«Не знаю, як жити з тими, хто тут радів окупації»: будні звільненого Ізюма на Харківщині після знущань та грабувань російських окупантів

З кінця лютого 2022 Ізюм відчув перші удари російських бойовиків. Вже за кілька днів, у березні, окупанти цинічно вбивали ізюмчан у власних домівках. А з середини березня місцеві колаборанти та «очікуни» вже почали розграбовувати сусідів — сподіваючись, що Україна не повернеться, а отже й вони не понесуть покарання за крадіжки.

Побитий росіянами Ізюм зустрічає журналістів «Вчасно» понівеченими будинками, пробитими снарядами багатоповерхівками. У центрі міста лунають з гучномовця українські пісні, у перервах між ними ведучі розповідають історичні довідки та попереджають про погоду. Сьогодні на цих самих вулицях людей менш ніж два роки тому, окупанти вбивали місцевих з особливою жорстокістю: кулями, снарядами та авіабомбами.

«Я був на „дошці пошани“ окупантів»: як жив Ізюм на початку російських злочинів

Володимир Зеленський, волонтер і очільник ізюмської ГО «Вірний напрям», пригадує: напередодні вторгнення більшість містян не очікували початку повномасштабної війни. Тому звістка про російську армію, яка рухається вглиб України й окуповує населені пункти, для багатьох стала несподіванкою. Це ж підтвердила й зустріч на заправці, куди частина містян з'їхалася у першу ж годину — аби заправити машини пальним.

«На заправці я зустрів одного з заступників міського голови Ізюма й запитав, що ми будемо робити. На що почув: „А я знаю, что мы будем делать?!“. В принципі, я зрозумів, і почав діяти сам», — каже ізюмчанин.

Тоді ще, зауважує Володимир Зеленський, у соцмережах волонтери дали інформацію про евакуацію містян. І допоки люди наважувались — поїхав по аптеках.

«Тоді ми ще не знали, що таке турнікети — і хотіли хоча б джгути знайти хлопцям. На той момент люди у наш штаб дуже згуртовано почали зносити продукти, матеріали для перев’язок, пропонували перемогу. Коли були прильоти по місту, вибиті шибки у вікнах — ми відразу туди їхали зашивати вікна. Але все це — до моменту, поки був зв’язок. А в один момент він зник: ні інтернету, ні телефону. І ми зрозуміли, що це сигнал для нас, волонтерів, виїжджати — бо нас би вбили першими», — пригадує чоловік.

«Інколи люди по той бік кажуть: „по нас теж стріляли ж!“… Але ні - стріляли не по них, а від них»

Окупанти з 24 лютого почали наступати на Ізюм з траси Харків-Ростов, і значну частину шляху пройшли майже без бою. Колони танків та іншої броньованої техніки спинилися лише у Веселому, за 20 кілометрів від Харкова, коли у них скінчилося паливо, й колону вдалося розбомбити.

«У той самий час в Ізюмі я бачив по всьому місту 3−4 наших БТРи, танків взагалі не було. Може, була рота військових, не більше. І коли ми вже виїжджали з волонтерами — бачили, що на трасі стоїть колона нашої техніки. Повністю готова до бою, але стоїть — бо була тактика дати росіянам пройти Ізюм, щоб вони тут не затримувались і нічого не пошкодили, і розбити їх уже за Ізюмом. Але орки місто не пройшли. Вони стали перед річкою, а наші в останній момент чомусь підірвали наші два мости. І от коли руські лишилися по той бік річки — вони почали стирати місто з лиця землі. І буває, що люди, які були по той бік, де й росіяни, кажуть: „По нас же стріляли!..“. Так от, ні - по них не стріляли. Стріляли від них. Та частина міста, до якої не дійшли росіяни — починаючи з третього березня — була зґвалтована обстрілами», — розповідає Володимир Зеленський.

По центру міста, починаючи з 3 березня, особливо щільно летіли міни, а літаки бомбардували непідконтрольний оркам Ізюм. І люди, які були в окупації, жили в кращих умовах. Тим паче в найстрашніші години: коли в Ізюм залітала авіація й бомбила все навколо. І всіх.

