози. Голову нашої організації Сергія взагалі занесли до розшуку як злочинця „руського міру“. Але ми гордилися цим, когось це лякало, але ми бачили, що це високий показник, бо якщо нас так ненавиділо керівництво „днр“, то значить ми все правильно робили».

Сам Сергій Бессараб теж пригадує ці події, коли місцеве населення відкрито засуджувало діяльність активістів.

«Я пам’ятаю коли несли прапор, люди не тільки плювалися, а й матюкалися й вигукували: „бандери, вас сюди завезли“. Чомусь думали, що тут ну не може такого бути, — каже Сергій. — Мені особисто погрожували багато разів. Я в „днр“ на сайті „Трибунал“ записаний як „посібник нацистів, куратор нацистських рухів“. Погрожували мені неодноразово: „ми тебе вб'ємо, заріжемо, повісимо“. Але мені було байдуже на це. Я продовжував свою справу далі. У мене навіть в офісі висів портрет Степана Бандери. Коли хтось із місцевого керівництва до мене приходив, дуже злилися, але нічого не говорили».

«Влада була ні нашим, ні вашим»

Агресивні настрої місцевого проросійського населення тривали відносно недовго. Як тільки стало зрозуміло, що Мирноград — це українська земля, влада почала це припиняти.

«Єдине, що сепаратисти рот закрили, але вони ж були при владі й у громадських організаціях. І нікуди тоді не ділися, просто замовчали, — згадує Наталія. — Та й сама влада була тоді ні нашим, ні вашим. Вони коли вже зрозуміли, що тут Україна, лише тоді почали до нас проявляти прихильність, запрошувати на різні заходи, бо побачили, що ми багато що робимо для населення».

Після активної фази тих подій, які відбулися на Донеччині у 2014 році, активісти продовжили свою діяльність. Однак офіційно працювати ставало дедалі важче, адже для будь-якої діяльності необхідне було фінансування. Тому щоб розв’язати собі руки, організація офіційно зареєструвала спільноту.

«Ми почали приїздити у Краматорськ як в обласний центр і вже там познайомилися із місцевими посадовцями. Ми хотіли більше спілкуватися й взаємодіяти із молоддю, й нам тоді запропонували себе якось назвати й зареєструватися. Адже офіційно ми могли щось просити від влади й брати участь у грантах. Тому до жовтня 2015 року ми підготували статут і назвалися «Український Патріотичний Рух Донбасу», — розповідає Наталія.

За час своєї діяльності активісти жодного разу не отримували фінансової вигоди. Ба більше, вони самостійно сплачували членські внески, попри те, що влада обіцяла підтримувати їх, однак коштів на це не виділяла. Окремою важливою фінансовою підтримкою для організації слугували гранти, які й закривали потреби організації.

«Було важко, бо не було грошей. Це я вже не говорю за заробітні плати. Навіть коли організовували дитячі конкурси, нам треба було купувати за власні кошти різні призи, аби зацікавити дітей розповідями про нашу українську історію, — каже Наталія. — Однак згодом все поступово налаштувалося, пішли вже більш українські програми. Нам дозволяли приходити зокрема в школи, садочки й допомагали з організацією заходів. Загалом перші два роки ми билися за те, щоб нас сприймали як патріотичний рух».

Найбільший проєкт, реалізований ГО у Мирнограді, вартував 500 тис. грн

Сергій та Наталія зазначають, що на рахунку їх організації багато різних патріотичних заходів та проєктів для дітей, молоді й загалом для дорослого населення. Все починалося зі святкування звичних нині державних свят й до втілення великих проєктів.

«На рівні міської влади у нас не проводилися навіть такі заходи як День герба або День прапора, День вишиванки. Не було цих базових заходів. Тому ми взяли це у свої руки й почали все надолужувати, — каже Сергій Бессараб. — Ні в кого досвіду не було, але потихеньку збиралися люди з Покровська, Новогродівки й інших сусідніх міст та сіл. В школи ходили показували мультики українські, розповідали про нашу національну гривню, в інтернатах робили проєкт і розповідали про кожну людину, яка була зображена на українській купюрі. Маленькими кроками продовжували розвивати українське суспільство».

Активісти Мирнограду прагнули вплинути на молодь, яка зростає на Донеччині. Хотіли сформувати свідому проукраїнську позицію у кожного, хто тут зростає. В цьому ГО допоміг їх офіційний статус, який дав змогу виграти не один грант. Зокрема найбільший проєкт, який організації вдалося реалізувати, вартував 500 тис. грн — це публічний простір «ТеплАтраса».

«Ми сюди залучили три гранти. В нашому місті посеред мікрорайону зробили юнацький майданчик. Бо дитячі майданчики були, їх депутати будували, а для молоді - ні. Ми зрозуміли, що на підлітків ніхто не звертав уваги, а це покоління, яке через умовно кажучи, 10 років вже майбутні військові. І їм вже обирати — за „днр“ йти воювати чи за Україну. Ну і треба було таким юнакам пояснити, що вони українці попри те, що все навкруги було проросійське і можливо навіть самі ж їх батьки», — каже Сергій.

