«Наше завдання — влити світу в голови, що ми незалежні»: як українці у німецькому Майнці відстоюють Україну і борються з російськими расистами

Вікторія Йост вже понад 20 років живе у Західній Німеччині, куди переїхала з України ще задовго до подій 2014 року. Коли сталося перше вторгнення росії в Крим та на Сході України, почалася її боротьба за допомогу рідній країні за кордоном.

У 2015-му вона стала співзасновницею української суботньої школи для дітей у місті Майнц. Паралельно працювала вчителем у місцевій німецькій школі. Після початку повномасштабного вторгнення з 2022 року вона активно збирає українців на мітинги з метою підтримати Україну й нагадати про війну, яка точиться за свободу не однієї держави, а всього світу. Внутрішня сила цієї тендітної українки надихає багатьох, і люди об'єднуються навколо неї з метою допомогти Україні у боротьбі за незалежність.

Ми зустрілися з Вікторією у Майнці, щоб дізнатися більше про те, як українці ведуть свою боротьбу за кордоном, що їм вдалося досягти, а за що ще триває боротьба.

Створення українського осередку серед німецького суспільства

Шлях українського єднання для Вікторії Йост і мешканців Майнца почався з відкриттям Суботньої школи у 2015 році. Для жінки тоді, як і сьогодні, було важливо зберегти українське для своїх дітей і тих, хто приїхав до Німеччини.

«Головне — мова та культура. Так у нас тут склалася українська громада від початку з 6 сімей, потім 15. І в кінці вже було 26 діток, які до повномасштабного вторгнення ходили до нас», — розповідає Вікторія.

У 2019 році жінка помітила, що було важко працювати організацією без статусу. Їхня спільнота перебувала лише під опікою франкфуртської суботньої школи.

«Вони нас дуже підтримали й витратами, й орендою. У 2019 ми вже заснували свою організацію, щоб залучити до себе більше людей. Все мало бути спрямовано на культуру — те, що нам передали мами, бабусі та дідусі. Однак з лютого 2022-го все змінилося, і нас застала інша реальність. Тоді ми зрозуміли, що нам треба йти на площу і протестувати проти вторгнення росії в Україну. Це дієвий інструмент демократії для привернення уваги суспільства, коли люди можуть висловлювати те, що їм болить, що їх турбує».

19 лютого 2022 року відбулася перша демонстрація українців у Майнці. Тоді, за словами Вікторії, спочатку зібралося 100 людей на площі. А вже 24 лютого українка стояла на площі перед майже 700 тис. людей, які зібралися, бо були шоковані від того, що відбувається в Україні.

«Всі мали потребу хоча б щось зробити у той день корисне, щоб допомогти Україні. І ми тоді провели демонстрацію, на яку прийшли місцеві політики, в тому числі й мер міста, — каже Вікторія. — Я йшла у пресу і закликала звернути увагу на скупчення російських військ на кордоні з Україною. Був великий страх, що ситуація повториться, як з Кримом та Донбасом. На цьому заході у мене трусилися коліна, завмирало серце. А згодом мені зателефонував мій рідний брат і спитав, чи можна приїхати до мене, і вже на наступний тиждень приїхало 11 моїх родичів, деякі жили зі мною, а деяких я розселяла».

Вікторія пригадує, що у той час суспільство підтримувало їх. Зокрема мер міста Майнц, коли був на заході, сказав, що вони приймуть всіх людей з України.

«Я стояла і слухала його, не вірила, адже думала, що буде як з Донбасом та іншими кризами — Афганською, Сирійською. Мене вразило, що все по-іншому відбулося. Українці змогли приїхати без закордонного паспорта, з дітками — їх прийняли, відкрили двері звичайні люди. Навіть допомагали ті сусіди, які зі мною не завжди віталися. Для мене було відчуття небайдужості. І це стало показником, що нам обов’язково треба рухатися далі та боротися, йти з нашими меседжами на вулиці, йти до політиків. І так ми робимо до сьогоднішнього дня». З початку повномасштабного вторгнення Вікторія з іншими українцями провели понад 12 демонстрацій. Один із масштабних заходів відбувся на День Незалежності. Тоді на демонстрацію прийшло майже 1000 людей.