Офіційна дата окупації Ізюма — 1 квітня, проте вже 10 березня пів міста по річці Сіверський Донець окупували росіяни. Але, за словами місцевих, росіяни довго боялися зайти в центр міста, тому обходили його. У той час волонтери та місцеві владівці намагалися врятувати якомога більше життів. Склад із медикаментами та продуктами волонтери організували у дитячому центрі, де була облаштована окрема зона під ці потреби. Проте в один момент цього не стало.

«У нас у дитячому центрі був склад медикаментів і речей для цивільних. І в один день до нас туди приперся депутат від опзж — і буквально через день після його візиту по нас починає щільно й прицільно прилітати», — пригадує Володимир Зеленський.

14 березня Володимир востаннє, до деокупації, виїжджав з Ізюма. У села Кам’янка, під містом, він потрапив під мінометний обстріл — якраз коли ще з п’ятьма людьми виїжджав, рятуючи їхнє життя. Того разу вони їхали на звичній «копійці», яку вже добре знали росіяни.

«Міни падали з двох боків від нас на відстані кількох метрів від машини — але був або недоліт, або переліт. А мою машину орки давно помітили — ще відразу, як зайшли по той бік річки, вони підняли у повітря „Орлан“ і відслідковували, яка техніка (зокрема, легкові машини) їздить містом. А моя жовта „копійка“ постійно ж їздила — і вдень, і вночі. Тому, мабуть, тоді нас врятували тільки молитви батьків і поле, яке було нижче проїжджої частини», — пригадує волонтер.

«Ті, хто перші в окупацію потрапили, ще нормально жили — їх хоча б не „поливали“ бомбами»

Попри те, що місто було окуповане, волонтери ще до травня знаходили змогу евакуювати людей. Для цього місцевим доводилося пішки проходили 12 кілометрів до села Заводи (куди постійно прилітали гради), переходити там річку. Уже звідти волонтери забирали їх на машині. Однак таких сміливців було не надто багато — більшість все ж обирала спробу вижити в окупації.

Сергій, ізюмчанин, провів усю окупацію в Ізюмі, перед тим дивом уцілівши під обстрілами росіян — коли вони трощили місто з іншого берега Сіверського Дінця. А стирання міста з обличчя землі не припинялося — аж допоки росіяни не окупували все місто.

«В результаті на раніше окупованій частині Ізюма росіяни більш-менш налагодили щось, а тут не було нічого — все перебили обстрілами. А там тим паче по той бік було багато криниць — тому що приватні будинки. А що робити у багатоповерхівках, які стирали снарядами?.. І з літаків, і з танків. Але людям там конкретно промивали мозок, і для посилення ефекту — російська техніка виїжджала неподалік, й стріляла по території, яку вже окупувала. А місцевим казали, що це стріляють українці… Потім орки їхали на найвищу точку на тому березі - і з самого ранку „поливали“ нас снарядами. Тобто люди, яких захопили першими, жили ще нормально — їх хоча б не обстрілювали», — згадує Сергій.

Навіть коли російські вояки все ж зайшли на другу частину міста — обіцяного покращення не відбулося: їжі й медикаментів не було, води також — окупанти її увімкнули лише на місяць. А світло — на два тижні, перед самою деокупацією. Зате росіяни спромоглися з перших днів окупації випускати пропагандистську газету з гаслами, немов «їхній» уже й Харків, і Київ.

«Наші люди просто дзвонили туди, на вільну України, і питали: „Скажи, Київ наш?“. І коли чули, що так — це допомагало пережити до наступної такої газети», — пригадує мешканець Ізюму.

Місцеві наголошують: до приходу росіян їхнє життя в Ізюмі було чудовим: у місті була й нерухомість на будь-який смак, парки, кав’ярні, ліс, річка тощо. З посмішкою Сергій, місцевий мешканець, пригадує: у Київ люди не їздили, а літали — лоукостом із Харкова, усього за 340 грн. Але все це — до того, як окупанти вторглися у мирне життя Ізюма.

«Що глибше в ліс на околиці міста, то дужчий трупний запах»

Після деокупації на околицях звільненого Ізюма, у сосновому лісі, виявили масове поховання: сотні тіл військових та цивільних. На цьому кладовищі ексгумували 447 тіл, із них — 5 дітей і 22 військових, решта — дорослі цивільні. За повідомленням Нацполіції й обласної військової адміністрації, більшість загиблих мають сліди ознак насильницької смерті, 30 — сліди катувань. Рештки 11 тіл так понівечено, що було неможливо встановити їх стать.

