Масштабний геноцид, націлений на знищення ідентичності: як «тоталітарна машина» намагалася штучним голодом знищити український народ

В Україні стало можливим говорити про голодомор після грудня 1987 року. І тільки через дев’ять років, 26 листопада 1998 року, Указом Президента України було встановлено День пам’яті жертв голодомору (кожна четверта субота листопада).

У травні 2003 року Верховна Рада України в офіційному зверненні до народу України визнала Голодомор 1932 — 1933 років актом геноциду. Генеральна Асамблея ООН 2003 року поширила заяву, в якій визнала Голодомор 1932 — 1933 років «національною трагедією українського народу».

Факт геноциду українців сталінським режимом у 1932 — 1933 роках було офіційно визнано 11 урядами країн світу, серед яких Австралія, Угорщина, Ватикан, Литва, Сполучені Штати Америки.

«Голодомор — це злочин геноциду, який був застосований до українського народу комуністичним тоталітарним режимом. Метою злочину — знищити українську ідентичність. Тому що власне в нашій ідентичності й прагненні українців до свободи комуністичний тоталітарний режим вбачав для себе одну з найбільших небезпек», — розповідає журналістам «Вчасно» український історик, археолог, заступник Голови Українського інституту національної пам’яті Володимир Тиліщак.

За його словами, попередній досвід становлення більшовицького, комуністичного режиму постійно наштовхувався на спротив українців. Відповідно через це «режим» шукав способи придушити наш народ.

«Українці мали досвід побудови своєї державності у 1917−1921 роках. І цей досвід, хоч і не увінчався перемогою, але засвідчив, що прагнення до державності є важливою складовою прагнень українців, — каже Тиліщак. — З іншого боку саме українські землі були центром спротиву становлення тоталітарного режиму, який розпочав Сталін наприкінці 20-тих років. Селянське повстання, спротив інтелектуалів, навіть це гасло: „Геть від Москви!“, відображало справжнє внутрішнє прагнення українських інтелектуалів та митців. Відчуття „Геть від Москви“ для сталінського керівництва відчувалося гостро».

За словами історика, фактично на початку 1930 років Сталін і його оточення вже розуміли, що з Україною потрібно щось робити. Є відомий факт про те, як Сталін писав у своїй телеграмі Лазару Кагановичу (радянський партійний та державний діяч) у серпні 1932 року: «З Україною потрібно щось робити, інакше ми її можемо втратити».

«І вони як раз розпочали цю політику, тому що інші методи, які вони застосовували раніше вже не працювали. Україна чинила спротив. Тому був обраний інструмент злочину, який є найстрашнішим — організація штучного голоду, — зазначає Тиліщак. — Терор голоду, це не просто забраний хліб чи вилучене збіжжя в план хлібопоставок. Насправді через систему реквізицій, обшуків та вилучень, в українських селах та містах створювалися умови несумісні із життям. Через це фактично із зими й до середини літа розгорівся страшний голод. Але голодомор це не лише про штучний голод, оскільки мета була зламати ідентичність, то не випадково це припало на 1933 рік, коли було завершення українізації, ввели зміни у правописі, вилучили з українського алфавіту окремі літери. Це був цілісний план нищення української ідентичності, її перевиховання. Тому Голодомор потрібно розглядати як комплексний злочин геноциду проти українського народу».

"Люди намагалися вирватися на шахти Донбасу, бо тут видавали пайки"

Як розповідає історик Володимир Тиліщак, на тодішніх територіях Донеччини й Луганщини фактично сформувалися дві великі зони. Це були промислові гіганти, міста де працювали шахти, підприємства, заводи й Голодомор там пройшов дещо інакше, ніж в інших регіонах. Це пояснюється тим, що комуністичному режиму було важливо забезпечити діяльність промисловості, яка була одним з небагатьох шансів порятунку для українців.

«Люди намагалися вирватися й виїхати на шахти Донбасу, бо тут видавали пайки. Вони допомагали рятуватися, а з іншого боку це теж було інструментом нищення ідентичності, бо людина потрапляла в залежність від влади і якщо не виконуватиме вказівки — не отримає їжу», — каже Тиліщак.

Окрім промислової Донеччини існували і сільські райони, наприклад, Старобільська округа — Луганщина. Там голод був таким же масштабним, як і в інших регіонах, де вимирали цілі села. Потім у 1933 році туди активно переселяли людей з росії та білорусі.

У селах тоді набувало своїх масштабів таке поняття, як колективізація або простими словами колгосп. Це стало однією з причин, яка підштовхнула тоталітарну машину до Геноциду.

