«Мені телефонують з Бахмута й кажуть: «Ми горимо!»: як краматорська волонтерка допомагає тим, хто вважає себе приреченими

Журналістам «Вчасно» Ольга розповідає: ще до повномасштабного вторгнення вона займалася бізнесом. Однак через карантинні обмеження його довелося закрити. Тоді ж вона вирішила не зупинятися — і пішла працювати продавцем попри можливість мати значно більші гроші. Однак коли почалося повномасштабне вторгнення — всі сили кинула на те, аби максимально допомогти людям, яким ця протягнута рука може врятувати життя. І саме через волонтерство, яке забрало й спокій, і сон, вона відмовилася від власних справ, щоб допомагати людям і тваринам.

У неї немає вихідних і вже багато часу немає нормального відпочинку. Є виснаження, з’явилися проблеми зі здоров’ям, але вона знову і знову кожен день займається евакуацією людей з небезпечних територій Донеччини.

Жінка сама на початку повномасштабної війни була ВПО та вивезла свою доньку в іншу область. Але спокійно сидіти там не змогла і повернулася на Схід.

«Сестра передзвонила й прощалася — я чула, як летять російські літаки, й авіаудари лягають дуже близько»

З перших днів повномасштабного вторгнення Ольга Данилова опинилася в епіцентрі всіх кривавих подій. Не лише тому, що сама родом з Донеччини, і там з перших годин війни почала облаштовувати укриття попри тривогу та страх. А й через те, що її рідна сестра опинилася заручницею пекельного Харкова.

«Моя сестра була в Харкові під жахливими обстрілами. І вивіз її з дитиною волонтер, який ризикував своїм життям і машиною. Все почалося з того, що 24 лютого вона не додумалася виїхати, 25 вона з дитиною спробувала пішки дістатися умовно безпечного місця, але був дуже сильний обстріл — довелося повернутися додому, а 26 лютого там вже стояли орки, — згадує жінка. — Коли зайшли наші ЗСУ — теж було неможливо виїхати, адже йшли активні бої за місто. Я не могла вивезти сестру, бо харківська траса була окупована. І просто не знала, що робити».

Згадки про ці події даються важко Олі - з’являються сльози на очах та їй стає важко дихати:

«Мабуть, це найстрашніший період у моєму житті - коли сестра дзвонить і прощається зі словами: „Я вас любила… Мабуть, нас скоро вже не буде. Був авіаудар, і ще летять літаки“. Мамі вона не могла передзвонити, бо в тої хворе серце, тому мене вона попросила лишатися з нею на телефоні. І це було найстрашніше — чути, як стріляють, як вибухає все поруч, як люди кричать, коли горять живцем… Вона була заблокована. Бувало, що вночі вибігала під обстрілами, щоб набрати води… Це дуже важко — коли орки стоять у тебе під під'їздом. І ти не можеш нічого зробити».

Вибратися із цієї ситуації було нереально — машини просто не виїжджали з району. Одного дня Ольга займалася обладнанням підвалу для укриття місцевих, і в цей час подзвонила сестра, щоб попрощатися з нею. Жінка сіла та заплакала від безнадії. Але до неї підійшли інші волонтери та взялися допомогти, знайшли відчайдушного колегу, який поїхав рятувати сестру Ольги.

Те, що зробив той волонтер — було на той момент чи не найвищим ступенем героїзму. Тому що виживання в тій ситуації було чимось нереальним — особливо коли під час авіанальотів у будинках і на дорогах утворювалися зяючі вирви.

«Пам'ятаю, ми питаємо його: „Ти розумієш, наскільки ризикуєш?“. А він каже: „Я місцевий, знаю, як можна через посадки, через дерева доїхати“. І о шостій ранку вона мала бути готовою. Єдине — було неможливо під'їхати під під'їзд, машину довелося зупинити під школою, яку дуже обстрілювали, і той хлопець попросив сестру: „Бачиш мене? Просто добіжи сюди, добіжи до мене“. І вона добігла з дитиною. Тільки це їх врятувало», — пригадує Ольга. Тоді жінка ще не знала, що вона сама незабаром буде як той чоловік — під обстрілами рятувати інших, ризикуючи власним життям.

Сьогодні вона добре знає, що це — коли снаряди рвуться поряд і їх уламки вбивають все живе поряд, а ти намагаєшся в цей час швидко забрати людей, завантажити їх речи та виїхати з цього небезпечного місця.

