«Кращі роки мого життя забрала окупація»: історія коригувальника на псевдо «Східний», який 8 років здавав позиції бойовиків на Луганщині

Військовослужбовець Артем Карякін на позивний «Східний» 8 років в окупованому Стаханові (нині Кадіївка) на Луганщині працював на ЗСУ. Лише у 2021-му йому вдалося виїхати на підконтрольну територію України та показати своє справжнє обличчя. Нині він служить у лавах ЗСУ.

Фото надано: Артем Карякін

Артем Карякін родом зі Стаханова, у 2014 році він закінчив місцеву школу. Саме в цей період на Донбасі почали з’являлися перші конфлікти із проросійськими активістами.

«Весь той період коли я закінчував школу і коли треба було думати куди йти далі навчатися і ким стати, у мене був зайнятий іншими справами, починаючи з Майдану, — розповідає в інтерв'ю „Вчасно“ Артем. — Кращі роки мого життя забрала окупація. Я можу сказати точно, що юності, як такої, у мене й не було. Мої однолітки ходили гуляли в парк, а мені було не до цього. В моєму віці займатися об'єктивним контролем і передачею розвідданих, це вже була не юність».

За словами Артема, проукраїнські акції, в яких він брав участь весною 2014 року, проходили відносно мирно. Однак напруга довкола поступово зростала.

«На нашу першу акцію в честь Небесної сотні в кінці лютого 2014 року вже прийшли проросійські активісти. Вони стояли неподалік. Ми розуміли, що вони не просто так прийшли й щось може трапитися. Але в цілому нічого не відбулося, — каже Артем. — Ми стикнулися з відкритою агресією вперше, коли по вечорах розклеювали листівки. Якісь перехожі бачили нас і погрожували нам».

Але вже зовсім скоро від слів проросійські фанатики перейшли до справ. Військовий пригадує, як наприкінці квітня 2014 року в Стаханові два молодих хлопці встановили прапор України на териконі в центрі міста. Тоді по них відкрили вогонь із вогнепальної зброї.

«Ми були шоковані й зрозуміли, що майбутні акції дуже небезпечні для нашого життя і в наших опонентів вже з’явилося зброя, — каже Артем. — Потім влітку 2014 року мої знайомі почали одне за одним зникати. Двох кинули на „підвал“. Третій пропав безвісти, його потім також знайшли на „підвалі“. І я все літо 2014-го очікував, що за мною теж прийдуть. Бо на всіх проукраїнських акціях я був з цими хлопцями. Також я клеїв проукраїнські стікери з 2012 року. Тому був в очікуванні й бігав від вікна до вікна коли чув, що під'їжджає якась машина у двір».

Фото надано: Артем Карякін

«Окупанти готували Стаханов до оборони, а ми чекали на звільнення»

Артем Карякін пригадує, як вперше відчув окупацію рідного міста у 16 років. Це сталося наприкінці весни 2014-го, коли над адмінбудівлями вже висіли російські ганчірки, а вулицями ходили росіяни.

«До кінця липня 2014 року окупація майже не була помітна. Єдине, що висіли чужі прапори, а так ми вільно ходили по місту, — пригадує Артем. — Коли наші війська звільнили Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Рубіжне і Попасну, російські бойовики заполонили Стаханов. Вони бігли сюди, лежали просто на газонах, приїжджали сім'ями, кидали свою техніку. Тоді ми дізналися, що таке справжня окупація. Місто почало спустошуватися, місцеві виїжджали, бо бачили, хто сюди приїхав. Тоді росіяни Стаханов почали готувати до „оборони від ЗСУ“, а ми чекали на звільнення».

Фото надано: Артем Карякін

Коли місто остаточно перейшло до рук російських бойовиків, Артем із сім'єю не збиралися виїжджати. Батьки хлопця вважали, що їм нікуди їхати, а сам Артем залишити їх самих не міг.

«Батькам на той момент вже було за 50 і мислення таке, що: „немає куди їхати й треба якось вчитися жити тут“. Але й тодішня окупація не була такою як зараз і бойові дії теж. Наше місто не виглядало як Бахмут та й перші обстріли Стаханова були у 2015 році, — розповідає військовий. — Тому багато людей не бачили потребу виїжджати й покидати свій дім. Я хотів поїхати, але мені літом 2014 року виповнилося тільки 17, грошей не було та і я нікуди не вступив на навчання. Хоча я казав батькам, що хочу навчатися у Харкові й виїхати на підконтрольні території України. Однак вони були проти і я не міг нічого вдіяти. А з часом я став більше прив’язаний до батьків, особливо до мами. Тато їздив на заробітки, а мама почала хворіти. Тому я лишився заради них».

Вже в остаточній окупації міста Артем на прохання мами вступив до місцевого технікуму. Хлопець пригадує, що російська пропаганда в Стаханові лунала звідусіль, але він її серйозно не сприймав.

