«Нам потрібне це місце, ми хочемо тут жити», — діти Слов’янська, який щодня обстрілює росія

Сьогодні Слов’янськ кожні кілька годин атакують російські дрони — від дрібних FPV до «крил», які обвалюють будинки. Керовані авіабомби регулярно прилітають у центральні райони міста по будинках, де живуть цивільні. Попри все це у місті, за даними очільника МВА Вадима Ляха та Донецької ОВА, ще залишаються понад 4,5 тисячі дітей.

Регулярні обстріли їх лякають, але підлітки, з якими ми зустрілися, запевняють: допоки Слов’янськ мінімально безпечний, хочуть тут лишатися. Тому власноруч зробили ремонт у хабі, де проводять лекції, грають у настільні ігри, влаштовують вечори кіно, облаштували спортзал і навіть професійну студію звукозапису, де записують музичні треки. Для дітей молодшого віку проводять різні майстер-класи та творчі заняття. Про це те, як дорослі та діти разом рятуються від суворих прифронтових буднів, у репортажі «Вчасно» зі Слов’янська.

Кожен день місто змінюється: все більше з’являється руйнувань інфраструктури та житлових будинків через атаки росіян, над деякими дорогами розтягнулися антидронові сітки, на вулицях поменшало місцевих мешканців, бізнес зачиняється та виїжджає. Тут кожен добре знає, що у будь-який момент може загинути від авіабомби або дрона, які росія спрямовує на це мирне місто.

«Діти на Донеччині були дуже агресивні»: антистресові програми були необхідні ще до повномасштабного вторгнення

Кожна п’ята людина, яка живе в умовах війни, може переживати розлади психічного здоров’я — як легкі, так і важкі. Особливої уваги потребують прифронтові міста Донеччини, які живуть у війні з 2014 року. Саме Слов’янськ був епіцентром російського вторгнення 12 років тому. Тому діти цього міста про війну та обстріли вперше дізналися ще тоді.

Через це громадська організація «ПРОМИР» наразі впроваджує проєкт, мета якого — підвищити психологічну грамотність і соціальну згуртованість у Слов’янську та на прифронтових територіях.

«Проєктом передбачені психосоціальні послуги до 500 дітям та 100 дорослим. Зокрема, до 180 годин індивідуальних психологічних консультацій, до 90 годин індивідуальної кризової терапії, групові онлайн-сесії для батьків, людей віком 60+ та студентів-волонтерів», — розповідає Тетяна Асланян, голова ГО «ПРОМИР» і керівниця психологічного проєкту «Фенікс».

Психологиня каже, що для мешканців Слов’янська можливість відчути підтримку та соціалізуватися — одна з небагатьох радощів попри війну поруч. Тим паче для батьків, які й самі можуть прийти на психологічні заняття (зокрема, ліпнину, яка також допомагає підтримувати психологічне здоров’я). Дорослі можуть залишити дитину в безпечному просторі, де їй буде цікаво, комфортно та спокійно. Крім того, у межах проєкту «Фенікс» відбуваються й сімейні заняття.

«Це можливість відчути один одного, поспілкуватися, не перейматися побутовими проблемами. Відчути плече підтримки, бо нам потрібен цей соціальний контакт. Чи потрібно поспілкуватися професійно, чи просто по-людськи поговорити — ми забезпечуємо всі ці потреби», — пояснює голова організації «ПРОМИР».

Євгенію, очільницю БФ «Слов'янська мрія», на базі якої реалізовується психологічний проєкт, із психологинею Іриною у 2009 році об'єднав проєкт «Школа без агресії». Їздили по всій Україні, спілкувалися з сотнями дітей. Але найбільш тривожну тенденцію волонтерки помітили на Донеччині: за їх спостереженнями, найбільш агресивними та застресованими були мешканці східного регіону.

«Ми займалися антистресовими програмами по всій Україні, бо дітям треба було знімати стрес. Суспільство й так ставало дедалі агресивніше. Заняття з нами сприймали по-різному: хтось розумів важливість, але часто батьки відправляли дитину на терапію, а самі від неї відмовлялися. Хоча дитина — це дзеркало, що відбувається в сім'ї й суспільстві. Тобто терапія потрібна одночасно й дітям, і батькам», — зауважує Євгенія.

«Діти живуть у моменті, а не „лишаються“ в моменті прильоту»

Дитинство у місті, до якого підходить лінія фронту, минає під звуки прильотів, проте діти приходять на заняття. Тут займаються мозаїкою, гравюрою, писанкарством, аплікацією, випалюванням, валянням із вовни та пісочною терапією. Крім того, приходить викладачка гри на фортепіано з Торецька, тож навчає музики й на електричному, й на звичайному інструменті.

Примусу, чим діти займатимуться, немає — для маленьких, від п’яти років, складають графік занять, спершу опитавши їх, чим би хотіли займатися. Навіть випікають пряники. Підлітки самостійно обирають, що робити — влаштовують кіновечори, лекції й зустрічі з поліцейськими та захисниками. Крім того, у хаб ходять і їхні батьки — ліплять вироби з глини, займаються йогою й співають.