«Це було відчуття, що я тут не один, що мене підтримують. Ці демонстрації показують Заходу, наскільки ми сильні. Я розумію, що треба продовжувати цю справу», — каже Вікторія.

«В очах місцевих я часто бачу сором, співчуття й цікавість»

З лютого 2022 року Вікторія разом з однодумцями створили команду, яка почала займатися соцмережами, аби залучити якомога більше людей.

«В мене до того була створена група WhatsApp „Українці в Майнці“, там було близько 60 осіб без активності. Зараз нас налічується 400 осіб, і там можна обмінюватися будь-якою корисною інформацією. Нині це також використовується як платформа для оголошення наших заходів», — каже жінка.

Місцеві жителі ці заходи, за словами Вікторії, сприймають нині по-різному. Люди не всі розуміють, що відбувається, бо мало цікавляться новинами про війну в Україні.

«Коли ми виходимо, то в їх очах я часто бачу сором, співчуття, цікавість. Люди не слідкують за новинами так, як ми. Фокус зміщений, але наше завдання — тримати руку на пульсі й казати, що війна не закінчилася, в нас є мета вільної України, й ми будемо до неї далі йти, — розповідає українка. — Я через свою діяльність знайома з різними людьми й, зокрема, одна хорватка мені сказала, щоб ми самі не забули про те, що відбувається і не згасли. Бо у них ще за часів Югославії сталося так, що досі є конфлікти, ненависть і зло, які тривають понад 30 років. Їхня помилка полягала в тому, що вони всі приїхали, сховалися і затихли, й про це ніхто не говорить і не згадує».

Вікторія використовує будь яку можливість залучити увагу не лише пересічних німців, а й політиків також.

«Наше завдання — влити світу в голови, що ми незалежні»

Організація всіх заходів на підтримку України у Майнці безпосередньо лягає на плечі Вікторії. Аби проводити такі масштабні демонстрації, вона зізнається, що їй довелося перебороти багато власних страхів та комплексів.

«Я пишу свої промови, продумую те, що хочу людям сказати, бо я не є людиною, яка це колись робила, але для мене цей вибір був свідомий. Тут більше не було нікого, і я зрозуміла, що хто, як не я? Я переборола всі свої комплекси й страхи. Я усвідомила, що не робити нічого — це найгірше. Роби, як можеш, але роби. Не маєш особливих можливостей — візьми прапор і прийди. Наприклад, я знаю людину з Чернігова, яка просто шиє спідню білизну військовим. Вона живе в Німеччині, маючи російське походження, але все життя провела у Чернігові й щиро підтримує наших захисників», — розповідає Вікторія.

Щодо самих демонстрацій, які організовує жінка і її команда, їх головний меседж полягає в озброєнні й незламності України.

«Ми друкували футболки „Озбройте Україну!“. Зараз, коли зброя йде, хоч і не такими темпами, як нам хочеться, наш меседж, змінився на те, що „Ми стоїмо“, — розповідає українка. — Остання демонстрація була присвячена нашій незламності й боротьбі. Я порівнюю це дещо із російською пропагандою, яку вливають людям у голови. А наше завдання — влити світу в голови, що ми незалежні. Україна говорить у Німеччині й інших країнах через такі організації як наші, через діаспору, яка тут живе певний час і володіє мовою, щоб донести ці меседжі».

Разом з цим Вікторія зазначила, що на заходах, які нині відбуваються в Німеччині, заборонено використовувати всі знаки націонал-соціалізму, тобто все, що, наприклад, пов’язано із Гітлером — табу.

«В мене є футболки з надписом „Russia is a terrorist state“, там дві літери „ss“ написані червоним кольором. Але якби ці літери були, наприклад, у формі блискавки — то футболки заборонили б, — каже Вікторія. — Також кричати: „Смерть ворогам!“ на заходах можна, але це не легітимно, так само як і „Слава нації!“ — це вважається націоналізмом. Я, наприклад, уникаю цього на наших демонстраціях, але буває, що люди самі починають це вигукувати, то я далі це не продовжую. Натомість росіянам тут за довгий час вдалося втокмачити, що ми як купка націоналістів. Тут також почала розцвітати й так звана альтернатива для Німеччини — це схований націоналізм за життя без іноземців і цікаво, що цю партію фінансує росія».

