«Коли на напрямок заходить „Калина“ — росіяни відстрілюються всім, що мають»: як одна з бригад Нацгвардії знищує окупантів на Покровському напрямку

Поява нацгвардійців на будь-якому напрямку майже завжди означає, що на них полюватимуть — прицільно, довго та жорстко. Для росіян вмотивовані українці у лавах НГУ — «ласа» ціль, на яку терористи спрямовують спецпідрозділи й елітні війська. Однак попри натиски ворога гвардія б'є сильніше, точніше й значно лютіше. І за кожним ліквідованим ворогом та збереженим метром України стоять тисячі тих, хто готовий битися на смерть, але не відступити.

«Ми — там, де нас потребують: Запоріжжя, Покровськ, Київщина, свого часу — Луганщина. Але найважчим напрямком для нашої бригади став Запорізький, де ми відповідали за Роботине. Там проти нас стояли війська, які в росії вважаються елітними. З ними — спецпідрозділи й кадрові військові. На тому напрямку ми чітко побачили, що воюємо не проти бомжів. Там ми перелаштувалися на нові реалії війни й технології», — зауважує пресофіцер 14 бригади оперативного призначення ім. Івана Богуна «Червона калина» Максим Бакулін.

14 бригада — одна з тих, які були створені в рамках проєкту від системи МВС «Гвардія наступу». З початку повномасштабного вторгення «Калина», тоді ще — 8 полк НГУ, виїхала на Київський напрямок, потім — на Схід: Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Білогорівка та Спірне. У 2023 рік брали участь в контрнаступі та відбивали Запорізький напрямок, а на сьогодні базується на Покровському напрямку — одному з найзапекліших по всій лінії бойового зіткнення.

«Є ряд перехоплень, у яких ворог визнає, що „Червона калина“ потужна, бо до нас йшли вмотивовані, досить молоді люди. Тому коли „Калина“ заходить — росіяни починають відстрілювати по нас усе, що є в їх арсеналі», — пояснює реалії бригади на Покровському напрямку пресофіцер.

На сьогодні «Червона калина» займає велику територію — понад 15 кілометрів. Бригада, зауважує Максим Бакулін, сама планує свої операції й забезпечує вогневу підтримку підрозділів. Це накладає особливу відповідальність за прикриття своїх бійців.

«Якщо ми говоримо про піхоту, за нею обов’язково стоять засоби ураження, — міномети, самохідна артилерія, підрозділи розвідки та ударних БПЛА. Всі працюють на те, щоб піхотинцям було легше. Але коли воюєш — не можеш не зазнавати втрат. Вони є, тим паче коли ми говоримо про звільнення населених пунктів. Бо заходить на штурм чи зачистку не дрон, а людина. І це найважливіший ресурс, який взагалі існує. Для нашої бригади він пріоритетний», — зауважує нацгвардієць.

Щоправда, ще один допоміжний важіль тиску на росіян — їхня ж зброя, затрофеєна «калинівцями». Зокрема, останнє, що вдалося відтиснути у ворога на Покровському напрямку — танк Т-72. Його вивели з ладу й наступного дня забрали з поля бою. Зараз майбутній ліквідатор окупантів — на ремонті, і вже невдовзі воюватиме на боці Сил оборони.

Товариш «Мацик» і «рембо"-Піп: у чому сила тих, хто стоїть на обороні Покровського напрямку?

На сьогодні серед особового складу «Червоної калини» є ті, хто давно має право законно списатися та повернутися у цивільне життя — бійці з важкими пораненнями та ампутаціями. Останніх — троє, і жоден не хоче списуватися — навпаки, хоче дочекатися закінчення війни «серед маленької бойової родини», докладаючись максимально.

Однак особливе — бойове та підкорююче — місце в бригаді займають розвідники. Фактично «м'язи й розум», чиї спецоперації та отримані дані дозволяють лишатися у лідерах серед найбільш боєздатних підрозділів на напрямку. Боєць із позивним «Мацик», командир роти розвідки, посміхається: все — тому, що вони страшенно хочуть додому, до дружин та дітей. А оскільки тих немає - сум та любов конвертують в особливо прискіпливе ставлення до тих, через кого вони не поруч із сім'єю.

Війну «Мацик» зустрів з уже підписаним контрактом — у 2013 році він пішов служити в роту розвідки й «цивілом» став лише у 2019 році. Щоправда, коли колони російських танків поїхали на Київ — був одним із перших, у чиїх руках знову опинилася зброя. І з перших годин зрозумів, що повернувся на іншу війну — не ту, з якої звільнився кілька років тому.

