«Люди бояться повторної окупації»: будні Ярової на Лиманщині, куди знову рухаються загарбники

Заможне селище Ярова на Лиманщині чотири місяці було в окупації - тій, яка вбила привабливість населеного пункту та на десятиліття, підозрюють місцеві, відбила бажання повертатися сюди. Місцеві, які свого часу провели пліч-о-пліч з росіянами все літо й початок осені у 2022, зізнаються: розчаровані у житті «з росією» або навіть «під нею».

Крім окупації, селище на Лиманщині сколихнула й масштабна пожежа, спричинена російським обстрілом. Тоді, 1 вересня 2024 року, після атак безпілотників вогонь розгорівся до площі кількох квадратних кілометрів. За три дні у Яровій дотла вигорів 31 будинок, ще 40 «полоскав» вогонь, проте вони лишилися умовно придатні до життя. Життя місцевих на деяких вулицях через це резонує: десь на велосипедах катаються діти на фоні випалених хат. За вулицю звідти — у футбол грають на фоні потрощених металевих уламків — наслідків життя в окупації.

Попри бажання людей «жити в мирі та вдома», фронт, який рухається на Лиманському напрямку, диктує нові умови життя. Тож Яровій, як і десяткам раніше звільнених сіл, знову може загрожувати окупація. А крім того — прильоти ракет і дрони, кожен з яких може щонайменше розвалити будинки. Щонайбільше — обірвати життя родин із дітьми, які відмовляються виїжджати зі свого дому й понад усе бояться, що такий момент невдовзі настане.

Тож, як живе Ярова за 20 кілометрів від фронту і що про перспективи повторної окупації думають місцеві - дізнавалися журналісти «Вчасно».

«Майже кожен, хто лишався в окупації, скинув 5−10 кілограмів»

Про життя в окупації місцеві розповідають неохоче. Кількасот осіб, які лишалися жити в Яровій, зустрічали тих, хто повернувся, голодними, схудлими на десятки кілограмів і абсолютно розчарованими. Їхній спільний висновок — що життя за умови безвладдя просто нереальне. Особливо в тих умовах, коли вони виживали, покладаючись лише на залишки продуктів, які «залежалися» у їхніх погребах та в глибині кухонних шафок.

Місцева мешканка, Світлана, пригадує: жодних гуманітарок, якими з людьми ділилися ЗСУ, за час життя під окупацією вони не отримували. Російські вояки їх мали, проте ані хлібців чи сухарів, ані круп чи тушонок не давали — навіть тим сім'ям, у кого в пустих підвалах сиділи голодні діти.

«Люди розповідали. що боялись виходити на вулицю взагалі. Тут бахало все над головами, бачили і як танк відстрілював близько десяти снарядів, а потім повертався за дерева. А стріляв прям із села — між будинками тут. У когось після того й льохи почали обсипатися, в хатах тріщини поробилися. Виживали тоді як могли — головне, що було де жити, дах над головою. Але їжі не було. У кого були запаси — консервація, крупи, вермішелі - тільки на них трималися. Жінка, яка тут жила, зустріла колись росіян — вони не ховалися, це наші переважно сиділи тихо. Попросила в них чогось з їжі, бо в неї двоє дітей було, а запасів не лишилось. Вони відповіли їй, що в них нічого немає», — розповідає жінка.

Коли Світлана повернулася у Ярову — вже на початку 2023 року — лякалася того, що жити тут буде неможливо. Не було ні світла, ні цілих будинків. Свій довелося перетягувати плівкою й із нею зимувати. Однак більше злякало те, в якому стані були люди.

«Майже кожен дорослий скинув 5−10 кілограмів. Через це в кожному будинку тепер такий запас, щоб на кілька місяців вистачило, — настільки люди бояться знову жити в голоді», — пригадує жінка.

Після деокупації, зауважують мешканці Ярової, багато людей дуже бояться повторного захоплення селища. Хтось — через голод, хтось — того, що росіяни чинитимуть з ними. Тож страх бути живцем похованими під уламками свого ж будинку або вмерти від атаки чергового російського дрону перевищує навіть бажання лишитися вдома.

«Бояться, дуже бояться люди повторної окупації. Зараз тут ще можна жити — світло є, пошта працює, магазини. Приїжджає пенсійний фонд, звідси можна доїхати до міст поруч — ходить соціальний автобус. Але якось все одно страшно. Тому ми живемо, але придивляємось собі потихеньку, хто куди виїжджатиме. Я думаю про Київську область, сусіди — про Дніпропетровську… Дуже сподіваємося на наших хлопчиків, які нас захищають, що виїжджати взагалі не доведеться, але варіанти майже у всіх якісь є», — ділиться планами Світлана.

Разом з тим Віктор, пенсіонер, а у минулому. за часів СРСР, військовий, нікуди їхати не збирається. Окупацію у 2022 році він теж провів удома — в підвалі, звідки виходив лише вдень, на город, у спробі знайти на ньому якусь їжу. В розмові з журналістами він коротко резюмує: «жилося при росіянах — як жилося».