«У технікумі було постійне промивання мізків, все пов’язано із російськими наративами. Постійні лекції людей у формі. Ти їдеш на навчання в автобусі й слухаєш російське радіо, де розповідають про жахи на підконтрольній Україні, — пригадує Артем. — Але на мене це не вплинуло, я дивився на це все з іронією. Насміхався над цим більше. Однак загалом важко було знаходиться у такій атмосфері, бо це впливає на психіку, коли тебе скрізь оточує пропаганда, коли всі твої знайомі піддаються їй. Рівень абсурду там був такий, що здавалося, люди не можуть вірити у таку маячню, але вони вірили й серйозно обговорювали».

Артем розповідає, що в окупації та атмосфері пропаганди його рятував Twitter. Він був як острівець свободи.

«Ми могли спілкуватися, розповідати про все, що коїться у місті. Це така віддушина. Також із мого міста та ще із сусідніх було кілька проукраїнських людей. Всі ми були анонімні, одне одного не знали, але могли підтримувати зв’язок, так я розумів, що не один тут», — додає Артем.

Живучи в окупованому Стаханові Артем ні дня не працював на місцевих роботах. Зізнається, що заробляв на життя дистанційно ще з 15 років і до того моменту поки не виїхав на підконтрольну Україну.

«До 2014 року я займався дизайном, робив стікери для ультрас руху. Третина всіх стікерів, які є в Україні на тематику ультрасу, зроблені мною. Ну й у сфері дизайну почав розвиватися. А згодом почав працювати на українську фірму теж дистанційно, — каже Артем. — Гроші доводилося переводити в готівку з комісією, а на місцеві роботи я йти не хотів».

Корегувальник в окупованому Стаханові

Перша співпраця Артема з ЗСУ відбулася несвідомо. Поняття «передача розвідданих», як такого ще не було тоді. Хлопець просто одного дня створив акаунт у Twitter і почав писати про те, що відбувається у місті з погляду проукраїнського жителя.

«Писав про військову техніку, яку бачив, про базування військових, бойовиків. Тільки десь на початку осені 2014 року мені почали писати в особисті повідомлення з пропозицією співпраці, — каже Артем. — Я не розумів хто це пише, було важко визначити, які це відомства. Але деякі люди потім дали мені доказ того, що я передаю інформацію у потрібні руки. Також мене попередили, що те, що я пишу на загал — це небезпечно. Я на той час не зовсім розумів чим це може загрожувати й наскільки це все затягнеться».

Усвідомлення того, що передана інформація потрапляє у потрібні руки прийшло тоді, коли Артем в черговий раз стояв на балконі й спостерігав за подіями навкруги.

«Я чув як працює російська артилерія недалеко. З мого вікна було видно терикон і за ним вони працювали артилерією. Тоді я відразу пішов написав про це людині з якою співпрацюю, передав координати й пішов на балкон далі спостерігати. Через хвилин 30 я почув два вибухи в те місце, яке передав. Повернувся до ноутбука написати, що щось відбулося, а там висіло повідомлення від тієї ж людини: „Влучили?“. Тоді я зрозумів, що це працює й інформація йде нашим силам», — пригадує військовий.

Фото надано: Артем Карякін

Разом з цим в Артема на той період були друзі з ультрас «Шахтар», які пішли воювати у 2014 році. З ними він теж тримав зв’язок і за можливості допомагав.

«Особливо допомагав хлопцям активно під час Дебальцевської операції у 2015 році. Тоді Стаханов був великим військовим хабом російської армії, — пригадує Артем. — Він був забитий технікою. З нашого міста у сторону Дебальцевого щохвилини працювали реактивні засоби вогню. Я знав, що мій друг Віталій Овчаренко тоді служив у батальйоні „Артемівськ“ і знаходився у Дебальцевому. І коли я бачив, що, наприклад, установки „Град“ під'їжджають у ту локацію з якої вони зазвичай працюють, я відразу писав Віталіку, щоб вони кудись заховалися. Можливо таким чином я врятував чиєсь життя».

Фото надано: Артем Карякін

Двічі на межі

Діяльність Артема, як навідника в окупованому Стаханові, двічі ледь не закінчилася фатально. Вперше це сталося через стосунки із місцевою дівчиною. Саме їй Артем розповів про те, що передає розвіддані ЗСУ.

«Тоді я зробив помилку, коли закохався у дівчину. У юному віці я поділився із нею інформацією, яку не варто було показувати. Вона побачила мій Twitter, хоча вона й так здогадувалася, що це я, — каже Артем. — Через деякий час вона вирішила повернутися до свого колишнього хлопця. Він був в організації „Молодь Луганщини“ — це російська організація, яку створили для роботи із молоддю. Він не був росіянином, а мав проросійські наративи, ходив у військовій формі. От вона йому й розповіла».

На щастя, за його словами, після викриття діяльності, проросійський активіст не сприйняв слова дівчини серйозно.

«Ми з ним після цього зустрілися і він сказав: „Якби я хотів, то тебе вже зарізали б мої знайомі“. Ну якось вони мою діяльність не сприйняли серйозно. Мабуть, подумали, що дівчина перебільшила», — каже Артем.

Згодом виявилося, що цей проросійський хлопець розповів про діяльність Артема й іншим бойовикам.