«Про примусову евакуацію з частини Слов’янська ми знаємо. Але діти самі записували відео і казали: „ми тут є, ми на Донбасі й хочемо жити, розвиватися“. От ці підлітки справді пробуджені. Вони не чекають, що їм хтось щось винен, вони самі мріють і діють. Ніхто їх насильно сюди не тягне, вони щасливі проживати дитинство, поки є таке місце», — пояснює Євгенія.

Слов’янськ щодня обстрілюють дронами, щотижня — керованими авіабомбами. У квітні кілька КАБів вагою 1,5 тонни зруйнували історичний квартал в центрі міста. Після того як вибухова хвиля понівечила сусідні вулиці, діти все одно прийшли на заняття. Психологиня проєкту «Фенікс» Ірина каже, що після таких обстрілів більше застресовані батьки, аніж діти. Більшість неповнолітніх народилися уже під час війни й не знали тихого, мирного життя. Тож за період повномасштабного вторгнення вони «стабілізувалися», у їх розумінні це звичне життя. Наприклад, загрози дронів чи ракет сприймаються як тимчасові, а не постійні.

«Якщо щось прилітає, вибухає — вони можуть злякатися, але живуть далі. Хоча після обстрілу Слов’янська 1,5-тонними авіабомбами наступного дня було повідомлення про можливі повторні удари. Тому ми одразу написали, що занять не буде. Але дітки приходять щодня. Сюди нікого насильно не тягнуть, це їхній вибір. Ми, дорослі, ходимо в магазини, банки, аптеки, працюємо. А наш простір робить все, щоб і діти не деградували, а соціалізувалися, розвивалися», — запевняє психологиня.

Серед відвідувачів хабу багато переселенців. Тікаючи від війни, вони зупинилися у Слов’янську й важко переживають те, що евакуюватися доведеться вдруге або втретє. Зокрема, одна з мам запевняє: вона б не могла дати доньці у селі біля Торецька того, чого вона навчилася тут. І знову втратити місце сили своєї дитини психологічно важко.

«Я зловчився не звертати увагу на те, що бабахнуло далеко. Налякаюся я, і що?..»

13-річний Владислав за останні кілька місяців уже був змушений поспіхом збирати документи й готувався тікати з будинку через обстріл. Це сталося після того, як окупанти 15 квітня скерували на Слов’янськ дві півторатонні бомби. Одна з них зруйнувала школу у районі, де живе хлопець. Каже, страху майже не відчував. Хіба що за маму та бабусю, з якими живе, і які в той момент були на роботі.

«Дуже не хочу, щоб вони мене покинули, померли. А за себе не переживаю, бо знаю, що робити, коли починає „бабахать“. Я зловчився не звертати увагу на те, що бабахнуло далеко. Ну, налякаюся я, і що? Не хочу витрачати на таке свої емоції. Треба просто прийняти це спокійно, на мінімалках», — пригадує хлопчик.

Того дня Владислав чітко знав, що робити — до цього його підготували й у дитячому центрі, і його мама. Тож спершу вибіг у коридор (єдине місце, де немає вікон), передзвонив рідним і переконався, що вони цілі. Потім нашвидкоруч зібрав документи, телефон і спустився вниз чекати на дорослих. Каже, навіть після такого досвіду не хоче їхати зі Слов’янська.

Через те, що спілкування з однолітками Владу бракує, у творчому просторі «Слов'янські Мрії» він буває регулярно.

«По-перше, мені немає з ким грати в телефоні, а по-друге, я не номофоб. Тобто не залежу від телефону. Мені краще з кимось поговорити. Я люблю пограти, побігати, поскакати, але мало з ким гуляю. Єдине місце, де подобається бути й розмовляти з кимось, крім мами чи бабусі — у „Слов'янській Мрії“. Тут можна й поговорити, й похіхікати, відкрити свої почуття», — пояснює дитина.

У центрі Владислав ліпить із глини, любить випалювати візерунки на дереві. Але найбільше — просто розмовляти з однолітками, яких через безпекову ситуацію стає все менше. Такий спокій психологиня Ірина пояснює дитячою фізіологією: після обстрілів діти знову живуть в моменті, а не «застрягають» у вибухах, як дорослі.

«Коли діти приходять, вони у моменті: радіють, співають, граються. Можуть сказати, що щось прилетіло, але це секундна репліка. Тому кажемо дітям, що треба використовувати кожен момент: щось робити, чогось навчитися. А не сидіти в інтернеті й „зливати“ енергію. Я не бачу у нас жодної застресованої дитини. Вони всі хочуть тут бути», — каже психологиня.

Крім того, простір виконує терапевтичну функцію через ставлення до дитячих емоцій. Тут дозволяють дітям трансформувати свої емоції. Наприклад, коли дитина злиться.

«Ці діти настільки розумні, що не потребують керування»: простір власноруч створили підлітки Слов’янська

Окрім простору для молодших дітей, за підтримки ГО «ПРОМИР» підлітки своїми руками зробили ремонт у приміщенні «Слов'янської мрії», щоб перетворити його на творчий хаб. Тепер там є інклюзивний туалет, спортивний зал з тренажерами, студія звукозапису й кімната для навчання й кіновечорів. Практично всі стіни підлітки розбивали й фарбували самі, для цього навіть влаштовували ярмарки — щоб заробити грошей на заміну вікон. Меблі та загалом інтер'єр їхнього хабу — вибір, в який не втручалися дорослі.

