Європейські країни шаленим темпом розпочали приймати біженців, оскільки саме ті території наші громадяни вважають найбезпечнішими натепер. Сьогодні ми розкажемо історії людей, які виїхали закордон та поділились своїм досвідом евакуації із небезпечних регіонів.
Влад навчається у 10-ому класі школи Слов’янська, але після початку активного вторгнення був змушений покинути рідне місто. Він розказав нам про шлях, який він здолав, аби опинитися у Польщі.
«Моя родина вирушила евакуаційним потягом зі Слов'янська до Львова 8-го березня. Волонтери на інтернет-ресурсах закликали приїхати о шостій годині попереднього дня, бо потяг мав бути у 00:30, що є комендантською годиною.
Потяг по невідомій причині постійно запізнювався і приїхав лише о дев'ятій годині ранку.
Натовп з сотень людей стрімголов ринув до виходу на перони. Люди з тероборони дещо зупиняли цей хаос, але все одно люди штовхались та неможливо було переміщати валізи.
На поїзді ми їхали тридцять годин загалом одинадцятьма людьми в одному купе. Всі коридори були забиті людьми, навіть в тамбурі біля туалету, площею у 2 м² «жили» дві людини. Температура в купе була неймовірно високою і поки ми дістались Львова всі були знесилені.
Після того, як нас висадили на станції перед головним вокзалом (бо на сам вокзал тисячні черги зі сторони міста) ми поїхали переночувати, щоб відновити сили.
Рано вранці наступного дня ми машиною доїхали до прикордонного містечка Краківець, де проходили пішки кордон до Польщі.
Тисячі людей, гори сміття, штовханина та прокльони. Це все було присутнє протягом тринадцяти годин проходження кордону. З обох боків працювали волонтери, була наявна гаряча та смачна їжа, намети з обігрівачами, пледи, та засоби гігієни.
Після проходження останнього митного контролю всі українці мали поїхати до розподільчого центру «Хала Кійовська», тобто «Київський холл», там також можна було поїсти, попити чогось гарячого, оформити стартовий пакет послуг, де є безкоштовний інтернет і дзвінки в Україну.
В цьому центрі люди обирали собі зручний напрямок руху на автобусі, та чекали водіїв, які їх заберуть"
Хлопець з паралельного класу від Владислава обрав трохи інший маршрут для евакуації.
«Я прямував в напрямку Ужгорода, а потім і Словаччини. Їхав я евакуаційним потягом з Краматорську.
А потім потягом з Кошиці до Трнави. На кордоні була велика черга за годим 5 ми її відстояли.
Для перетину кордону з ЕС досить лише ID-картка громадянина України. Про проблеми можу сказати, що потяг був дуже перевантажений і було дуже не зручно спати, та великі черги на кордоні".
Молода дівчина разом із своєю дитиною також прийняла рішення їхати зі Слов’янська одразу, не чекаючи поки місто почнуть обстрілювати.
«Потягом 092 Слов`янськ-Одеса. В Одесі перечекали тижня два, потім машиною на кордон з Молдовою, а саме кордон у Рені. Звідти волонтери підхопили і провели через кордон з Румунією. В Румунії зустріли подруги знайомої. Ми перечекали в них 2,5 години в місті Галац, а звідти нас забрали знайомі болгари, і привезли в Балчик. Тут розмістили в готелі для біженців
Обійшлося це в 100 $ з Галацу до Балчика. І більш ніде не заплатили. Ми кордон пройшли за пів години, бо цей напрямок не був завантажений. На кордоні з Молдовою тільки біометричний паспорт на дорослого і на дитину, а на болгарському кордоні попросили надати Covid-сертифікат.
Було страшно їхати в нікуди, хвилювалась за дитину 4-ри рочки. І в принципі жодного разу не була за кордоном і навіть не уявляла як це.
Зв’язок втратився з рідними, так як сім-картка українського оператора, а там по роумінгу дуже багато коштувало десь 250 гривень за 50 MB"
Це історія жінки, яка прямувала до Львова не потягом, а на автобусі.
«Знайомі з Ізраїлю надіслали мені гроші на виїзд зі Слов'янська. 25 числа я попросила на роботі автобус для вивезення людей.
Взяла свого сина та ще 3 сім'ї з дітьми. Нас було 5 дорослих та 6 дітей. Я збиралася їхати до Вінниці до друзів. Ми їхали більше 20 годин об'їзними дорогами та величезними пробками.
Поки ми їхали у Вінниці, кілька разів була повітряна тривога. Ми зрозуміли, що треба рухатися далі.
Приїхали до Вінниці, там переночували у підвалі у знайомих, бо була повітряна тривога.
Вранці ми на тому ж автобусі вирушили до Львова До 23:00 ми були у Львові. Там я передала транспорт нашим львівським співробітникам (на його заправку у мене пішло приблизно 3000 грн), і нам дали притулок у баптистському інституті. На ранок ми поїхали на залізничний вокзал.
Я вирішила, що мама та 3 дітей сама не впорається, їй потрібна буде допомога у посадці на поїзд, тому поїду разом із нею.