На молодіжному майданчику був розташований кінотеатр, альтанка, стрітбольний майданчик й воркаут-зона для спорту. Також додатково спільно з місцевою адміністрацією активістам вдалося відкрити три молодіжні центри.

«Це був шок, бо в нас такого не було в місті. І танцювальний майданчик був, кожні вихідні кінопокази, дискотеки з українськими піснями, уроки на свіжому повітрі. Так багато робили, що на мене навіть чоловік часом ображався, — пригадує Наталія Штих. — Я з ним бува, й і не бачилася серед цієї активності, бо мені й жити ніколи було. Своїх дітей я теж активно залучала сюди».

Станом на сьогодні всі ці центри та публічний простір для молоді знищені російськими окупантами, які щодня стирають і саме місто Мирноград.

Війна за декомунізацію й меморіальні пам’ятки

Окрім роботи з молоддю, активісти паралельно долучалися й до інших важливих аспектів, які стосувалися розвитку Мирнограда. Зокрема за діяльності ГО вдалося встановити меморіал пам’яті жертв Голодомору.

«Ми хотіли кожного року зі всією Україною вшановувати пам’ять жертв Голодомору, хотіли кудись приходити. Бо чорнобильцям, афганцям було таке, а цьому ні. В нас тим паче зокрема в моїй родині, померла прапрабабуся від голоду на Донбасі у Донецьку, — розповідає Наталя. — У нас була важка війна за меморіал. Хтось розповідав, що тут не було цього на Донбасі, але ми вибили й таки поставили цю дошку пам’яті. Після цього ми кожний рік ходили сюди. Можна сказати, пропагандували, що люди мають знати нашу історію, і хто за цим стоїть — русня, більшовики, які хотіли знищити українську націю».

Ще один пам’ятник за ініціативи ГО був створений борцям за незалежність України. Біля нього проводили теж багато різних заходів та акцій, які збирали людей від малих до дорослих.

«Також ми пишаємося декомунізацією, в якій брали активну участь. Зокрема щодо назви нашого міста, — розповідає Наталя. — Пам'ятаю, як тодішній мер грудьми лягав — не хотів змінювати нічого. Пропонував і Дмітров, і Дімітров, що завгодно, аби тільки не перейменовувати. Але ми все ж таки добилися гарної назви Мирноград. От сам Димитров — це ж болгарський революціонер. Я тоді казала — на чорта він треба у нашому українському місті. Ми також знімали ролики, постили їх в інтернеті, де розповідали людям про походження назв вулиць. От, наприклад, вулиця Постишева була — то це теж революціонер, комуніст, більшовик, який вбивав українців. Таким чином боролися і з цим всім. Звісно, вилазили й бабусі з дідусями які кричали: „нєт не дадім лєніна убрать“. Але ми це все теж перебороли».

«Український Патріотичний Рух Донбасу» за кордоном і на фронті

Наразі ГО «Український Патріотичний Рух Донбасу» продовжує працювати в онлайн форматі через соцмережі. Спочатку повноцінній діяльності активістів завадила пандемія Covid-19, а потім — повномасштабне вторгнення росіян у 2022 році.

Нині офісу, де працювала та збиралася організація, не існує, як і самого мирного міста Мирноград, яке лежить в руїнах через прихід окупантів. Самих активістів теж розкидало: багато чоловіків нині воюють, а жінки роз'їхалися по Україні та за кордон.

На жаль, відомо, що один з активістів організації загинули на фронті, це — Дмитро Лисенко із Покровська, який був серед перших у патріотичному русі й брав активну участь у всіх акціях. У 2014−2015 Дмитро разом іншою молоддю встановлював українські прапори, малював тризуби та протистояв проросійським наративам у містах Донеччини.

«Особисто я нині живу у Німеччині, і тут наскільки можу беру участь у проукраїнських заходах, представляю наш рух, — розповідає Наталя. — Розповідаю тут про Донбас і як виявилося у багатьох людей була хибна думка, що на сході всі й відразу хотіли в росію. Натомість я довожу тут протилежне, як ми боролися проти наших же ж сепаратистів. Знаю, що деяких з них навіть судили, радію, що закон хоч і частково, але працює».

Однак жінка зізнається, що їй нині дуже не вистачає тієї активної діяльності, якою вони всі жили на Донеччині.

«Я пишаюся тим, що ми робили. Я знаю, що я щось робила для своєї держави, аби вона стала краще. І тут в Німеччині стискається серце за нашу країну. Дуже не вистачає тих вільних та мирних часів», — додала Наталя.

Засновник та керівник ГО «Український Патріотичний Рух Донбасу» Сергій Бесссараб наразі продовжує захищати країну у лавах ЗСУ. Він мріє про звільнення від окупантів не лише рідного міста, а й всієї України.