«Мені дуже подобається формат такого дитинства: їх не треба розважати. Просто треба дати простір, де вони проявляться, і можливість це робити. Якщо хочуть подивитися фільм, то збираються, голосують, пропонують, що подивитися. Мені було зранку цікаво, чи прибрали вони після вечора, бо і попкорн їли, і дивани порозсували. Заходжу, а там ідеальна чистота, все на своїх місцях. До речі, ключі від того приміщення у них є. Ми повністю їм довіряємо, тому за ним вони слідкують», — додає Євгенія.

Головний принцип психологічного проєкту — рівний рівному. Підлітки самі собі проводять лекції. Наприклад, один із них — Богдан — нещодавно розповідав про субкультури, оскільки сам цим цікавиться. Крім цього, хлопець займається музикою та навчає інших.

«Ми можемо робити професійний запис музики. Якщо не помиляюсь, у Донецькій області ми залишилися єдиною студією. Тому всі охочі можуть прийти, записатись. Ще у нас є колонки, щоб проводити концерти, але поки немає мікшерного порту, щоб їх включити. Тому концерти поки скасовуються», — посміхається 17-річний Богдан.

До своєї території підлітки ставляться не просто дбайливо, а любляче. Показують залу, туалет, який з маленької кімнатки перетворили на приміщення з усіма зручностями, спортивну кімнату й мінікухню — куточок, в якому роблять собі напої й зберігають смаколики.

«Туалет ми самі зробили, це наша гордість. Це було дуже класно, хоча спочатку важко фізично. Спортивну залу теж самі зробили. Це була кімната з яскраво-зеленими стінами, колір аптечної зеленки. Ми вирішили, що в таких умовах не хочемо займатися, тому тепер стіни ніжно-лавандового кольору. Видно, що простенький ремонт, стіни не дуже порівняли. Але з чогось же потрібно починати», — пригадує Кіра, одна з підлітків, яка ходить у хаб.

Окремо ніжно дівчата та хлопці під час екскурсії відгукуються про кімнату, в якій двоє підлітків грають на гітарах. Зараз у ній облаштована ще й бібліотека та полиці з настільними іграми.

Регулярно до молоді приходить поліцейський — пояснює дорослі речі підліткам. Нещодавно з представниками «Червоного Хреста» вчилися надавати домедичну допомогу. Підлітки відкриті до будь-якого нового спілкування і прагнуть розвивати свій простір.

«Нам потрібне це місце, ми хочемо тут жити»: чому діти Слов’янська потребують місця, де можна проводити дитинство, а не ховатися від бомб

16-річна Кароліна — одна з найактивніших підлітків хабу. Дівчина ходить майже щодня у хаб. Каже, що найближчим часом планує їхати з міста разом із батьками. Але поки вона у Слов’янську — хоче проводити час із друзями.

«Це розвантажує від думок. Звісно, ми не можемо закрити очі й не помічати, що відбувається у Слов’янську. Ми не мрійники, але це нам допомагає бути разом, у купці», — зауважує дівчина.

17-річний Богдан, який навчає грати на гітарі однолітків, додає: це місце позбавлене страху через те, що вони збираються з друзями поговорити про життя і поспілкуватися про щось позитивне, а не «застрягнути» думками у прильотах, які відбуваються щодня. Хоча додає, що поруч про всяк випадок є укриття. Та й коли у місті лунають вибухи, а вони не разом у хабі — телефонують один одному, щоб пересвідчитись, що всі цілі.

«Ми тут збираємося, щоб порелаксувати. Страх у всіх є, це не скасовує того. Але у 2022 році над Слов’янськом літаки літали. Думаю, гірше вже не буде», — з посмішкою каже хлопець.

Євгенія, очільниця «Слов'янської Мрії», переконана: тим, як психологічний проєкт допомагає сьогодні дітям у Слов’янську, вони покращують своє ж майбутнє.

«Моя старість від мене й залежить, бо що посіємо — те й пожнемо. І я, піклуючись про дітей, дбаю насамперед про себе. Тож сюди діти приходять з задоволенням, бо їх тут люблять, не ламають. Ми не засовуємо дітей у рамки, а даємо їм інструменти, можливості — і далі вони самостійно вирішують, чого хочуть. Цьому теж треба навчатися — вмінню обирати. Ми їм допомагаємо», — каже жінка.

Слов’янські психологи повернулися до проєктної діяльності у місті, тож і діти, й дорослі можуть звертатися за підтримкою та допомогою. Крім того, регулярно відбуватимуться важливі заходи для дорослих, які допомагатимуть долати психологічні наслідки життя біля фронту.

«У нас є інструменти, які допоможуть знайти внутрішні опори й жити далі. Будемо про це говорити й практикувати, щоб повернути втрачене психологічне здоров’я», — зауважує керівниця психологічного проєкту «Фенікс» Тетяна Асланян.