«На мене посипалася цегла зі стелі»: життя у Краматорську під ударами російських КАБів
РепортажіПідготуватися до прильоту російських керовних авіабомб у Краматорську на Донеччині неможливо — часу на рятування просто немає.
Керовані авіабомби вчергове накрили Краматорськ вранці 25 серпня. За кілька хвилин у місті пролунала серія вибухів: над кількома мікрорайонами, які вважаються досі густозаселеними, здійнялися стовпи диму. З вибитих вікон у квартирах вогонь перекинувся у сусідні під'їзди. За кілька хвилин екіпажі ДСНС усім складом виїхали гасити пожежі. Враховуючи це, росіяни вже за 10 хвилин почали атакувати місця прильотів ударними БпЛА. У той самий момент, коли люди намагалися врятувати у завалених квартирах котів і собак, окупанти планували добити їх і рятувальників дронами.
У перші хвилини після авіаобстрілу разом з завиванням сирен і криком людей лишається гудіння у вухах. Понад 200 метрів відстані — достатні, щоб не відчути вибухову хвилю від прильоту бомб, але запах гару та бетонного пилу відчутно з перших секунд. Чим ближче до понівечених будинків — тим більше піску лишається на зубах. Задимлена вулиця просто неба тьмяна, а в повітря постійно зриваються закопчені частини шпалер та тканини, які вітер з вогнем видуває із квартир. Люди продовжують кричати: у когось це — наслідок акубаротравми, хтось після вибуху майже нічого не чує через свист у вухах. Розгублений чоловік серед подвір'я озирається і продовжує кричати, шукаючи дружину: «Таня! Таня, Танечка!».
Таня опиняється за кілька метрів від нього — їй уже надають допомогу медики. У момент обстрілу вона виходила з квартири, коли вибухова хвиля «винесла» її на вулицю. Жінка забила голову, зламала руку, подряпала ноги. Чоловік дивом не постраждав, хоча був у квартирі. На його обличчі чорні сліди: він вибирався з квартири, торкався до згорілих стін і в паніці притискав долоні до щік.
Танечка, яку він нарешті знаходить очима й підбігає, намагається заспокоїти. Голос тихий, зірваний — у перші хвилини жінка перелякалася, кричала, а тепер адреналін її покидає. Андрій, парамедик поліції, який накладав бинти на пошкоджені руки, пояснює: зараз почнеться найгірше.
«Зараз вони очуняють, що живі, до них це тільки доходить. Захисний механізм: люди ще не розуміють, що стало з їхніми будинками. Тому треба встигнуть надати медичну допомогу по пораненнях, помітить рани. Дуже скоро почнеться паніка, бо в них дому більше немає. Тоді будуть „ходові“ заспокійливі, зараз ще без них справляємось», — коротко каже чоловік, перш ніж піти до наступної постраждалої.
Дихати через 10 хвилин після авіаудару досі важко: повітря густе, дим забиває легені, бо квартири продовжують палати. Води не вистачає, тож рятувальникам доводиться екстрено їхати й знову повертатися на місце обстрілу, щоб продовжувати приборкувати вогонь. Водночас він гарячими язиками пожирає квартири, які ще кілька хвилин тому, здавалося, будуть лише закопчені, а не згорілі.
На тлі палаючого дому особливо виділяються по-дитячому розгублені очі Людмили Солнцевої. Пенсіонерка стоїть за кілька метрів від знищеного будинку, в якому жила на другому поверсі. У її квартиру стався приліт КАБа: від неї лишилися руїни, які обвуглювало полум’я. Жінка вціліла лише завдяки тому, що вийшла налити води їжачкам.
«У нас їжачків багато у дворі. Приповзають, а я їм водичку наливаю у тарілочки. І зараз вийшла, взяла документи, щоб на базар піти. І грошей трохи. Взяла воду, а коли була на першому поверсі - воно як загудить… І так голосно вибухне… На мене посипалося все зі стелі. Шматочки цегли падали. Он досі у волоссі лежить, а я струсить не можу. Не витрушується, багато нападало…» — розповідає жінка, поки здивовано-нерозуміючим поглядом обводить рідний двір.