Однак попри намагання росіян прирівняти українців до націоналістів, підтримка людей не зникає. Зокрема цим допомагають і місцеві журналісти, які пишуть про мітинги у своїх газетах. Та не завжди, адже якщо в містах або країні сталися більш визначні події, новина про захід українців може не потрапити до сторінок газет.

«Я коли реєструю акцію, то пишу в газети як анонс і запрошую їх про це розказати. Якщо це була така акція, як на день Незалежності - то про це писало п’ять газет, бо це було масштабно. Якщо це хода незламності - то не зацікавився ніхто. Я думаю, що вони дивляться, наскільки їм це актуально порівняно з іншими новинами, які відбуваються», — каже Вікторія.

Крім цього, жінка зазначила, що підтримувати Україну і говорити про її проблеми приїжджають й українські політики. Зокрема вона пригадала посла Олексія Макеєва, в якого німецькі журналісти брали інтерв'ю.

«Його промову слухали всі, не дихаючи, нас запросили тоді як українську делегацію. Я відчувала повагу і захоплення. Він гарно сказав, що всі українці дивляться на мобільні, але не для того, щоб побачити смс, а щоб глянути, чи не впала десь ракета і, чи немає зараз знову тривоги. Він просив місцевих німецьких журналістів називати речі своїми іменами, бо часто у ЗМІ з’являється термін «українська війна». Мені здається, що ця зустріч дещо подіяла на медіа, й ті почали називати це як «російська війна в Україні», — додала Вікторія.

«Доглянута дитина з України травмована війною так само як і сирійський нерозчесаний хлопчик»

Боротися за виживання України у Німеччині українцями приходиться буквально на кожному кроці. Навіть у звичайній школі, куди ходять діти різних національностей. І Вікторія Йост це дуже добре знає, адже працює вчителем у місцевій школі. Вона — класний керівник інтегративних класів, і в її клас часто приїжджають діти з різних країн: пакистанці, сирійці, афганці. Є також восьмеро українських діток з Краматорська, Маріуполя, Бучі, Харкова й інших міст.

«Ці діти травмовані, й мені коштує багато зусиль донести до моїх колег, що оця доглянута дитина травмована війною так само як і сирійський нерозчесаний хлопчик. Вони чомусь візуально оцінюють цих дітей і не можуть уявити, що вони травмовані, — каже Вікторія. — В мене, до прикладу, є дівчинка Софія з Донеччини, гарно доглянута батьками дитина, але вона двічі пережила війну, двічі тікала. І я радію лише тому, що я можу їх розуміти, об'єднувати й захистити».

Крім цього, українка розповіла про інцидент, який трапився у їхній школі під час інтернаціонального дня, коли діти одяглися в різні національні вбрання. Двоє 16-річних підлітків того дня прийшли до класу Вікторії з російськими прапорами.

«Це була помилка нашого шкільного керівництва, я тоді злетіла вгору, як ракета, — пригадує жінка. — До мене почали кричати діти, що я расистка, а я їм сказала у відповідь, що це росіяни расисти й вся російська імперія, яка вбиває українців. Я це кричала на всю школу, це були підлітки 16 років, які мали б це розуміти, але ні. Це так звані російські німці, які повідкривали тут російські дискотеки, ресторани з назвою „Родіна“. Вони вірять всьому, що несеться з того болота й розповсюджують це на своїх дітей».

Після цього інциденту Вікторію викликали до директора, яка не підтримала її позицію. І поки діти сиділи плакали в коридорі, їх батько кричав на жінку за расизм.

«Це була помилка керівництва, бо треба було заборонити всім приносити прапори, але вона не вибачилася, вона піджала хвоста і слухала, що він говорив про „демократичну країну“. А я відповіла, що їх прапор — це символ війни й вбивств, які здійснюють росіяни над українцями. Я бачила в очах наших дітей жах після тих прапорів. Нащо він мені сказав, щоб я була вдячна за толерантність його дітей, що в мене ще не проткнуті шини й не подряпана машина. Після цього я написала лист у профспілку, записала протокол цієї розмови, звернулася до юриста в районне управління освіти, але відповіді не отримала».