«80% людей, яких дістали з масових могил — мають кульові поранення. Тобто це був розстріл. І велика кількість тих, хто перед смертю пережив тортури: їм відрізали геніталії, підпалювали живцем… І ті, хто займався захороненням, „на око“ мені сказали, що як мінімум 1200 загиблих дістали з ям. Це були не випадкові люди — росіяни мали списки. Ми навіть коли заїхали в Ізюм — побачили ці планшетки з іменами. Я теж був на „дошці пошани“ кацапів — як особливо небезпечний», — додає від себе волонтер Максим Зеленський.

Окупанти нумерували хрести цифрами… Сьогодні мешканці Ізюма кажуть, що офіційна цифра тих, хто похований у лісах Ізюма, більше, ніж 447 знайдених тіл вбитих.

Не окупантами єдиними: як сусіди мародерили котів, качелі, шуби та дивани

Анатолій Жидков, ізюмський підприємець, після деокупації міста вже наступного дня повернувся та побачив наслідки господарювання росіян у його магазині та автомайстерні. Журналістам «Вчасно» розповідає, що ще напередодні вторгнення — 23 лютого, на сесії міськради — його та інших підприємців працівники СБУ заспокоювали словами, що нічого не трапиться. А вже наступного ранку його придорожнє СТО обслуговувало черги автомобілів на донецьких і луганських номерах — люди масово виїжджали через Харківщину, аби лишити позаду окупантів. Уже тоді було чутно: сусідню область стирають з обличчя землі особливо гучно.

Уже 2 березня на вулицю поряд з тією, де мешкав Анатолій з родиною, прилетіла авіабомба: вікна його будинку вилетіли. 3 березня чоловік змусив дружину з дітьми виїхати, бо росіяни зайшли у село поряд — Бугаївку. Кілька наступних днів він ще ночував на Лиманщині, на дачі у товариша. А вже 7 березня, їдучи з селища Яцьківки в Ізюм — побачив російський блокпост у Капитолівці. Чоловікові жестом показали розвертатися назад. А наступного дня машини вже розстрілювали.

11 березня дачне селище Яцьківка — там, де жив Анатолій Жидков — окупанти посеред ночі розбомбили авіабомбами. Його і товариша завалило, нічого не було видно — крім палаючих машин на вулиці.

«Пам'ятаю, як біжу — і раптом падаю, незрозуміло чого. А на місці доріжки, виявляється, вирви, і я падаю в них. Після того дня ми виїхали звідти», — пригадує ізюмчанин.

У будинок Анатолія окупанти вдерлися уже 8 березня. Ділянку мав охороняти його охоронець, проте 7 березня у нього загинув син — тож на місці співпрбітника не було. В той момент росіяни й поклали початок мародерству.

«Я коли вперше після деокупації зайшов у будинок — був шокований: у мене все розкурочено. Кацапи кидали гранати: одну — у вбиральні, іншу — в залі, ще й автоматну чергу лишили на стіні. Потім сусід розповідав, що перші росіяни, які зайшли в будинок, особливо нічого не крали — хіба що золото. А потім уже приходили бійці „лнр/днр“ — і вони мали схему: заїжджали на вантажівці, на неї складали меблі, техніку. І везли на „склад“ — у будинок на районі, де вони награбоване пакували. Розграбували й магазини мої, й СТО — винесли все, що могли. Навіть підйомник розкрутили, але просто не змогли винести. Товару в моїх магазинах було на $ 150 тис. — усе, тварюки, вивезли. Меблі всі зламані були. Рашисти тут усе рвали, ламали й били. А на вході ще й лишили розтяжку», — пригадує підприємець.

Операція «Рибалка», або як сусіди «рятували» тондир, піщаник і мангал

Як з’ясувалося після звільнення Ізюма, мародерили не лише окупанти, а й місцеві прихильники «руського миру». Анатолій Жидков, відійшовши від шоку, почав збирати свої речі - але не по будинку, а по сусідах. Ті частинами розграбували його житло — все, що не змогли поцупити росіяни.

«Сусід через два будинки вкрав качелю мою з двору, телевізор, шуби дружини й доньки. Я називав це «Операція «Рибалка»… У мене була недороблена стежка у дворі будинку — то увесь піщаник із двору сусід перетягнув собі. А ще мій мангал, тондир, стіл і диван… Але єдине, за що я був їм вдячний — що вони змародерили моїх котів, які в окупації лишилися самі вдома. Тільки за них я їм пробачив решту», — пригадує чоловік.

