багатодітна донеччанка розповіла про евакуацію зі Сходу та життя у Норвегії/ілюстративне фото з відкритих джерел
Перший день війни, каже Аліна, почався для родини “банально” - зі сповіщення, що росія напала на Україну. Потім був дзвінок у школу та дитсадок, де багатодітній мамі сказали, що діти до навчальних закладів не йдуть.
“Залишились вдома, сиділи, сиділи… До останнього сиділи. Виїхали з Добропілля тільки в перших числах квітня, коли зрозуміли, що одинокими обстрілами та ракетними ударами не закінчиться. Бойових дій у нашому місті ще немає, але ми бачили, що лінія фронту “розповзається” до нас. І тоді я з дітьми та своєю донькою з онуками виїхали у Львів.
Взагалі я евакуюватися не думала. Але у місті була паніка, всі люди налякані. Прийшла в міськраду у службу в справах дітей за дозволом на вивіз дітей за кордон — про всяк випадок, просто щоб у випадку чого ці документи були на руках. І мене коли побачили — дуже здивувалися. Запитали: “Ви що, досі тут? Їдьте, бо щось буде, ми ж в епіцентрі”. І після того через 3-4 дні ми поїхали”, - розповідає Аліна.
З п’ятьма дітьми, які перебувають під її опікою, Аліна не ризикнула їхати евакуаційним потягом — набачилась, каже, того, що відбувається в них. Тому вирішили разом із донькою везти дітей за власний кошт у маршрутці.
“У мене діти маленькі — чотири, п’ять років, дев’ять, двоє по тринадцять. І спокійно доїхали до Львова. Ще на вокзалі нас зустріли волонтери. Там стояли намети, був обігрів, організований перекус — чай із бутербродами. Через кілька годин ми перейшли польський кордон і там теж нас зустріли волонтери. Відразу дали валізу, бо діти несли свої рюкзаки маленькі в руках. Плед нам дали. Дуже тепло зустріли”, - пригадує Аліна.
У Польщі волонтери ж допомогли й із ночівлею — влаштували її у тимчасовий притулок на одну ніч. А потім вся родина поїхала далі на евакуаційному автобусі для тимчасових переселенців — уже в Норвегію.
“Діти мої, до речі, нормально перенесли переїзд. У них немає ні нудьги за домом, ні сліз, ні якихось нервів. А от у молодшого сина моєї доньки око “покосилося”, - розповідає Аліна.
Відколи багатодітні батьки-опікуни чи Дитячі будинки сімейного типу (ДБСТ) почали виїжджати за кордон, проявилася ще одна проблема — інколи служби у справах дітей забирають в родин або одну чи кількох дітей або ж усіх нерідних. Донеччанка зізнається, що сама неодноразово чула про такі історії, і дуже боїться, аби таке не трапилося з її родиною.
“Днями якраз приходила служба у справах дітей до нас, яка називається “Барневарн”. Це саме той каральний орган, який забирає дітей з причиною й без. Вони приходили до мене через одну з доньок — маленьку дівчинку, яку я вивозила з України фактично без документів (вона перебуває під тимчасовою опікою). І саме вона їх зацікавила, так би мовити. Але мене завірили, що все буде добре, тому я сподіваюсь на це”, - зізнається Аліна.
Норвезький підхід до виховання дітей дуже відрізняється від українського. Щонайменше — на дітей не можна підвищувати голос (не кажучи про крики та будь-яке фізичне покарання).
“Доходить до крайнощів: дитя захотіло купатися у холоднючому морі — його не можна зупиняти чи заперечувати чи забороняти це робить. Для норвежців дитина — це вже маленька самостійна особистість”, - пояснює Аліна.
Донеччанка каже, що через нерозуміння мови багато процесів доволі обмежені. Те саме спілкування зі службами опіки відбувалося з перекладачем, що доволі незручно для співрозмовників. Однак невдовзі для переселенців розпочнеться програма інтеграції, в рамках якої вони вивчатимуть норвезьку.
“Допоки ми вивчатимемо норвезьку мову — нам платитимуть типу як за роботу. Програма інтеграції розрахована від пів року до півтора року — у кого як. А що далі, куди і як працевлаштовуватися — невідомо ще. Але кажуть, що в Норвегії працевлаштуватися можна”, - каже Аліна.
Умови перебування українських переселенців у Норвегії також відрізняються — зараз тимчасовим житлом для кількох десятків родин слугує курортне містечко, яке “віддали” під потреби українців.
“Ми живемо в курортному містечку в дерев’яному будинку. У нас тут вітальня з кухнею, дві спальні, коридор, санвузол, підлога з підігрівом, велика веранда… Вся техніка у нас є також. Тому проживаємо ми в комфорті.
Платять мені зараз лише за харчування. Пізніше, коли відбудеться розселення й нам дадуть постійне житло, будуть уже інші виплати. Гроші даватимуть на дітей і на мене, оскільки я піклуюсь про них. Це накладає умови й на моє працевлаштування, як мені сказали. Точніше повідомили, що робота — це взагалі окреме питання, і немає гарантій, що мені дозволять працювати, оскільки діти маленькі й за ними треба постійно доглядати. Тому можуть або взагалі не дозволити працювати, або дадуть дозвіл лише на підробіток на кілька годин. Це все на розсуд служби у справах дітей — чи вона дозволить працювати, чи платитиме гроші за те, що сидітиму з дітьми вдома”, - пояснює Аліна.
Натомість із медициною в Норвегії тяжче, ніж в Україні — до лікарів завжди великі черги.
Відмінне й навчання дітей у закладах освіти. Наприклад, старші діти (яким по 13 років) уже пішли в школу. А молодший, 9-річний Максим, піде в неї 9 червня.
“Тут діти навчаються до кінця червня й на початку серпня уже починають навчання. Тому фактично в них лише місяць канікул є”, - розповідає Аліна.
Старші діти донеччанки нині навчаються у класі “інтеграції” - ходять у школу для того, щоб вивчити норвезьку мову. Потім з’являться й інші предмети. коли буде певний рівень володіння державною мовою.
Аліна розповідає, що переїзд у Норвегію став вимушеним, але надовго тут затримуватися не планують — лише до перемоги.
“Чесно кажучи, я навіть не знаю, що треба зробити, якщо хочеш повернутися додому. Знаю тільки те, що потрібно піти в поліцію, написати заяву, й переселенцям дадуть “на виїзд” 20 тисяч крон, щоб людина могла повернутися додому. Але їхати будемо самостійно, тим транспортом і маршрутом, який оберемо самі. Нам гроші віддають — і ми вже займаємось поверненням додому самі.
У Норвегії ми з дітьми живемо з перших чисел квітня, тобто вже третій місяць тут. На рік у нас є дозвіл перебувати за кордоном, тому поки що будемо тут. А далі, коли Україна переможе, повернемось”, - впевнена Аліна.