Крім росіян, Вікторії зустрічаються й інші діти, які так і не зрозуміли, чому світ має допомагати Україні. Один із таких учнів із Сербії. За словами жінки, він постійно намагається її провокувати, особливо після історії з прапорами.

«Він інколи в мене запитував, чому типу Німеччина і Європа мають допомагати Україні? А я навела йому приклад, що в нього є сестра, і її ґвалтують в сусідній кімнаті. Я запитала: „що ти будеш робити, закриєш вуха і чекатимеш?“. Відповіді не було, він лише запитав: „А чого Україна має бути комусь сестрою?“, типу це її проблема. Тому, на жаль, не всі розуміють, що якби не Україна, то війна могла б дійти до їх домівок», — додала Вікторія.

«У цих дітей Україна — в серці, вони мають велику потребу повернутися додому»

Крім вчителювання Вікторія присвячує своє життя суботній школі, мета якої незмінна — вивчення української мови та літератури.

«В нас є також різні гуртки. Для маленьких у 2,5 роки тривають уроки з батьками, де вони разом співають, танцюють і вчать українську мову. Найстаршій, це 6−7 клас, вони займаються шість годин, є історія й народознавство, — розповідає Вікторія. — Також проводимо різні гуртки театрального мистецтва, малювання, танці, співи. Регулярно робимо свята для діток, наприклад до Дня вишиванки, Святого Миколая і так далі».

За словами Вікторії, у дітей, які приходять до школи у підлітковому віці, вже є виражений патріотизм. Деякі з них інколи розмовляють російською, але жінка просить хоча б при ній говорити українською.

«Попри це в кожного на телефоні на заставці стоїть український прапор, то футболка з нашою символікою, то Калуша слухають, — додає жінка. — Ми також від товариства додатково добилися фінансової допомоги й зробили дві психологічні групи для дорослих і підлітків. Дітей до цього важко спонукати, бо це складний вік. Але потрібно, я чула від однієї мами, що вони через війну боялися за життя сина. Вони двічі сходили на психологічну допомогу і побачили результат, коли він посміхнувся. Є дівчинка з Краматорська, яка приходить мене три рази на день просто обійняти, вона травмована, але про це не говорить. Натомість я її теж обіймаю, я не можу змусити її говорити про те, що болить. Але я бачу, що у цих дітей Україна — в серці й відчуваю, що вони мають велику потребу повернутися додому».

Весь час нашого спілкування з Вікторією, а це зайняло не одну годину, вона буквально горіла кожним словом, кожною подією. Вона ніколи не здасться, як би важко не було, бо Україна у кожній клітинці її тіла. Ми сиділи у кафе міста Майнц, по вулиці йшли люди, які розмовляли німецькою мовою, у натовпі було багато і тих, хто говорив російською мовою. З наших спостережень ці люди доволі вільно почувають себе у Німеччині, щобільше, наші журналісти стикнулися з певною агресією російськомовних перехожих жінок, які йшли нам на зустріч. Вони почули українську мову, щось злобно процідили крізь зуби й показали середній палець («fuck»). І, як нам розповідали інші українці у Німеччині, російськомовне населення цієї країни всюди себе поводить таким чином.

До того ж росія вкладає величезні кошти у свою пропаганду в країнах ЄС, і це має свій вплив на європейців. Щодо створення Україною власних інформаційних каналів за кордоном, які б давали людям правдиву інформацію та протистояли пропаганді, з цим у нас ситуація набагато гірша. І це одна з важливих причин, чому українцям так важко за кордоном домогтися того, щоб їх почули та зрозуміли, важко допомагати рідній країні. Але ніхто не здається! Українська діаспора бореться і не лише демонстраціями, є волонтерська допомога, підтримка біженців, культурні та мистецьки акції для привернення уваги світу до війни в Україні. І все це тримається на таких незламних людях, як маленька українка Вікторія з німецького міста Майнц.