Анатолій зауважує: у всіх мародерів є одна спільна риса: награбоване вони називають «врятованим» — нібито від росіян, або ж таким, що, сподівалися, дозволить їм вижити. Проте на питання, як людям мав допомогти вижити глушник — завше мовчать.

«Я ж знаю, що місцеві відразу бусами почали вивозити товар — з двох моїх магазинів мільйонів на 10 накрали. На що все життя ми працювали, щоб закупить — все те й покрали. А один взагалі такий нахаба — вкрав мій робочий бус із мийки на СТО, подарував його доньці, щоб вона їздила. І коли я приїхав забирати бус собі - ще й жалівся, що йому не вистачило кількох тижнів переоформити бус на себе — бо в Ізюмі окупанти думали МРЕО відкрить. А номери він, звісно, першим ділом зняв — думав, що так ніхто мікроавтобус не впізнає. І він настільки вжився, що це ніби його власність, що каже мені: „Ну, я так і думав, що ти приїдеш по нього… Це моїй дочці подарували воєнні. І я не знаю, як так — щоб ти його забрав?.. І що на це донька скаже, це ж її…“, ще й із сумом таким», — каже ізюмчанин.

Через відповідальність за скоєне мародери й не раді були українській владі - бо доведеться відповідати за грабежі. А з окупантами їм усе могло зійти з рук — і вони ще й лишилися б із новими качелями, бусами та телевізорами. Хоча були й такі сусіди, каже Анатолій, які поводили себе більш гідно за «друзів».

«Після окупації стало зовсім незрозуміло, з якими людьми в Ізюмі спілкуватися. Була компанія, з якими ми в баню ходили, але поки тут були росіяни — вони тут і лишалися. Старша донька знайшла собі жениха — російського вояку, і ходила тут обвішана георгіївськими стрічками. А молодшу доньку вони відправили у табір в росії, і вона якраз там була, коли в Ізюм зайшли наші - то вони дитину ще місяць після того не могли повернути додому. Але для них росіяни все одно непогані, бо подарували доньці телефон. А в них у душі ще й „мальчики мились“ — це вони так запрошували мене в гості, в душ, бо в мене не було ні води, ні світла», — каже чоловік.

Максим Зеленський, очільник ГО, що опікується незахищеними містянами, теж пригадує: коли місто звільнили — йому запам’яталася замурзана заплакана дівчина. Та дивилася в очі й плакала — розповідала, як їй жахливо жилося в окупації. Чоловіка це пройняло — допоки він не дізнався, що при росіянах вона розгулювала на підборах та в сукні, і доволі приязно посміхалася всім оркам.

«Усіх людей з проросійським поглядами, які після деокупації лишилися тут, я хочу повільно інтегрувати в Україну. Ми допомагаємо, працюємо з їхніми дітьми, щоб виховати наступне покоління лідерів і патріотів, і стаємо тими, кому вони можуть довіряти. Звісно, не з усіма це вдається, але вода камінь точить. І тільки тоді розповідаємо їм правду про те, хто справжній поганець. Звісно, були люди, які розмахували триколором, а щойно наші зайшли — вони уже були обвішані синьо-жовтими стрічками. Але я їм все одно допомагаю, роблю все для того, щоб вони усвідомили: якби росія сюди сама не полізла — все було б нормально», — зізнається про свою «тактику» ізюмчанин.

Максим Стрельник, заступник голови Ізюмської ВЦА, додає: найбільша потреба містян на сьогодні - ремонт будинків, бо місто повністю розбите. Хоч програма «єВідновлення» й працює, багатоквартирні будинки ремонтуються повільно — через масштаби розрухи на таке відновлення Ізюму має піти ще не менше 50 років. І головна проблема — з фінансами, оскільки вартість ремонту дев’ятиповерхівки, розбитої з усіх боків — це сотні мільйонів гривень.

Через це багатоповерхівки й пустують — хоча раніше в них до тисячі сімей жило. Внаслідок — ціни на орендоване житло захмарні, а пропозицій — обмаль.

Наостанок ізюмчани зізнаються: з першого дня після деокупації вони щодня бояться, що його знову намагатимуться захопити росіяни. Але попри це лишаються — у своєму, хоч і понівеченому, місті.