Андрій Шадрін
Андрій Шадрін народився й виріс у Криму. Його батьки — етнічні росіяни: мама — з Краснодара, батько — з Владивостока. А от один з прадідів був японцем.
«Колись японський торговий корабель зайшов у порт Владивостока. Й один з японських моряків залишив за собою демографічний слід у вигляді моєї бабусі, — сміється Андрій. — Вона й зовнішність мала класичної азійки: маленька, витончена жінка, яка ніколи не старішала. Від прадіда мені дісталося дуже густе темне волосся, тому мене часто вважають за кримського татарина, особливо коли дізнаються, що я з Криму».
Батьки, за словами Андрія, завжди були проросійськи налаштованими. А він уже в підлітковому віці мав інакшу позицію.
«Першим „цвяхом у труну“ мого ватництва стала поїздка до Росії, — зазначає хлопець. — Ми їхали з бабусею й дідусем потягом. Сіли ввечері, а вранці, коли прокинувся, були вже на російській території, проїжджали якесь село. У мене був культурний шок: замість доглянутих, охайних, красивих українських сіл — якісь похилені чорні хати без огорож… Уже тоді Росія справила на мене гнітюче враження. Я збагнув, що ми в Україні живемо значно краще».
Другий момент був тоді, коли в лютому 2014 року російські військові почали захоплювати адміністративні будівлі й українські військові частини на півострові. Спрацювало критичне мислення: Андрій старанно вчив історію, тож чудово пам’ятав, що трапилося з Абхазією, Осетією, Придністров’ям, куди прийшла «допомогти» Росія.
«Скрізь, де з’являвся „руській мір“, була дупа. А я не хотів цього в Криму. Під час Революції Гідності українці зробили цивілізаційний вибір на користь Європи, європейських цінностей, і я його підтримував, — каже Андрій Шадрін. — Власне, це одна з причин, чому я став на проукраїнську позицію, допомагав морським піхотинцям у Феодосії. Я вважав, що підтримати військових — це мій обов’язок. Зібрав усі свої гроші, друзі з Криму та материкової України теж допомогли, скупився й пішов з величезними пакетами — до частини вела стежка через стадіон».
Так тривало кілька тижнів. Потім на діяльного хлопчину звернули увагу «зелені чоловічки», які оточили військову частину.
«Мене зловили. Били ногами, а я лежав і думав: «Виберуся звідси й піду до армії», — згадує Шадрін.
Невдовзі Андрій узяв рюкзак з речами, ноутбук, невеликі заощадження, український паспорт і поїхав до Києва.
«Почав бігати до військкоматів: «Заберіть мене в армію». Мені відмовляли. Пізніше потрапив до «Правого сектора». Мене запросили до Дніпра, провели коротку співбесіду та сказали: «Тут усі потрібні. Хочеш служити — іди». Звісно, з огляду на те, що я з Криму, спочатку мені не дуже довіряли й до серйозних операцій не залучали, — розповідає він. — У серпні брав участь у боях в Іловайську. Звідти мені пощастило вибратися легким «трьохсотим». І тільки після цього мене вже вважали за «свого».
Закінчивши навчання на курсах з тактичної медицини, Андрій обійняв посаду бойового медика у «Правому секторі». Згодом, коли пішов служити на контракт до ЗСУ, у 93-ю окрему механізовану бригаду «Холодний Яр», здобув відповідну спеціальність.
«Два роки прослужив санітаром, потім — бойовим медиком, старшим бойовим медиком роти, а завершив службу санітарним інструктором медичного пункту 1-го батальйону, уже на лінії евакуації», — перелічує він.
Розповідаючи про набутий на війні досвід, Андрій Шадрін називає три основні, на його особисте переконання, моменти.
«Перший — це інтуїція, розуміння невербальної інформації. Я тепер чудово бачу людей: щирі вони чи, навпаки, бояться. Другий — уміння тверезо оцінювати свої можливості та здібності. Коли ти бачиш перед собою мету, одразу розумієш, що тобі необхідно, аби її досягти, і чи вистачить для цього сил. Війна цього добре, хоч і боляче, вчить. І третій — це друзі, які завжди на твоєму боці й допоможуть у найскладніші миті. Я не отримав такої підтримки від родичів, тож у психологічному значенні побратими — це моя сім’я», — зазначає Андрій.
Матеріал надано «Донбас Інформ» зі спецвипуску до Дня Захисника України