«Мені телефонують з Бахмута й кажуть: „Ми горимо“. А я не можу нічого. Раніше я себе з'їдала через це і не могла спати ночами»

Чоловік Ольги, військовослужбовець, кілька місяців тому був поранений. Припало це на той самий момент, коли в лікарню потрапила і її мама — тому довелося ледь не розриватися й довірити маму своїй дитині, а самій їхати до чоловіка. Говорячи про нього, Ольга Данилова пояснює: він — одна з її мотивацій допомагати людям і евакуювати максимальну кількість. Тому що кожен цивільний, який не евакуювався вчасно, це завада військовим, які вимушені боротися з окупантами та людьми, які відволікають і бійців, і бойових медиків.

«Я тримаюсь максимально зібрано, бо відчуваю відповідальність перед іншими людьми. У мене є завдання, і я не можу дозволити собі відпочити. Мені стає дуже образливо, коли я не можу допомогти людям. Раніше могла через це не спати одну-дві доби, бо себе їла заживо за те, що не могла допомогти, — каже волонтерка. — Пам'ятаю один із дзвінків: ніч, мені телефонують люди з Бахмута й кажуть: „Ми горимо“. А я розумію, що вже безсила, адже Бахмут закритий для в'їзду і я не можу нічого. Мене це роз'їдало зсередини. А зараз я розумію: не виїхали вчасно — самі обрали свій шлях. Тому зараз жорстко ставлюсь до евакуацій. Адже чим більше людей ми вивеземо з зони бойових дій — тим легше буде військовим. У мене є мета. Мій чоловік — військовий, і я знаю: цивільні — це перешкода. При пораненні вони відволікають медиків. А в більшості випадків насамперед допомогу отримують поранені цивільні, якщо стоїть вибір між ними та військовими».

Волонтерка впевнена, що люди, які проживають на прифронтових територіях, мають бути підготовлені. Вони повинні вміти надавати першу допомогу, вміти попіклуватися про себе, знати, що точно робити у випадку прильотів. І таких людей Ольга зустрічала — у них були турнікети, аптечки, генератори, вогнегасники. Такі люди, фізично здорові та підготовлені, ще можуть перебувати на прифронтових територіях, у зонах бойових дій. Бо можуть про себе попіклуватися.

«Але я категорично проти, щоб на цих територіях лишалися люди, які мають проблеми зі здоров’ям, залежні від ліків, яких у них немає „з запасом“. Бо люди сидять і чекають: „Нам потрібні ліки, привезіть“. І коли це 1−2 рази — ми допоможемо. Але коли на постійній основі — то чого вони чекають? Їм потрібно виїжджати. Волонтери можуть не доїхати, не встигнути, не проїхати під обстрілами, і в результаті ви залишитеся в подвійній небезпеці — не лише через обстріли, а й через свої болячки. В якийсь момент навіть в аптеку ці ліки можуть не завезти, і їх не буде у волонтерів. Тому люди з хронічними захворюваннями, люди з інвалідністю, старенькі - вони мають виїхати. Тим паче інколи доставка ліків коштує життя волонтера», — каже Ольга.

«Я заходжу домовитися, щоб евакуювати людину, а до мене біжать вісім собак

Однак нерідко бувають евакуації, на які їздить Ольга Данилова — ті випадки, які окрилюють. Наприклад, коли люди готові віддати життя, аби лиш не покидати своїх улюбленців… І коли таким людям дарують шанс на життя у безпечному місті.

«Раніше люди часто виїжджали в евакуацію з тваринами. Інколи ми вивозили й по 6 котів, і забирали дворових собак, бо люди відмовлялися їхати без них. І коли забираєш 1−3 кішки й песика — то нормально. А було, що ми приїхали домовлятися про евакуацію, а в будинку — 8 собак. І я стою з емоцією: „Опа“. Але пощастило, що це ще був час, коли ще можна було знайти якийсь будинок. Знайшли — старий, з дерев’яною підлогою, дуже старими меблями, душем та туалетом надворі. Але єдине, що реально хвилювало людину — чи приймуть її там із собаками. А я ж взагалі собак дуже боюсь. Особливо коли годую їх — я з сосисками цими заклякаю, собаки на мене біжать, бо їсти хочуть. і в мене всередині відчуття страху таке, як від бомби. А вивозити цих собак в евакуацію треба, і не в кожної є нашийник та намордник. Тому для мене евакуація з тваринами — це теж виклик до якогось моменту», — зізнається волонтерка.