«Зараз, наприклад, стрілецька зброя й артилерія — це лише частина вогневих засобів ворога, хоча у 2014 році це було геть усім, що вони мали. І зараз, щоб просто пройти якусь ділянку, треба замовити купу подавлень, артилерії, вгадати з погодою. Плануєш перехід групи на 700 метрах добу — і не факт, що за 24 години цю відстань вдасться пройти», — розповідає розвідник.

Однак є те, що тішить «калинівців» і підтверджує те, наскільки вони профі - регулярно поповнюваний обмінний фонд, у якому були не лише буряти чи китайці, а й українці, які вирішили зрадити своїй державі.

«Полонені є майже на кожній задачі. Враховуючи, що це відновлення позицій або зачистка — то нерідко поранені. Звісно, дехто й стріляється — самогубців вистачає. Точніше під час штурму розвідки я такого не бачив, а коли росіян закидають дронами — вони розуміють, що в них немає інших шансів: або здатися, або вмерти, оскільки живими їх не випустять. Тому багато окупантів стріляють у себе, і гранати підривають під підборіддям. У них є ціла „героїчна“ інструкція, що робити, щоб добровільно не здаватися в полон. І там справді їм пояснюють, куди і як правильно класти гранату, щоб задвохсотитись», — зауважує військовий.

Однак є й ті, хто здається в полон відразу. Хоча їм це не дають свої ж «побратими». Зокрема, під час одного з крайніх завдань роти розвідникам вдалося взяти двох окупантів у полон. І щоб цьому запобігти — по спійманих росіянах почала працювала їхня ж артилерія.

«Взагалі вони здалися тоді, коли ми підлетіли дроном із гучномовцем і запропонували здатися. Вони погодилися, склали зброю. Ми їх почали вести на свою позицію — і весь час їх крила російська арта й „супроводжував“ російський дрон. Уже на позиції той самий дрон „спалив“ її й арта ще чотири години розбирала місце, де сиділи хлопці - й наші, й полонені», — додає «Мацик».

До слова, адекватними (щонайменше — людськими) умовами полону росіяни щоразу вражаються — дехто у статусі військовополоненого живе краще, ніж у себе вдома чи в «рідній» армії рф. Тому багато хто й відмовляється йти на обмін — кажуть, що їх відправлять відразу на м’ясний штурм.

«Додому після обміну їх не відправлять — відразу ж на допит, а потім — знову на передок. І по колу їх чекає те, що вони бачили й робили перед полоном: йти по трупах своїх же, переступати частини тіл і лізти далі, навіть якщо вони поранені - легко чи важко. Все одно ніхто не прийде на допомогу», — пояснює розвідник.

Піп, ще один розвідник із команди «Мацика», додає: насправді, з його досвіду, окупанти навіть за обіцянки адекватних умов та безпеки до останнього відбиваються чи відстрелюються. І лише коли розуміють, що загнані в кут — мусять здаватися.

«Спершу вони нічого не хочуть говорити, але потім здають своїх. Хоча я не думаю, що вони хотіли б здаватися в полон взагалі - вони знали, куди та для чого йдуть. І вірити в те, що вони кажуть, що в них не було вибору?.. Я не вірю. Якби хотіли здатися — вони б не штурмували зі зброєю позиції, а склали її й здалися б у полон — так само, як зробили це потім. А якщо вони ще й бій вели… Хоча ніхто ще нам не зізнався, що вбивав українських військових. У всіх це перший штурм, ніхто не знав, куди йде, не мав вибору… Хоча траплялися у полон ті, хто воює з 2017 року. І вони теж казали, що ми їх полонили під час першого бойового виходу», — з легкою посмішкою зауважує військовий.

Однозначно — серед переваг українських захисників і «калинівців» — людськість, і саме цього окупанти не очікують. Йдучи на позиції СОУ, вони готуються до того, чим їх лякали — катуваннями, знущаннями й голодом. Однак коли їх на місці годують, за потреби — лікують і вдягають — це для них взагалі щось неочікуване. Вони шоковані цим, визнають розвідники.

Зауважимо, що за весь час повномасштабного вторгнення з російського полону повернулися лише кілька «калинівців». Окупанти принципово не хочуть обмінювати бійців бригади НГУ через їх мотивацію й втрати, які завдали ворогу саме вони.

