Останній пологовий Донеччини, де ще чутно плач немовлят: як жінки народжують під обстрілами рф

Упродовж минулого року на Донеччині народилися 602 дитини. Для регіону це стало серйознішим показником, аніж вислів «демографічна криза» для решти України. У січні - 31 дитина, у лютому — всього 16. Ці цифри — показник, що біля фронту ситуація з народжуваністю від'ємна. Навіть порівняно з 2024 роком, за даними Департаменту охорони здоров’я Донеччини, кількість народжених немовлят-донеччан знизилася вдвічі. А якщо порівнювати з довоєнним 2021, коли народилося 6,8 тисячі дітей, народжуваність скоротилася в 11 разів. Для порівняння, у 2025 році на Донеччині зафіксували 6,7 тисячі смертей. Мовою цифр, на Донеччині смертність перевищує народжуваність у 11,2 раза.

«Я без іронії кажу, що жінкам треба пам’ятник ставити, що вони народжують зараз», — каже Володимир, директор прифронтової лікарні, у стінах якої розташований останнє пологове відділення Донеччини.

Жінок, які зважуються народити біля ЛБЗ, катастрофічно мало, кажуть працівники лікарні. Але чому донеччанки все ж на це йдуть, чи виправданий ризик, і чи можуть лікарі під ракетами надати якісну допомогу породіллі та новонародженим — бачили журналісти «Вчасно».

Безпекова ситуація на Донеччині погіршується щодня. Окупанти завдають ударів дронами, ракетами, авіабомбами. Руйнується інфрраструктура та житлові будинки, гинуть та отримують поранення місцеві мешканці. Але люди ще лишаються жити поблизу лінії фронту, тримаючись за останню надію. Станом на березень війна підібралася вже надто близько: умовно до Дружківки залишилося 11 км, до Краматорська — 12 км, до Слов’янська — 15 км. Це відстань, яка дозволяє росіянами обстрілювати ці міста з артилерії. Але на Донеччину сьогодні летить абсолютно все.

«Мітка» над лікарнею, де народжуються діти: як під обстрілами функціонує пологове відділення

Станом на сьогодні на обліку єдиного на Донеччині пологового відділення стоять 84 вагітні жінки. Попри те, що вони ходять на консультації в цю лікарню, народжуватимуть вони навряд у ній, пояснює Володимир, директор лікарні, у межах якої працює пологове відділення. Жінки на першому та другому триместрі здебільшого їдуть на пологи в іншу область — більш безпечну, аніж Донецька. Хоча є й ті, хто такий варіант навіть не розглядає.

Обстріли накладають на рішення жінок свій шлейф — здебільшого тривожності й невпевненості. Тому коли росіяни минулого тижня почали обстрілювати прифронтові міста Донеччини вкрай прицільно, і скеровували авіабомби по житлових кварталах, багато породіль йшли додому. Цей варіант здавався безпечнішим, аніж лишатися в лікарні, яку давно «тримають на увазі» окупанти. Зокрема, під час одного з останніх обстрілів ударна хвиля не просто вибила скло у вікнах, а винесла міжкімнатні двері.

«Були періоди, коли росіяни по місту гатили страшно, тому вдень або на ніч ми дівчат відпускали, щоб вони були не тут. Бо над нами мітка стояла, ми були визначеною ціллю ураження. Ракета прилетіла через рік, розбила все. З наших корпусів три зруйновані, в одному можна працювати лише на першому поверсі, бо вище нічого не лишилося. А росіяни продовжують бити по пологових і лікарнях: в Херсоні перинатальний центр розбили, в Запоріжжі у пологовий прилетіло, в Харкові, у Франківську. І це лише цього року», — каже Володимир.

На випадок обстрілів у лікарні є алгоритм, за яким діють всі - і персонал, і вагітні, і мами з новонародженими дітьми. Тому кожна з десятків повітряних тривог — привід вийти в коридор. Якщо сповіщення супроводжується загрозою обстрілу міста — жінки спускаються в підвал.

«У нас були періоди, навіть тиждень тому, коли гахнуло так, що за пів секунди всі в підвалі були. А коли починається обстріл, усіх жінок ми спускаємо вниз, із ними йдуть і співробітниці. Навіть із сусідніх будинків прибігають сім'ї з дітьми. Хоча це не пункт незламності, а сховище, обладнане за всіма правилами.

У нас навіть операційна є там, ми можемо приймати пологи. Але вона ще не була затребувана. Лише раз процес почався під час обстрілу, але коли припинився — ще була можливість переміститися в основну операційну на поверсі. Там дитина й народилася", — розповідає очільник лікарні.