«З іншого боку власне колективізація і задумувалася комуністичним режимом, аби встановити повний контроль над селом, — зазначає Тимощук. — Коли селяни вели самостійне господарство, вони були незалежними фермерами й не залежали від влади. А для тоталітарного режиму було важливо перетворити оцих незалежних селян на пролетаріат, який був залежний, а влада мала можливість вилучати й контролювати їх діяльність. Власне з цією метою й почалося здійснення колективізації із 1929 року».

За загублені колоски могли увʼязнити на 10 років

Відомо, що Україна була обрана для найбільшого проведення примусової колективізації, яка завершилася до 1932 року і близько 70% українських господарств були у колгоспах. Тоді режим отримав можливість контролювати й забирати все вирощене селянами собі.

«Відповідно до цього у серпні 1932 року з’явилася сумна постанова про охорону соціалістичної гласності, так звана постанова про „5 колосків“, за якою колективне господарство формально є об'єднаним господарством селян, — додає історик. — Цією постановою колгоспне майно прирівнювалося до державного й фактично крадіжка такого майна каралася найбільшими злочинами. А під крадіжку підписували все — навіть те, що людина недавно зі свого власного поля зібрала загублені колоски й понесла додому. Якщо її піймали — то її звинуватили, що вона вкрала соціалістичну власність і могли засудити до 10-річного ув’язнення».

Обшуки, «чорні дошки» та реквізиції

Крім штучно створених умов, які позбавляли мільйонів людей їжі, тоталітарний режим додаткового застосовував репресії до людей. Їх перелік був сформований у листопаді 1932 року, коли за результатами діяльності хлібозаготівельної комісії в Україні, яку очолював В’ячеслав Молотов, було прийняте рішення про запровадження натуральних штрафів. Це застосовувалося до людей, які не виконували постачання зерна й тоді в них забирали всі інші продукти: м’ясо, картоплю тощо.

«Друге — це репресивний захід, який застосовувався й набув особливого значення — це „чорні дошки“, — каже Тиліщак. — Коли населений пункт або колгосп заносили на „чорну дошку“ — це означало створення певного режиму блокади для цього населеного пункту, фактично цих людей, які тут проживали обмежували у всьому, навіть у нормальних людських стосунках до них».

Разом з цим Тиліщак додає, що головним інструментом проведення хлібозаготівельної компанії стали обшуки й реквізиції. Для цього створювалися спеціальні бригади, їх називали буксирними, які обходили по дворах і забирали все їстівне.

«У спогадах розповідали, як ці представники влади навіть розливали вже приготовлену їжу або могли навіть справити нужду у квашену капустку, яка не підлягала вилученню, аби позбавити людей їжі, — каже історик. — Також була заборона помелу зерна і конфіскації ручних станків, щоб унеможливити тих людей, які змогли приховати якісь залишки зерна, його змолотити. Крім цього також були й численні постійні арешти, в’язниці й розстріли за їжу».

Аби вижити — ховали зерно

Майже в різні періоди історії українці чинять спротив. Однак відкритий спротив у 1933 році був майже неможливий, бо терор був настільки масштабний і масовий, що для відкритого спротиву умови були обмежені. Тоді виникали стихійні бунти, протести, відмови вивозити зерно, продукти у хлібозаготівлю. Це були поодинокі випадки.

«Під час цих страшних часів в українських селах та міста люди намагалися виживати всіма способами, передусім приховати зерно, врожай, вирощене збіжжя, — каже Тиліщак. — Далеко не всім вдалося це робити. Виживали, де була можливість промислів. Біля моря, біля річки, подекуди людей рятувала риба. Були страшні випадки, коли люди від голоду втрачали людські риси й вдавалися до канібалізму».

Скільки людських душ закатували голодом?

Після Голодомору болючим і складним питання залишаються реальні цифри втрат людей. Як зазначає історик Тиліщак, статистика в роки Голодомору велася погано й значна частина кількості смертей не була задокументована.

«Архівні документи про смертність вилучалися й засекречувалися тому на сьогодні немає достовірної інформації про кількість вбитих голодом людей у 1932−1933 роках. Відтак дослідники здійснюють свої оцінки з тих матеріалів, які їм доступні. Вони доволі сильно різняться. Для мене особисто орієнтиром є роботи Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи НАН України. За їх підрахунками надсмертність перевищила над природним рівнем смерті у 4 млн людських життів. Однак є цифри й більші, за іншими розрахунками втрати сягають до 10 млн людей», — зазначає Тиліщак.

Вище наведені факти це лише частина історії й свідчення про злочини радянської влади. Голодне лихоліття 33-го — не просто історична минувшина, а незагойна фізична і духовна рана українського народу, яка болем пронизує пам’ять багатьох поколінь. Сьогодні треба говорити про минуле задля майбутнього. Ми не повинні забувати про ті сумні сторінки нашої історії. Пам’ять про мільйонні жертви злочинного комуністичного режиму викарбувалась в ній довічно.