«Наше місто — мертве, місто—зомбі»: як у Мирнограді живуть під прицілом дронів та артилерії

«Наше місто — мертве! Місто — зомбі!», — кричатиме нам одна з місцевих мешканок, проходячи повз. І з цими словами зараз, серед руїн Мирнограду і під дзижчанням дронів та звуками артилерії, важко не погодитись. У центрі міста вулиці пусті та напівзруйновані, а на околицях вони не просто понівечені, а знищені - стерті вщент російською артилерією, дронами та авіацією.

Комендантська година тут більше ні на що не впливає, та й не контролює її ніхто. Люди налякані не наслідками порушення, а дронами, які можуть забрати їх життя, скалічити чи відтяти кінцівки — і приректи на довгу й болісну смерть посеред вулиці. Тому намагаються вийти у місто і зробити справи з 11.00 і протягом двох годин швидко повернутися додому. Тут не працюють лікарні, аптеки, банкомати, з 70 магазинів залишилось лише 8, відсутній зв’язок, немає світла, газу та води у будинках.

Але 2,5 тисячі місцевих мешканців все одно не хочуть виїжджати з Мирнограда Донецької області. Про те, що їх тримає у місті, люди розповіли у репортажі «Вчасно».

Про шахтарське минуле Мирнограда сьогодні нагадують лише зруйновані шахти та підприємства. Тут було 6 великих промислових підприємств. У місті жили в основному родини працівників вугільної промисловості.

Зі зв’язком у прифронтовому місті ситуація кепська: є 2−3 локації, де іноді з’являється мінімальний сигнал. Його ледь вистачає на дзвінок рідним. На ці пів години (більше сигнал не тримається) по Мирнограду з’являються десятки «грибочків» — людей із притуленими до вуха телефонами.

А щоб дістатися до хоча б якоїсь цивілізації, придбати ліки, знайти лікаря або зняти з картки пенсію, треба найняти машину та виїхати у найближче більш жваве місто — Добропілля. Паливо для автівки можна роздобути у деяких мирноградських підприємців, що ще тут залишаютья, а їх одиниці.

«Від нас у 4−5 метрах дрон „скинувся“ і розірвався. Ми встигли присісти — мені в носа уламок прилетів»

Люди на центральних вулицях Мирнограда — явище рідке: лише іноді можна побачити поодиноких перехожих, які поспішають додому з гуманітаркою або продуктами, які роздобули у ще працюючому магазинчику.

«Ми йшли сьогодні біля дому — а від нас у 4−5 метрах дрон „скинувся“ і розірвався. Ми встигли присісти — мені в носа уламок прилетів, подряпав. Злякалася, звісно, дуже. Але ми живемо у районі шахти „5/6“, то над нами багато „вагітних“ дронів літає, тобто завантажених. Ми кожного разу присідаємо, коли тільки чуємо звук! Бо вони не просто літають, а розриваються. Сьогодні о восьмій ранку були прильоти біля нас. Там будинки горіли, а один повністю згорів. Ніхто не їхав його тушити», — розповідає молода жінка, яку ми зустріли на вулиці міста.

Її сусідка теж скаржиться: виживати якось треба, тому довелося об'єднатися. Тож в одному будинку тепер живуть п’ятеро: дві жінки та три чоловіки. Харчуються гуманітаркою, за водою їдуть на велосипеді з тачкою. Чоловіки намагаються заробити — збирають горіхи на продаж.

На питання — чи не страшно їм кожного дня ризикувати життям під прицілом дронів та артилерії, відповідають:

«Ми тільки виїдемо за межі області - і що, наших хлопців заберуть?! Ми краще тут, потроху будем жить. Нам легше у своєму куточку. Хоча, звісно, стріляють — боїмося, що роздовбає й нас привалить. Але живемо».

Щоправда, у відповідь на нагадування журналістів, що росіяни під час окупації відразу можуть розстріляти чоловіків призивного віку — похапцем жінки додають: «Як тільки буде отут все (окупація — ред.), коли буде евакуація — то ми тоді виїдемо, звісно!».

Поки жінки думають пошукатит вільний будинок у більш безпечному районі Мирнограда — там, де теж прилітають снаряди та ракети, але все ж менше.