На сьогодні у пологовому відділенні працює все необідне для ведення вагітності й самих пологів: жіноча консультація, гінекологічне відділення, акушерське, «патологія» для новонароджених і для вагітних. Крім того, є чотири пологових зали. Щоправда, зараз вони пустують. А коли у них потрапляють породіллі, то перше, що помічають — вікна, забиті OSB-плитами. Це сумне нагадування майбутнім мамам, що народжуватимуть по сусідству з лінією зіткнення, під ракетними обстрілами й нальотами БпЛА.

«Було таке, що в них одночасно по дві бригади акушер-гінекологів працювали. Іскри летіли», — з посмішкою пригадує директор медзакладу.

«Поспішати в укриття під час обстрілу важко»: чому жінки їдуть народжувати в останній пологовий Донеччини

Довгим коридором лікарні розноситься плач новонародженого Максима. Хлопчик народився тиждень тому в пологовому відділенні недоношеним. Але для 33-річної Анни, його мами, він — диво, якого вона очікувала майже 15 років.

«Ми з чоловіком 15 років чекали на дитину, але не вдавалося. І коли вже не лишилося жодних надій, сталося це маленьке диво — я дізналася, що вагітна. Усі вісім місяців була в Краматорську, тому народжувати вирішила теж на Донеччині, щоб неподалік. І я дуже рада, що ми так вирішили, бо кожна санітарочка, кожен лікар — всі дуже дбали про нас. І завдяки їм на світ з’явилося це маленьке диво. Бути його мамою дуже хвилююче, дуже переживаю про все», — каже породілля, лагідно погладжуючи крихітну долоньку сина.

Максим, якого Анна лагідно називає «масік», тихо крехтить уві сні. Коли прокидається і кличе маму — лікарі й Анна сміються, що крик радше нагадує нявкіт кошеняти. Але за цим сміхом для краматорчанки лишаються довгі місяці очікувань і тривог про те, як все мине — і через безпеку, і через власне здоров’я.

«Я лежала у відділенні на збереженні, аде трішки не доносила Максима. Були ускладнення. Взагалі було важко: нервувала, хвилювалася, поки спускалася у підвал сходами. Тим паче на останніх тижнях, коли живіт був великий: треба йти швидко, але обережно, щоб не впасти. Хоча краще поспішати, ніж лишитися під обстрілом», — розповідає Анна.

Народжувати на Донеччині було не страшно, знизує плечима жінка. Лякалася лише під час прильотів поруч, а до звуків війни вона звикла. Можливо, ще в животику до цього звик і Максим, бо зараз міцно спить попри сирени й глухі вибухи. Тепер Анна з сином виходять у коридор, коли є загроза обстрілів. Коли вона підтверджується — спускаються в укриття у підвалі будівлі.

«Ми з чоловіком досі думаємо, що коли ситуація погіршиться — поїдемо до родичів в іншу область, щоб не ризикувати. А поки що до останнього працюємо. Є якась надія, що на Донеччині залишиться життя і нам не доведеться тікати», — каже жінка.

«Народжувати поруч із чоловіками комфортно, але сміливо — це ж Донеччина»

Забезпечувати здоров’я майбутніх мам і новонароджених під час російських обстрілів, важко. Для деяких регіонів це невідома практика, проте голова цього відділення пройшла серйознішу «бойову школу». Ольга, завідувачка пологового відділення, у 2022 році була доброволицею. Від породіль вона пішла служити медиком у залізничних евакуаційних рейсах. Тоді пораненим довелося допомагати «конвеєром», їх були тисячі. Проте коли за віком довелося піти з війська, вона повернулася в рідне пологове відділення. Відтоді на світ з’явилися сотні дітей, хоча різниці між тим, як було до вторгнення, і після, вона не помітила. Проте переконана, що поруч із коханими жінкам народжувати легше.

«У нас і зараз відбуваються парні пологи, коли чоловіки присутні. Вони рідко втрачають свідомість, як це стереотипно підносять, але у пологовій залі про всяк випадок стоїть крісло — якщо татку стане недобре. Здебільшого чоловіки жаліють, гладять дружин, масажують, розмовляють. На період пологів можуть вийти в коридор, погуляти, але часто лишаються поруч. Тим паче бути поруч з коханим, народжувати з ним — це взагалі комфортно. Хоча і дуже сміливо, бо це Донеччина», — пояснює Ольга.

За час повномасштабного вторгнення багато жінок під час пологів уже кричали, що більше не народжуватимуть. На це завідувачка реагує посмішкою і словами «Не зарікайся». І справді - дівчата та жінки повертаються у ті ж пологові зали, такі ж вагітні. Хоча зараз вони значно менш безпечні, аніж в умовному 2021 році.

