«Нас прийшли розстрілювати снайперші „чорномазі“, років по 13−14»: як мешканці окупованого Селидового поширюють російську пропаганду

Рік тому, 29 жовтня, українські Сили оборони були змушені вийти з Селидового — останнього великого міста, яке фактично відкривало їм шлях до Покровська кількома новими напрямками. Наступного дня армія рф заявила, що навіть встигла «зачистити» місто, тому тепер воно «розквітатиме з російським миром». Однак так зване покращення та звільнення, про яке розповідали російські пропагандисти, прийшло в Селидове руїнами, трупами розстріляних цивільних та відсутністю будь-якого притомного покращення, якого колись очікували місцеві почекуни росії. Замість хліба по 10 рублів та продуктів ледь не за добре слово люди, що живуть в окупації, отримали відсутність електроенергії, гуманітарні каші (яку, щоправда, роздають безкоштовно в одноразових тарілках раз на кілька тижнів). Замість медичної допомоги — порятунок самих себе (ліків теж немає - їх рідко коли завозять волонтери з території рф). Однак у тій самій зруйнованій медичній амбулаторії, де раніше можна було отримати медичні результати, тепер… випікають хліб.

«По фото дивишся — лютий трешак у місті. Селидове — примара. З кожним роком все більше руїн і все менше шансів на відновлення міста, в якому жили. Дочекалися, глисти, того, чого хотіли», — каже Наталія Олійник, яка раніше жила в Селидовому.

Слід зауважити, що перші випадки мародерства будинків Селидового почалися в перший же день захоплення міста. А розстріли беззбройного мирного населення — ще 21 жовтня. В день, коли окупанти прорвали лінію оборони й почали проникати вглиб міста.

«Ось це — звільнення по-російськи! У них в таких умовах майже весь простий люд живе. Ось і наші ждуни нарешті дочекалися щасливого прекрасного життя, як у росії. Дивишся на фото — і відразу видно, що там і справді „всьо харашо“. Дай боже, щоб і надалі залишалося все так. „Харашо“ без газу, світла, води, тепла і з подачкою у вигляді тарілки каші», — говорить мешканка Селидового Світлана Валикова після перегляду фото, в якому стані місто за рік після окупації.

Зауважимо, що станом на сьогодні Селидове, яке лишилося відносно цілим, досі не під'єднане до жодної комунікаційної мережі. Світла, води, газопостачання немає. Люди готують деревину для обігріву підвалів чи квартир від буржуйок, бо за рік окупації росіяни, які їх звільнили від цивілізації, так і не спромоглися бодай щось налагодити в місті.

«Вата хотіла займати високі посади при росіянах, а стала прислугою на руїнах», — зауважує мешканець Селидового Василь Завада.

«За тарілку каші вигадували таку маячню, що на голову не налазить»

Співрозмовник журналістів «Вчасно» Олексій Засоба, мешканець Селидового та боєць ЗСУ, пригадує: він на момент боїв за Селидове перебував на службі у Покровську, проте за перебігом боїв у своєму місті слідкував. Коли ж 29 жовтня Селидове росіяни окупували, а 30 вже зачистили, у місцевих чатах з’явилося багато повідомлень-привітань зі «звільненням». Щоправда, сподівання людей на «тепер заживемо» вже найближчими тижнями не виправдалися, а тому їм довелося змиритися з новою реальністю — тією, яка смерділа трупами у підвалах та на вулицях міста.

«Пам'ятаю, як через кілька тижнів після окупації міста в чаті написала одна жінка, яка росію дуже чекала. Вона до того писала подяки за порятунок, російським волонтерам кланялася, що вони привозили якісь цукерки, ковдри. А коли через кілька тижнів пропаганда відзняла все, що їй треба було, в місто більше не їздили з тоннами гуманітарки. Люди Селидового взагалі стали їм байдужі. Тоді ця жінка однією з перших була обурена, що трупи з підвалів ніхто не забирає, тому на вулицях дуже смердить. А її квартира була на першому поверсі й запах в'ївся у стіни, спати не давав тощо. Вже не пам’ятаю, чим те закінчилося, але коли їй написали, що вона сама може поховати ту людину — вона написала, що не для такого сиділа в підвалі й чекала на „спасителів“. Здається, хотіла навіть в сусідську квартиру заселятися, але її звідти виперли самі ж росіяни», — пригадує Олексій Засоба.

Чоловік додає, що багато знайомих облич невдовзі після захоплення міста побачив у роликах російського телебачення. Те, що вони розповідали, викликало огиду та злість — люди вигадували маячню в надії на те, що отримають за неї щось смачне чи то фінансову винагороду.

«З деким я спілкувався досить довго. Люди там торгували язиками заради рублів і каші, бо ці „благодійники“, які їхали з рф, давали гуманітарку за зізнання про нібито звірства ЗСУ. тільки з логікою були серйозні проблеми, бо люди спершу казали, що сиділи в підвалах, нічого не бачили й боялися вийти до жорстоких українських солдат, а потім розповідали, як на їхніх очах в центрі міста людей чи не живцем їли. Фантазія працювала в них дай боже», — каже військовий.

Свідки того, чого не бачили

Пропаганда в Селидовому і справді межує між дурістю та фантастикою. Починаючи від того, що розповідають мешканці, й закінчуючи методами впливу, які використовують росіяни для досягнення ефекту. Зокрема, нещодавно в соцмережах з’явилося відео, на якому московський піп проповідує, що вони «не воюють з історією, а маленькими крупинками намагаються відновити спотворену, хвору, і намагаються її вилікувати». А бойові дії та вбивства, які скоїли росіяни та армія окупантів, він називає «переформатуванням з радянського в українське, а потім з російського — в українське, і зрештою — з українського — в російське».