«Багато людей, які завантажили машину, посадили сім'ю й поїхали. А потім вернулися через три дні»

Не хоче їхати з міста і пенсіонерка пані Лідія, кілька поколінь родини якої працювали на місцевих шахтах. Діти жінки евакуювалися, а вона сьогодні під віддалений гуркіт фронту поспішає з покупками у свій будинок, який разом з чоловіком побудували тут ще в молодості. Каже, дітей вивчили, дім збудували, а на старості стали бомжами — бо тільки вони можуть жити без світла, газу, води й на мінімальну пенсію, яка ледь-ледь дозволяє прогодуватися й не померти від хронічних хвороб — її та чоловіка.

Містянка також розповідає, що на сьогодні жодного медика у Мирнограді не лишилося. Тож якщо хтось і отримує поранення, то сподіватися слід виключно на себе та свою аптечку.

«Був тут хлопчик-волонтер, орендував підвал у будинку. Ліки гуманітарні видавав людям, до нього приходили багато по що. Минулого тижня так прилетіло з дрону, що він зараз лежить з опіками в лікарні. А більше немає нікого, хто цим займався б іще, заміни йому немає», — скаржиться жінка, похапцем втираючи сльози — схоже, не лише від віку та холоду, а й від того, наскільки спантеличило її поранення волонтера.

Уже не стримуючи сліз, жінка додає: навіть відсутність медичної допомоги не змусить її виїхати з Мирнограда. Лякають захмарні ціни на житло та умови, які запропонували її кумам — життя у гуртожитку на старих матрацах. Вони, щоправда, погодилися на такі. Хоча багато сусідів повернулися з евакуації бідні, без грошей, у подекуди розбиті хати — ще й напередодні морозів.

«Сусіди покидали будинки, вивезли звідти все — там пусто. А поїхали кудись — то там свої меблі, ці нікуди ставити. Будинки переселенцям з Донбасу або не хочуть продавать, або вони коштують стільки, що все життя тільки на нього й заробляти доведеться!.. У нас дуже багато людей, які завантажили машину, посадили сім'ю й поїхали. А потім вернулися через три дні. Навіть ті, хто хотів їхати — лишилися тут…», — наголошує мешканка Мирнограду.

3400 гривень — така пенсія Лідії, вона ще може розраховувати на 2000 державної допоги для ВПО після евакуації. Нестерпна сама думка, що у чужому місті без власного житла та города, їй прийдеться виживати на 5400 грн при захмарних цінах на житло, продукти та лікі. Дітям сказала, що нікуди не поїде — тут її життя, тут могили її батьків та інших родичів. Тягарем для дітей, які самі вимушені виживати в евакуації, жінка з чоловіком не хочуть і повністю покладаються на долю.

Бідкається Лідія і за решту мирноградців, які живуть під обстрілами. Каже, що її сусід — «бідолашний»: всю родину відправив в евакуацію, а сам лишився у місті - без грошей, роботи й машини. Їхати за межі міста навіть боїться — точніше, не самих кордонів, а перевірок ТЦК, під час яких з’ясується, що він навіть не оновлював дані.

«Бідолашний, боїться! Я йому хоч п’ять гривень до пенсії дам, щоб він булку собі купив якусь. А він же нормальна людина, не бомж! Вивчився, працював, мав сім'ю. А тепер отак з ним можуть вчинити», — каже жінка, втираючи сльози. Щоправда, не пригадує, що росіяни зазвичай чоловіків призивного віку, які опиняються в окупації. або розстрілюють без розмов і пояснень, або відразу мобілізовують. І ті так само опиняються на фронті - але вже з іншого боку.

Влада та люди

Єдиними представниками місцевої влади у місті залишаються голова Мирноградської МВА Юрій Третяк та один з його замів. Приміщення міськради зруйноване, підрозділи евакуйовані у різні міста України. Крім цього, ще поки працюють комунальники, які вивозять сміття з більш безпечних районів міста.

За фактичною відсутністю зв’язка зустріти керівництво міста важко, але можливо. Юрій Третяк розповідає, що через постійну загрозу обстрілів та полювання дронів, у Мирноград навіть не всі гуманітарні організації наважуються приїжджати. Сам голова міста також вже потрапляв під скид дрона, тому розуміє їх.