У скуйовдженому волоссі справді лишаються шматки стелі. Можливо, деякі уламки — то навіть рештки її підлоги у квартирі, якої більше немає. І без того бліде обличчя повністю біле від пилу та димової завіси. Пенсіонерку хитає так, що не допомагає навіть тростина: щоб дійти 10 метрів до найближчої лавки, вона розгублено приймає допомогу й береться рукою за долоню журналістки. Відстань долає за кілька хвилин: бетонні, дерев’яні й металеві уламки доводиться обходити повільно й довго. Крім того, ходити страшно: під ногами, окрім ріжучих деталей, стирчать шурупи та цвяхи. Деінде від них уже тягнуться крапельки крові: хтось, тікаючи від небезпеки чи біжучи на допомогу, не помітив один з них. Скільки уламків скла забилося у підошву взуття — теж риторичне питання.
Людмила Солнцева, уже сівши на лаву, продовжує з нерозумінням дивитися на сумку, в якій раптово опинилося все її життя. Старий телефон, який вона мала поповнити, мовчить. Хоча бабуся переконана, що от-от має зателефонувати: племінниці мав передати хтось із сусідів, що сталося.
«Вона має підійти, мабуть. Підійде ж?.. От, все, що у мене тут є: грошей трохи у бабці, документи… Пакет для продуктів. Я вийшла їжачкам воду налити», — повторює жінка.
Нікого з рідних у Людмили Солнцевої не лишилося: дочка померла ще у 15 років, син — нещодавно. Жінка тихо розповідає, що все, що хотіла — це дожити своє життя тут, у рідному домі, і щоб її поховали біля дітей. А тепер дому немає, а окупанти ледь не поховали її в тому місці, де вона виховувала дітей.
«Я сама паралізована, у мене два інсульти було. Погано чую, сама жила у цьому будинку», — додає пенсіонерка.
За пів години через які журналісти повертаються до лавки, пенсіонерки вже немає. Рятувальники, які досі намагаються приборкати загорання, підказують: якась жінка підходила, забрала бабусю. Чи то була її племінниця — невідомо, але Людмила Солнцева пішла з нею. За той час її квартира догоріла повністю. До вечора 25 серпня вогонь знищить увесь будинок, зокрема й сусідні квартири.
«Мені головне кішку знайти. Вона ж десь тут, ховається, злякалася»
Підготуватися до прильоту керовних авіабомб у Краматорську неможливо, хоча моніторингові канали кожні 2−3 хвилини попереджають про небезпеку. Не зважати — ризиковано, смертельно, але таке життя біля фронту, розповідає журналістам «Вчасно» мешканка Краматорська Ірина Савельєва. Вона вже переїхала з Костянтинівки у 2024 році, коли місто почали знищувати район за районом. Переїхавши в Краматорськ, ще донедавна жила в орендованому житлі у центрі міста. 25 серпня навіть тимчасового дому в неї не лишилося: коли жінка була на роботі, КАБ-250 знищив будинок. Речі, евакуйовані під бомбами два роки тому, згоріли. Все, що було у жінки — ключі, телефон, павербанк, косметичка й документи — лишилося на згадку про всі попередні 53 роки життя.
«Футболка, труси, штани, більше нічого не залишилося. Переселенка! Вивезла дві сумки речей з Костянтинівки, раділа, що взагалі вижила. Бо летіло на голови все: дрони, бомби… У мене хати вже не було, коли я збирала в сумку речі. Одна половина згоріла, а друга задимілася, то я через пилюку, вся чорна, збирала речі. А тут взагалі не було вдома, нічого не винесла. І що це мені, застить? Вдруге так пронесло, то це мені добре, чи навпаки?» — у розпачі каже жінка, ледь стримуючи сльози.