А мешканці Селидового демонструють вдивовижу яскраву фантазію. Зокрема, Світлана Майорова, мешканка міста, яка розповіла російському телебаченню про «чорненьких снайперш 13−14 років».

«Ми йшли через місто, коли якраз масовий розстріл населення був. Найомники. Нас прийшли як сепаратистів, ждунів вистрелювати. Ми йшли під кулями, люди падали. Ці снайперші стріляли з високих поверхів. А потім ми в Донецьку вже зустрілися з жінкою з Селидового, яка знала конкретно, хто розстрілював. Вона їх бачила: чорномазі, маленькі, років по 13−14 вискакували. Живими не здавалися — різали животи, з дев’ятих, п’ятих поверхів виплигували. Вулиця вся в трупах була. Ми ось так петляли, над душами ці кулі летіли», — фантазує пенсіонерка.

Жінка додає, що розстріли нібито відбувалися тому, що мешканці Селидового чекали на росію, тому людей «вистрілювали цілими сім'ями, будинками».

«У нас хто в приватному секторі живе — у кожному по 5−6 могил. І в городах, і у дворах. А ота жінка з Донецька казала, що її чоловік пішов кумі допомагати вставляти вікно — його розстріляли. Її син побачив труп батька, взяв тачку, щоб забрати — і коли вийшов з під'їзду, його теж розстріляли», — додає жінка.

Щоправда, жінка набудувала далеку від логіки чи найпростішого сенсу казку, тому звідки взялася тачка у багатоповерхівці і як її звідти вивозив (чи завозив) імовірний юнак — не уточнила. Пропагандисти ж цей момент також вирішили не уточнювати.

«Трупів повне місто, по Нагорній особливо багато цивільного населення. Я планую в найближчому майбутньому повернутися, хочу додому», — наостанок «добиває» місцева.

Пропагандисти ж окремо ще не гребують називати місто «оселедцем» замість Селидового. Очевидно, досить проста назва міста все ж закладна для хворих мізків учасників «сво». А Сергій (місцевий, якого росЗМІ охрестили старовіром-відлюдником, яким він ніколи не був) для сюжету розповідає, як усі бої провів у своїй квартирі й молився. І додає, що завжди вважав своєю батьківщиною росію, «ще з часів царів». Однак чому такий патріот не переїхав на територію рф — не каже. Однак дуже радіє єдиному в Селидовому магазину, який з’явився лише влітку цього року.

Місцеві кажуть окупантам, що зараз їхнє життя «починає налагоджуватися», місто починають розчищати від завалів. Але не забувають звинувачувати Сили оборони України, які «спеціально стріляють у неторкані війною будинки». А дитячий садочок «Проліска», який окупанти розбомбили ще на початку вторгнення, «скидають» на цьогорічний удар нібито ЗСУ.

«Україна розбомбила дитсадки, школи… А потім, коли вони відступали, йшли й по вулиці розстрілювали людей. Дякуємо росії за допомогу», — каже Людмила, мешканка Селидового.

Щоправда, для російських сюжетів мешканці міста, які лишилися чекати окупантів, забувають згадати, що вся інфраструктура (дитсадки, школи, лікарні та амбулаторії, гуртожитки, заклади вищої освіти) були обстріляні або зрівняні з землею ще тоді, коли місто перебувало під контролем СОУ, ще за рік до «звільнення». А всі ракети та дрони летіли з боку російської армії, які не гребували цілити по вулицях, якими в ту ж мить ходили цивільні, а на дитмайданчиках ще гралися діти.

Самі ж окупанти, фільмуючи злочини та обстріли з російської армії, абсолютно не соромляться показувати Селидове — розбите та понівечене, спалене в усіх мікрорайонах міста. Особливо — в центрі.

«Селидове — одне з міст, які нам дозволили проїхати, перш ніж дістатися локації, з якої можна умовно безпечно відпрацювати „Градами“ по українських позиціях. Чим ближче до Покровська — тим більше „місячний“ обрій — усе в ямах, вирвах. Похмура картина», — підсумовує російський пропагандист, їдучи за вантажівкою, яка стрілятиме по українських містах

Селидове до російської окупації

Селидове було засноване ще у 1770 році козаками із Запоріжжя. Одного з перших поселенців- козаків, ймовірно атамана, звали Селид — саме на його честь поселення отримало свою назву. Історики зазначають, що скорійш за все ці козки були так званими «грічкосіями» — осілою частиною запорожців. Пам’ятник засновнику, козаку Селиду стоїть у центрі міста. Крім цього, у місті був ще один пам’ятник козакам.

Відомо, що у 1991 році на Всеукраїнському референдумі 83,90% жителів міста підтримали незалежність України. В основному у місті жили шахтарі та їх родини.

До повномасштабного вторгнення у Селидовому проживало приблизно 20 000 мешканців, основна більшість яких не погодилася жити під російським прапором та виїхала з міста, щоб не залишатися в окупації. Росіяни руйнували Селидове авіабомбами, артилерією, дронами. Врешті вони окупували восени 2024 року понівечене місто, в якому залишалося на той час майже 1000 жителів. З них кілька фанатів окупаційної армії приймають участь у пропагандистській інформаційній кампанії.