«Я військовий, 15 років відслужив у радянські армії й після того в контрактній, по Союзу їздив. Мені вже немає чого боятися, я своє відбоявся», — пояснює свою позицію чоловік.

Наразі Віктор працює місцевим комунальником у прифронтовому селищі — доглядає за квітами та чистотою у центрі населеного пункту. Тут зосереджено все: місцева церква, пам’ятник загиблим у Другій світовій війні, магазин, клуб та колишнє кафе, яке вже не працює,

«Люди бояться знову жити „під“ росіянами, бо зрозуміли, що означає відсутність влади»

На сьогодні у селищі Ярова живуть близько 800 людей, з яких до сотні - діти, каже Дмитро Дремлюженко, староста Ярівського старостинського округу. Ситуація — безпекова та соціальна — стабільна, тому поки що родини лишаються жити тут, очікуючи для них найстрашнішого — розпорядження Дмитра про те, що потрібно їхати з дому. Повторну окупацію не хочуть переживати навіть ті, хто лишався в Яровій з червня й по вересень, коли населений пункт звільнили ЗСУ.

«Після життя в окупації люди були дуже розчаровані. Вони дізналися, що означає, коли немає ніякої влади й кожен — сам за себе. Тому погляди після деокупації змінилися. Люди бояться знову жити „під росіянами“, тому те, що фронт поруч і сунеться, їх це лякає», — зауважує староста селища.

Попри те, що лінія бойових дій досить віддалено (від Ярової до неї - майже 20 кілометрів, тоді як від Лимана — 14), у селищі трапляються трагічні випадки, коли внаслідок обстрілів гинуть цілі сім'ї. Через це частина родин вже почали виїжджати, не чекаючи, коли трагедії або ж сафарі на мирних мешканців від росіян стануть регулярними.

У квітні цього року росія здійснила два авіаційні удари по Яровій, внаслідок цього загинули 61-річний чоловік та його 88-річний батько. Крім того, 90-річна мати загиблого, яка в момент ворожої атаки перебувала у літній кухні, дістала поранення. Після цієї атаки у селищі пошкоджено близько десяти житлових будинків, крамницю і господарчу споруду.

«Хотілося б сподіватися, що нам не доведеться займатися вивезенням людей через наближення лінії боїв»

«Евакуація — не найприємніше, чим можна займатися. Ми це вже робили торік, коли горіло наше селище й заповідник „Святі гори“, і хотілося б сподіватися, що нам не доведеться займатися вивезенням людей через наближення лінії боїв», — каже староста Дмитро Дремлюженко.

Лісова пожежа, яка виникла через черговий російський обстріл у 2024 році, знищила 31 будинок мешканців Ярової та пошкодила ще 40 будинків. Спочатку горів ліс, а потім полум’я перекинулося на будинки селян. При цьому багато помешкань були відремонтовані після деокупації Ярової і господарі навіть не могли уявити, що їх знищить пожежа.

Місцеві згадують, що сприяв масштабній пожежі дуже сильний вітер, якого сторожили тут і не бачили ніколи. Будинки, гаражі, кухні, паркани, автівки — все згорало за лічені секунди. 16 мешканців Ярової залишилися без даху над головою.

Тоді місцева влада швидко організувала евакуацію людей, але мало хто був до цього готовий. Тих, хто погодився, відвезли у лікарню в Лимані.

«Мій чоловік молодець, почав зарання про всяк випадок збирати речі, — згадує місцева жінка. — І вже на наступний день пожежа вирувала у нас біля городу. В нас просто ліс знаходиться майже одразу за будинком. Ми вже збиралися виїжджати, проїхали 20 метрів, лишили дитину й кота в авто, а самі вирішили повернутися гасити. Дякувати Богу, все вдалося, ми не згоріли, й тому лишилися тут. А так збиралися їхати».

Наразі ті, хто залишаються у Яровій, уважно слідкують за новинами, адже наближення фронту може принести людям нову небезпеку. Ніхто цього не хоче, але все ж кожен для себе вирішив, що буде робити. Одні будуть виїжджати, інші готові лишатися і помирати у власних будинках. Староста Дмитро Дремлюженко зауважує, що людям важко дається рішення про евакуацію, тим паче вже другу.

На сьогодні заявки на евакуацію з Ярової надходять у двох випадках — або ж якщо будинок заявників понівечив російський снаряд, або у випадку, якщо вони повністю знесилились від страху за життя, каже лейтенант поліції Валерія Біленець — одна з поліцейських евакуаційної групи «Білий янгол» на Донеччині.

Відтак запити на вивезення евакуаційним екіпажем регулярні, однак не надто часті - зважаючи на те, що зараз у селищі контрольована ситуація. Однак на досвіді «Янголів» — реальність може змінитися вкрай швидко, зважаючи на тенденції «зсуву» фронту. Тож уже сьогодні з родинами із дітьми, які живуть у Яровій, розмовляють та вмовляють зважитись на виїзд. Щонайменше для того, аби їхні діти не бачили жахів війни — вбитих людей, палаючих будинків і зруйновані рідні місця.

Поки масових заявок на евакуацію мешканці Ярової не подають. Всі сподіваються, що вдасться уникнути виїзду з рідного селища.