Були й ті, хто вирішував лишатися під бомбами, бо думали, що їх ніде не приймуть з тваринами. Жінка з «сірої зони» Донеччини, Ірина, відмовлялася евакуюватися, бо в неї вісім котів було — троє кошенят і 5 дорослих.

«Я до неї приїхала вмовляти на евакуацію, а вона каже: „Хочеш, — одного віддам, якщо ти малечу не покинеш і будеш любити“. А я розумію, що не люблю котів, і куди мені його на орендовану квартиру взагалі?.. Але це ж означає, що одним котом менше вивозити! І кажу: так, беру. Домовляємось, що приїду її забирати, а вона все одно відмовляється — не покине котів. Потім таки зізнається, що в неї є донька, і просить передзвонити їй і сказати, що в мами „все добре, є що їсти, мама жива“. А зв’язку ж немає. І я беру номер, телефоную й кажу цій дівчині: „Записуй повідомлення, в якому ти плачеш, просиш маму виїхати — і ми її вивозимо, і котів її вивозимо“. Ми за ніч знаходимо всі переноски, і в результаті їдемо евакуювати вже двох жінок — цю Іру та ще одну бабусю місцеву. І котів уже 12, а не 8. А крім них ще й речі, й купа всього», — згадує Ольга.

Під час цієї евакуації Ользі віддали все ж кошеня, яке вона вже везла додому. Але під час зупинки на блокпосту вона випадково запитала у військових, чи не потрібна комусь кицька. Одразу ж підскочив хлопець, який розповів, що в нього дружина вагітна, і вона дуже хотіла таке висловухе кошенятко. І він забрав кицю просто з волонтерської машини з щастям — цілував її, обіймав! Відразу зателефонував дружині, сказав, що має подарунок для неї…

«Це було класно», зізнається Ольга. Майже так само волонтери прилаштували евакуйоване цуценя такси — під час ремонту авто на СТО воно дуже сподобалося військовим, які й забрали до себе малюка. Взагалі комунікація та вміння знаходити вирішення питань часто рятують волонтерів.

Ольга додає: інколи на евакуації вони справді зустрічають тих, хто вже не може евакуюватися. Чують та розуміють, що людина не переживе фізично переїзд, нове життя в іншому місті. Однак коли мова про пенсіонерів — це ще можна зрозуміти, хоч і не хочеться. А коли від евакуації відмовляються фізично здорові, молоді люди — це не лише дратує, а й викликає нерозуміння. Тому що людина відмовляється від життя і свідомо себе ховає наперед у руїнах потрощеного фронтового міста.

Люди за цей рік вирішили, що ми всім зобов’язані

Наше спілкування з Олею постійно переривають дзвінки людей, які просять їх евакуювати або надати якусь гуманітарну допомогу. Телефон волонтерки так дзвонить і вдень, і вночі. Кілька хвилин тиші - велика вдача.

Черговий дзвінок, який зупинив розмову волонтерки — телефонує чоловік, евакуйований з Часового Яру. І з почутого стає зрозуміло, що людина вимагає від Олі більше, ніж можуть дати волонтери.

«Купити квиток в Одесу? Але ж туди немає евакуації. До родичів?.. Так якщо ви їдете до родичів і вони вас чекають там, чому не дадуть вам грошей? Просіть у них. Ми, як волонтери, можемо лише посадити на евакуаційний потяг до Черкаської області. Зараз туди евакуюють усіх ВПО звідси. Тому якщо вас не готові прийняти в Одесі - я вам організую трансфер із вашого готелю до вокзалу, а звідти поїдете в область, куди всіх евакуйовують», — роз'яснює Ольга.

Кладе слухавку волонтерка з втомленою посмішкою — це звичний для неї черговий дзвінок, який не вирізняється з-поміж десятків інших. Але ми самі запитуємо — наскільки часто люди телефонують і хочуть від волонтерів того, чим повинні забезпечити себе самі?

«Траплялося, що я купувала за власний кошт людям квитки в інші міста, куди не було евакуаційних рейсів, — говорить Ольга. — Пам’ятаю, виїжджаємо з Бахмута, кажу чоловіку, що він зможе лишитися у нас у Краматорську, в нашому притулку. А в нього дружина в лікарні в Києві. І він каже, що не чекатиме — хоче якнайшвидше поїхати до дружини. Тоді я плюнула на все, пішла й купила за свій кошт квиток на «Інтерсіті» за 900 гривень.

Ще одну бабусю пам’ятаю — її готові були прийняти рідні, але були в іншому місті - не там, куди їдуть евакуаційні поїзди. Не знали, як перевести їй кошти на квиток. Тоді я теж сказала, що не треба нічого — пішла й купила квиток, відправила її.