«Через три роки ми знову стикнулися з тим хлопцем. Тоді він попередив мене: або я лишаюся тут жити без проукраїнської позиції, або виїжджаю. Якщо ні, то вони мені надягнуть пакет на голову».

Однак за враженнями Артема, ймовірно тодішній відділ МДБ Стаханова не хотів займатися такими справами й ловити проукраїнських людей. Оскільки за 8 років у місті не відбулося жодного затримання.

«Мені більше погроз надходило в інтернеті. У соцмережах викладали дописи із закликом, аби знайти мене, як корегувальника. Але нічого не вийшло, — каже Артем. — Ще один раз на межі я був у сусідньому місті Первомайськ, коли сфотографував будівлю, яка я думав, була порожня. Але на даху, як виявилося, були військові, які мене й затримали. Перевірили у мене телефон, але вони теж байдуже вчинили, перевірили тільки галерею і нічого там не знайшли. Викликали старшого, але він особливо не хотів розбиратися із цим. Мене відпустили, хоча у телефоні був Twitter і на той момент я, здається, навіть не вийшов з акаунта. Якби вони туди зайшли, то відразу б все зрозуміли й можливо все б закінчилося дуже погано».

«Протягом 8 років остерігався, що ось-ось за мною приїдуть»

За весь час окупації Артем та його сім'я жили в постійному страху. Інколи він місцями притуплявся, але майже весь час хлопець і його батьки були в очікуванні, що його спіймають за співпрацю із ЗСУ.

«Була дуже розвинута параноя, протягом 8 років я остерігався, що ось-ось за мною приїдуть, бо терміну давності моїх дій немає і якщо бойовики щось дізнаються, то можуть за мною слідкувати, — каже Артем. — Страшно було коли виїжджав на підконтрольну територію. Я дуже боявся проходити митниці „лнр“. Боявся, що вони мене можуть затримати. Було страшно ввечері повертатися додому і заходити у під'їзд. За 8 років розвився страх дзвінка у домофон. Тобто, якщо до нас хтось телефонував, то ми всі думали, що це приїхали за мною. Будь-які стуки у двері - це означало, що приїхали за мною. Я думаю, що це теж відобразилося на здоров'ї мами, яка померла рано. Важко було засинати, коли ти вночі чуєш, як по під'їзду хтось підіймається, бо думаєш, що це за мою. Були випадки, коли люди у військовій формі когось шукали у нашому під'їзді, ми лягали на підлогу всією сім'єю, вимикали світло. Страх був завжди. Я не міг відвикнути від цього».

«Після окупації хотів почати нормальне життя, але почалася нова фаза війни»

Після 8-річної окупації Артем Карякін виїхав зі Стаханова 6 грудня 2021 року. Виїхав, бо більше не було сенсу лишатися, оскільки у 2020 році у нього померла мама, а у 2021-му — тато.

«Я похоронив всіх і мене там більше нічого не тримало. Ніяких військових подій не відбулося, я вже не бачив користь із передавання інформації, — розповідає Артем. — Я хотів почати нормальне життя із чистого аркуша. Переїхав у Київ і думав, що у мене це вийде, але через кілька місяців почалася нова фаза війни».

У 2022 році Артем приєднався до одного із добровольчого формування територіальної громади в Києві. Був із друзями в одному із підрозділів, де й нині залишається.

«Зараз важко уявити себе без війни, особливо коли із 27 років 10-ть пройшли в умовах війни. Важко уявити ким я міг бути. Навіть важче уявити ким я стану, коли війна закінчиться. Бо всі ці 10 років залишили свій відбиток», — каже Артем.

Разом з цим військовий каже, що ці 10 років подарували йому віру в людей і показали, що незнайомці можуть виявитися набагато ближчими, ніж рідні.

«В момент окупації невідомі люди із різних регіонів країни мені неодноразово допомагали. Наприклад, як у 2014 році, коли я завів Twitter мені писали й пропонували безкоштовне житло, коли мама хворіла допомагали фінансово й продуктами, — каже Артем. — Це подарувало віру в українців, які є сильною нацією. Я й батькам показав, у тому числі й мамі, що ми потрібні людям. Був приклад, коли із заходу нашої країни прийшла посилка із продуктами. Мої батьки та й в принципі люди Донбасу завжди думали, що люди там негативно до нас відносяться. А саме звідти для моєї мами нам в окупований Стаханов приходила допомога».

Крім цього Артем розповідає, що війна звела його зі справжніми друзями та побратимами. А нині він мріє повернутися й звільнити своє рідне місто.

«Перед сном я думаю, як я повертаюся у Стаханов, як я встановлюю прапор України на своїх вулицях, — каже Артем. — Пам'ятаю, як живучи в окупації перед сном думав про те, як колись виїду і на зло всім опублікую пост про те, чим я займався ці 8 років. І що це я був корегувальником, тоді це була мрія. Але я думав, що про це дізнається лише кілька людей, а виявилося, що їх набагато більше. І коли я мрію про те, як повертаюся в Стаханов, то надіюся, що це колись так само здійсниться».

Фото надано: Артем Карякін

Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!