Поруч з палаючого під'їзду багатоповерхівки вибігають мама з донькою. На руках старшої жінки — її улюбленець, якого вона не покинула всередині. Перелякана кішка, поки її виносять з задимленого під'їзду, навіть не пручається. Хоча коли авіабомба впала на будинок — її ледь змогли вловити.
«Зараз водичку їй дамо, ти поп'єш, мам. Все буде добре», — каже донька, ведучи маму під руку. В її очах стоять сльози, але якщо вона й заплаче — то не зараз, коли увесь світ її рідної людини обвалився від російського снаряду.
Щойно кішка у безпеці та переносці, жінки повертаються у під'їзд — рятувати з квартири те, що ще вціліло.
Рятувальники не припиняють поливати водою верхні поверхи будинку: вогонь продовжує розповзатися поверхами та поширюється на сусідній під'їзд.
Деякі люди в розпачі стоять і дивляться, як з кожною хвилиною стіни у їхніх квартирах стають непроглядно чорними. Парамедики намагаються оглянути їх попри шоковий стан, але це не завжди вдається: подекуди люди падають на коліна й починають не просто ридати, а вити. Відчай, біль та безнадія звучить моторошно й страшно. Люди з сусіднього будинку, яким «пощастило» втратити лише вікна у квартирах, відвертаються й починають плакати. Стримати сльози практично неможливо.
Навіть рятувальники, озираючись, хитають головами. Вони роблять усе, щоб зарадити й врятувати їхнє житло. Але у вікнах палають не речі, а все життя краматорців, яке у них того дня забрали окупанти.
Серед хаосу, крику, плачу й голосних розмов телефоном пробивається голос жінки, яка шукає свою кішку. У момент атаки КАБів Інесса, мешканка Краматорська, була не вдома. Відчула, як землю під ногами «повело», і вибігла з магазину. Тоді ж побачила, що дим тягнеться від будинку, в якому вона жила зі своєю кішкою. Поки жінка добігла додому, рятувальники вже почали її пошуки. Двері у понівечену квартиру заблокувало, тож їх довелося вибивати. Імовірно, цих звуків кішка теж злякалася й кудись забігла. Тож тепер у шоковому стані жінка обходить кілька разів будинок, сподіваючись, що знайде улюбленицю.
«Я шукала її скрізь, немає, не знайшла. Хлопці, коли перевіряли, чи немає нікого всередині, відкрили їх. Може, вона втекла. Я шукаю її», — повторює Інесса.
У цей час російські дрони продовжують атакувати мікрорайон, в якому рятувальники, парамедики та поліцейські намагаються врятувати людей, їхніх улюбленців та майно. Роботи постійно доводиться призупиняти: звук пікіруючого дрона змушує людей розбігатися під дерева, хтось тікає у будинок — попри те, що верхні поверхи палають.
Вибухи, які лунають у небі кожні кілька хвилин, нервують. Рятувальники, мокрі від поту та води, забігають у під'їзди, біжать обвугленими сходами, продовжують шукати усіх, хто міг вціліти чи був поранений під час вибуху. Інесса ж іще кілька годин після прильоту ходить дворами навколо будинку й кличе: «Муся, дівчинка, Муся… Йди, моя хороша, де ти?»…
Наступного дня російські окупанти обстріляють Краматорськ знову. Як і кожного дня після того.
Станом на кінець серпня Краматорськ уже є зоною активний бойових дій. Лінія фронту, яка проходить за менш як 20 кілометрів від міської лінії, смертельно небезпечна для цивільних: росіяни щодня атакують місто дронами, спрямовують керовані авіабомби на житлові квартали, заселені цивільними мешканцями. Людей, які досі зволікають із евакуацією, попереджають: навіть тиждень зволікання може скінчитися трагедією, а не виїздом у безпечніший регіон.
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!