Демографічна катастрофа для Донеччини: на одного новонародженого — мінімум троє померлих

Міжнародні та всеукраїнські центри досліджень уже четвертий рік б’ють на сполох: в Україні - демографічна криза. За словами Володимира, доказ цьому — що більшість пологових лікарень і відділень на межі закриття: дітей народжується катастрофічно мало. Але для нашої області показники народжуваності страшніші, аніж для умовного Івано-Франківська чи Черкас. Зокрема, раніше Донеччина за народжуваністю була у п’ятірці лідерів — після Києва, Харківщини, Дніпропетровщини й Запоріжжя. В області було понад 20 пологових лікарень і відділень. Зараз — одне, де у 2026 році максимальний місячний показник — 30 новонароджених.

«У 2024 у нас було до 600 пологів, у 2025 — 500. У місяць — 40−50 дітей народжувалося. А з вересня минулого року пішов обвал. А нам платять не за те, що ми ходимо на роботу, а за допомогу при пологах. Якщо раніше ми отримували близько 800 тисяч на місяць, чого було достатньо для виплат зарплат, купівлі медикаментів і харчів, то зараз це 400 тисяч. З початку 2026 року найбільша кількість — це 30 пологів на місяць. Тобто ми отримаємо десь 200 тисяч. Наші збитки рахуються сотнями тисяч. Поки що тримаємося за рахунок внутрішнього ресурсу. Хоча у 2024 році, за даними НСЗУ, ми увійшли в список дев’яти медзакладів по Україні, до яких не було претензій чи зауважень», — каже лікар.

Кількість персоналу, який зараз працює у лікарні - 548 осіб. Крім того, влітку планують приїхати й інтерни. Один з них їхатиме працювати у Донецькій області з Київщини.

«Тим, хто лишився тут працювати, треба віддати шану. Вони зробили важкий вибір. А в медицині як був матріархат, так і залишився. Пам’ятаю, в перші дні молоді хлопці тікали з нічного чергування — їхали з області. А от пенсіонери чи працівники-довгожителі лишилися, їх дуже багато серед лікарів. В основному це місцеві, з Донеччини, і трохи з Харківщини. Люди автобусами їздять на роботу, хоча це дуже незручно, особливо цими дорогами», — зауважує Володимир.

Релокувати подібну «машину» — пів тисячі персоналу та тонни обладнання — фізично неможливо. Щоб надавати послуги донеччанам, все лікарняне обладнання має працювати, тож зараз вивозити його нікуди й ніяк. А з погіршенням ситуації це буде неможливим. Тому директор лікарні каже, що він із працівниками налаштований лишатися тут до останнього.

«Ми будемо працювати тут, скільки буде можливість. Питання релокації не стоїть, бо пологове відділення, чи взагалі лікарню, релокувати неможливо. Нашу лікарню з її потужностями й кількістю фахівців жодне місто в Україні не переварить. Та й людей ми тут не покинемо. Вони ж не перестануть хворіть або вагітніть, щойно ми виїдемо. Що їм робити, як виживати?» — запитує чоловік.

Надія, що донька після народження ще встигне побачити Краматорськ безпечним

39-річна Катерина, пацієнтка пологового відділення, сьогодні чекає на третю дитину. На початку вторгнення вона з дітьми та чоловіком виїхала на Закарпаття, проте за пів року повернулася. Зараз хоче якомога довше побути вдома, тому вирішила народжувати в останньому пологовому на Донеччині.

«Своїх перших народжувала в Краматорську, тепер доводиться тут. Трохи страшно, якщо чесно, порівняно з тим, коли виношувала двох менших. Але я налаштовую себе на позитив і на те, що все буде добре», — пояснює жінка, яка втретє готується стати мамою.

Донька в животику жінки починає рухатися, впирається ніжками у долоню мами. Катерина посміхається: дитина буде непосидючою, це вона вже розуміє. І сподівається, що донька встигне побачити Краматорськ, коли ростиме.

«І спостерігаюся, і народжуватиму тут. Хоча спускатися в укриття важко, бо в мене задишка, живіт великий. Але їхати в іншу область, щоб там народити, не хотіла. Та й немає потреби — я звикла, що гепає. Дітям страху не показую. Наприклад, наша квартира потрапила в зону обстрілу, повибивало вікна. Ми забили їх плитами, спокійно живемо далі. Але донечка відчуває мою тривогу, якщо я нервую. Впирається жопкою… А коли я активна, весела, то й вона рухається», — розповідає Катерина.

Жінка має надії, що їм не доведеться терміново тікати від війни на захід — знову в шелтер для переселенців. Тим паче переїзд очікується важкий: їхатимуть і діти, і батьки — її та чоловіка.

«Якщо доведеться — поїдемо. Люди там добрі, допомагають, усе розуміють. Але хочу якомога більше побути вдома. І щоб донечка побачила Краматорськ, провела тут хоч трохи дитинства», — каже краматорчанка.