Буває, що навіть родичі кажуть: «ми купимо квиток, заберемо людину, тільки в неї немає смартфона — треба буде роздрукувати квиток». Ціна питання — 10 гривень. І це нормально, я можу це зробити. Але вибачте, я не зобов’язана купувати дорослому чоловіку квиток на поїзд в Одесу, бо він хоче саме туди! Зараз триває евакуація. Що б ви розуміли, я дуже вибірково зараз ставлюсь до того, кому ми надаватимемо допомогу. Тому що люди за цей рік вирішили, що ми всім зобов’язані. А це не так. Тому допомагаємо тільки тим, кому це справді потрібно"..

Це інша сторона евакуації — робота з людьми важка. Особливо, коли ці люди своєчасно нічого не зробили для свого спасіння, а потім, коли заради них інші ризикують життям, щось вимагають у волонтерів.

Ніхто не розуміє, що волонтерам через дрібниці
дзвонити не можна, бо ми в полі бойових дій

Скільки разів життя Ольги Данилової було на межі через обстріли під час евакуації? Безліч. Але кожного разу вона разом з колегами повертається туди, куди мало хто наважиться їхати. Мабуть, її сміливість тримається на бойовому характері, який не запрограмований на програш або відступ. А ще тримають її люди, які щиро вдячні за спасіння. Навіть після евакуації Ольга ще тримає зв’язок з ними та намагається допомогти — щось підказати, знайти потрібний контакт або інше.

За увесь період повномасштабного вторгнення волонтери краматорського «Доброго руху» евакуювали близько тисячі людей. Серед них більшість — ті, хто щиро вдячний за допомогу, і хто хоче висловити свою подяку. Однак в Ольги Данилової навіть немає часу на розмови — тому що в момент дзвінка у неї паралельно «розриваються» ще кілька телефонів.

«Нам дуже часто дякують, але, мабуть, через мою реакцію ображаються. Бо в мене немає часу на розмови. І зазвичай люди казали, що в них усе добре, вони доїхали й вже заселилися — і я кажу: „Так-так-так, я дуже за вас рада, немає часу“ і кладу трубку. А люди хочуть висловити емоції, розповісти, як все відбулося, а в мене телефон розривається і йде евакуація. І доводиться скорочувати такі розмови з подяками до кількох секунд. Пам’ятаю, востаннє мені бабуся телефонувала, якій ми видали гуманітарку. І телефонує в момент, коли ми заїжджаємо на евакуацію в Часів Яр. У мене карта відкрита на телефоні, інший розривається від дзвінків, бо люди нас чекають. А зв’язок зловити дуже важко — доводиться виходити під снарядами на 5-й поверх, додзвонитися до мене… А ця бабуся дзвонить, і так повільно каже, з протягом: „Олечка, дякую тобі дуже, рідна, все таке хороше…“, і я їй кажу: „Так, дуже добре, до побачення!“. А потім ця бабуся телефонує моїй мамі й каже: „Хотіла подякувати Олі, а вона не хоче слухати мене“. А в мене просто немає часу. Ніхто не розуміє, що волонтерам через дрібниці дзвонити не можна, бо ми в полі бойових дій», — з посмішкою каже волонтерка.

На питання, чи не хоче Оля нарешті зупинитися, можливо з дитиною виїхати за кордон, як інші, жінка сміється. Хитає головою — ні, не хоче.

«Я своїй дитині навіть пропонувала виїхати за кордон, тим паче друзі пропонували приїхати до них. Знайшли нам місце, де ми будемо жити, а мені Ніка каже: «Мам, ти не зрозуміла. Скоро повернемося додому. Повернемося, будемо відбудовувати! Бабуся з дідусем же після війни відбудували свою хату? І ми зможемо». Тобто дитині 18 років, тоді було ще 17, і вона не хотіла нікуди їхати з України. Категорично. Сказала, що буде тут, навіть якщо нічого не залишиться. Питаю: «А якщо і грошей не буде відбудовувати?» — а Ніка каже: «Значить, вириємо землянку й будемо там жити», — пригадує з посмішкою Ольга Данилова.

Розмову пририває ще один дзвінок — за Олею приїхав колега-волонтер, щоб вирушити на чергову евакуацію. Вона швидко прощається, закидає на плечі свій рюкзак та біжіть до авто, яке на шаленій швидкості рушає рятувати мешканців Донецької області.