«У нас часто пораненими зайняті всі ліжка»: реалії медиків на межі фронту й початку «цивільної» Донеччини

Якщо розвідники та піхота «Червоної калини» — міць і сила, то за 30 кілометрів від фронту в прямому сенсі качає кров «артерія» бригади — стабілізаційний пункт, де ніколи не відсутні поранені. Легкі та важкі контузії, переломи, мінно-вибухові травми й травматичні ампутації - те, з чим медики стабу працюють щогодини.

«Усі, хто через наш стабпункт здійснює евакуацію поранених, — усі розраховують на нашу допомогу. Не лише наша бригада, — до нас можуть і цивільних привезти, які потрапили під обстріл, і бійців інших бригад.

Доволі часто буває, що всі ліжка зайняті. Наприклад, привозять 10−15 людей. Ми не завжди на 100% можемо визначити ступінь важкості, навіть враховуючи свій досвід. Тому тих, у кому сумніваємось, забираємо протишокову, надаємо там допомогу. Далі стабілізованих чи «легших» везуть у лікарні в найближчому місті", — розповідає Андрій, хірург стабілізаційного пункту.

Коли почалася розвиватися «безпілотна» історія, каже медик, на стабпункті значно змінився характер пошкоджень, з якими до них потрапляють. Вибухи стали прицільніші й ближчі, відповідно ушкодження поскладнішали й «пощільнішали». І кількість уламкових поранень — щільніша та складніша. Побільшало вогнепальних переломів, зокрема.

«Інколи уламок, проходячи м’які тканини, впирається в більш тверду поверхню (наприклад, кісток) і змінює траєкторію. Або під час потрапляння в тіло починає обертатися, стикається з перешкодами і йде шляхом найменшого спротиву. Тобто буває, що в плече заходить і знову виходить, і проходить через все тіло й буде два отвори. Крім того, всередині може „намотати“ що завгодно. Врятувати й у таких випадках можна, але важливо, наскільки пошкоджені анатомічні частини — судини, через травму яких можуть ставатися кровотечі, і який стан пошкоджень головного мозку, серця — тобто органів, які відповідають за життя бійців. Грає роль те, наскільки все перераховане пошкоджене й скільки часу з моменту поранення минуло», — пояснює хірург «Червоної калини».

Крім того, війна відкрила очі ще й на те, наскільки страшна та руйнівна для живого організму вибухова хвиля. Сама вона діє на слабкі місця — барабанні перетинки й очі, які найбільш вразливі в момент вибуху.

«Якщо тиск всередині людини з закритим ротом перевищує силу розриву барабанної перетинки — вона розривається. Внутрішні органи вибухова хвиля також може понівечити. Бувають і розриви печінки й селезінки, при чому людина буде абсолютно ціла ззовні», — каже Андрій.

Медик, який до вторгнення працював у київській клініці, напівжартома зізнається: не впевнений, що після побаченого повернеться до своєї цивільної роботи, навіть коли війна закінчиться. Однак дуже хоче врешті до родини — дружини та дітей. Хоча і це мусить чекати, — допоки в стабпункт регулярно привозять тих. хто без термінової допомоги може загинути.

«Вся наша команда просто хоче врятувати якомога більше життів. Цивільні, військові - це не важливо. Кожне життя важливе, і ми тут робимо все, щоб люди жили», — наголошує лікар.

«Ми тут працюємо, щоб більше ворогів вмерло»

Розвідник з позивним «Мацик» зізнається, що найбільша мотивація його побратимів — якнайшвидше все закінчити, щоб повернутися додому. В кожного у цивільному житті є сім'ї, які їх чекають, проте потребують безпеки. І виборювати її доводиться тут, сьогодні - на Покровському напрямку, одному з найгарячіших по лінії бойового зіткнення.

«Ми хочемо додому. Але якщо це все не закінчити — то нікуди ворог не зникне, і нашим родинам буде так само страшно й небезпечно. Тому ми тут — працюємо, щоб побільше ворогів вмерло. Чим швидше це станеться — тим швидше ми будемо поруч з нашими родинами. І, звісно, щоб моєму восьмирічному сину не довелося потім воювати», — каже військовий.

Серйозно «Мацик» додає: він не вірить у те, що після якихось перемовин чи «примирення» росія більше не нападе на Україну. Тому єдиний варіант встановити якусь стабільність і безпеку — «нормально дати по зубах, щоб окупанти зрозуміли, що крім смерті їх тут нічого не чекає».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Росіяни намагаються відновити втрачені позиції в Шевченко, Котлиному та Піщаному біля Покровська: ситуація на східному фронті