«Сьогодні мікрорайони „Західний“ і „5/6“ — це найбільш „мертві“ райони, бо найбільш приближені до зони бойових дій. Туди вже ніхто не їде — ні поліція, ні „швидка“, ні евакуація, ані, тим паче, волонтери. Магазини, скважини, одиничні „острівки“ зі зв’язком — все в інших районах».

Саме така небезпечна ситуація заважає вирішенню багатьох проблем міста: забезпечення світлом, газом, водою, медициною. Вода зі скважин для містян — безкоштовна. Відвідування фільтрувальної станції, де вони можуть набрати воду, також. Щоправда, остання розташована у «крайньому» мікрорайоні Мирнограда, тож дістатися туди зможуть або найбільш витривалі люди з (умовно) центру міста, або ж ті, хто має автівку та гроші на паливо, щоб її заправити. В усьому іншому Мирноград вкрай далекий від того, аби побачити перспективу його відновлення — навіть якщо армія окупантів раптово зупинить наступ.

«Я навіть брехати людям не буду, бо всі й так усе бачать. Житловий фонд відновлювати дуже довго — навіть якщо пошкоджені лише вікна, а вся оселя вціліла. Опалення відновити взимку не вдасться, навіть якщо раптом наступить мир і місто не бомбитимуть. З газопостачанням — те саме. Електроенергію ще теоретично можливо подати, хоча всі високовольтні лінії обірвані. А щойно бригада електриків виїжджає на місце — на них прицільно полюють дрони», — каже Юрій Третяк.

Мирноградом влада й місцеві пересуваються короткими вилазками — або швидко, пішки, або на транспорті. Тому коли з журналістами Юрій Третяк з’являється біля місцевого магазину — навколо вкрай швидко з’являються люди з чіткими претензіями: організувати хоча б раз на тиждень підвіз води й видачу безкоштовного гуманітарного хліба. Галас натовпу з вимогами затихає лише тоді, коли голова МВА повідомляє: міськрада вже вирішує питання придбання водовоза, аби таки взятися за точковий підвіз води. Щоправда, не всіх людей це задовольняє - особливо тих, хто живе у «сірих» районах. До них водовоз (коли він таки з’явиться) гарантовано не доїжджатиме.

«Як завжди — ми самі дальні, хочемо жерти чи пить — самим сюди йти й за гроші все куплять! Тьфу», — коротко коментує слова голови міста одна з місцевих мешканок і йде геть з повною пляшкою води — купленою. Інші ж люди залишаються поговорити з представником влади про наболіле.

Разом з тим продавчиня одного з місцевих магазинів каже, що люди зараз перейшли у режим «запасання» — скуповують по максимуму їжі, яка може тривалий час зберігатися, ковбаси й м’ясо, і десятками літрів забирають очищену воду. Звісно, беруть багато солодкого — цукор та шоколад із печивом. Кілограмами беруть і корм для тварин — і своїх, і покинутих.

«Набирають усе, що є, бо незрозуміло, що буде далі. Люди збираються сидіти у підвалах, коли тут будуть бої, хоч і бояться. У всіх нерви вже зіпсовані зовсім — через хронічний страх… У мене донедавна біля прилавку стояв і барбовал із валеріаною — бо приходили жінки чи пенсіонерки, а коли поруч „бахало“ — вже треба терміново щось капать, бо ледь у свідомості вони трималися. У багатьох руки вже постійно трясуться», — каже продавчиня.

Загалом місто пошкоджено або зруйноване росіянами вже на 70−80%. В таких умовах лишаються виживати у Мирнограді сьогодні близько 2,5 тисяч людей. Ще два місяці тому їх було менше — майже дві тисячі, проте в середині жовтня у місто знову почали приїжджати місцеві. На щастя, дітей серед них попередньо не було, проте деякі адреси поліція перевіряє регулярно — є ризик, що в будинки можуть повернутися мирноградці з дітьми.

А повертаються сюди перш за все ті, хто стикнувся з проблемами виживання в евакуації: величезні ціни на оренду житла, майже відсутність допомоги від держави, труднощі з працевлаштуванням та пошуком адекватної зарплатні, яка б могла закрити потреби переселенців.