З 8:00 до 15:00 ми були на вокзалі, поїзда не було. До нас підійшов волонтер і таємно вивів на закриту платформу, де були тільки жінки та діти. Нас посадили до поїзда. О першій годині ночі ми були на кордоні. У мене лише паспорт українки.
Прикордонники поставили у ньому печатку. За годину ми були на польському кордоні. Подивилися на мій паспорт і віддали нічого не ставили (сказали, що так треба). Простоявши ще годину на кордоні, ми отримали від волонтерів їжу та воду.
Моя подруга вийшла відразу після кордону. Її зустріли друзі. А я далі поїхала в глиб країни. Приблизно до 10:00 ми приїхали в м. Ольгуш поблизу Кракова. Там нас зустріли волонтери. Нагодували гарячою їжею, дали засоби особистої гігієни та різні продукти із собою. Через 3 години за мною приїхав знайомий друзів із Вінниці. Тепер ми живемо у них вдома".
Жінка спочатку планувала перечекати війну у Львові, проте згодом змінила свою думку
«Виїхали зі Слов"янська до Львова. Потім прийняла рішення рухатись на Польщу. Потяг зі Слов"янська до Львова. Далі автобусом до кордону.
Піший перехід через кордон. Потім автобус з кордону до Пшемисля. Далі потяг до Кракова. Звідтіля автобус до Криниці-Здруй.
Не витратила ні копійки. На кордоні тільки біометричні паспорти. Жодних проблем, окрім того, що фізично дуже важко з двома маленькими дітьми"
Вікторія раніше працювала вчителем, потім була підприємцем. З часом почала допомагати місцевим активістам, які опікувались потребами для військових.
«Виїжджала до Ужгороду. На вокзалі була о 10 годині, сіла тільки на другий потяг о 16 годині. Людей багато. Їхала 37 годин. На 6 місць було 18 чоловік. Сиділи, мінялися, на валізах, стояли на проході, у тамбурі. Їхали в темряві, часто зупинялися — чекали по 2 години, забирали ще людей з інших міст. Протягом дня спекотно, вночі холодно. Я брала 4 літри і мені вистачило, в поїзді вода дуже швидко закінчилася зовсім — руки не помити, чаю не попити. В поїзді є можливість зарядити телефон, але бажаючих багато.
При зупинці на перон випустили один раз за водою і загубили чоловіка. Так без нього і поїхали. Міст не називаю, але в одному з міст волонтери передали їжу, гігієнічні засоби та ліки. У Львові багато людей зійшло, але стільки ж й сіло. Місто переповнено, тому треба прямувати далі до маленьких міст.
Ужгород зустрів добре. На залізничному вокзалі волонтери з гарячою їжею та чаєм. Записують на поселення. Допомагають чим потрібно. Я рушила далі до Чопа. Або електричкою, або маршруткою. Автостанція поряд, лише 300 м. Квиток з багажем до Чопа 46 грн. Їхати 40−50 хв. Кінцева зупинка біля пункту пропуску. Квиток вартістю трохи більше 100 грн на потяг до угорського пункту пропуску Захонь. Кордон перетнула за 10−15 хвилин, черга невелика. Але так не завжди. В мене був закордонний паспорт, більше нічого потрібно не було. В поїзді угорські прикордонники перевірили паспорт і через хвилин 10−15 я була в Угорщині.
Там вже брала безкоштовний квиток у касі на потяг до Будапешта. Це був мабуть перший евакуаційний потяг, їхали 4−5 годин сидячи. Змогла заснути перший раз за увесь час. Зустріли нас журналісти та волонтери. Можна було поїсти та взяти необхідні речі (ліки, їжу, засоби гігієни). Російськомовні волонтери допомагають. Біля вокзалу стояв автобус для обігріву. Можна отримати безкоштовну угорську сімку в ТЦ біля вокзалу. Не соромтеся запитувати у волонтерів, вони допоможуть.
Квитки для українців на потяги по країні безкоштовні. Можна розраховуватися в місті карткою"
Розглянувши історії людей, які вже виїхали на території європейських країн можна зробити певні висновки. Однією з головних проблем є евакуація саме всередині країни. Укрзалізниця у Telegram постійно повідомляє про наявні рейси з різних населених пунктів. Також цю інформацію доречно було би шукати у соціальних мережах керівників міст та областей, оскільки вони про це часто повідомляють. Волонтери теж займаються евакуацією людей, проте у більшості це відбувається у межах міста та району. До європейських країн пускають навіть без закордонного паспорту, проте краще брати всі наявні документи, оскільки це спростить процес легалізації. Також країни ЄС спростили процедуру перетину кордону для тварин, а необхідні документи вже оформлюють на місцях. Звичайно треба нагадати, що чоловіків від 18 до 60 років не випускають за кордон, хоча Державна прикордонна служба робила винятки:
Прикордонники пропускають чоловіків:
які мають трьох дітей віком до 18 років,
які непридатні до військової служби (потрібно мати відповідний висновок військово-лікарської комісії),
які опікуються людьми з інвалідністю.
Влада в Україні закликає бажаючих евакуюватись закордон не перенавантажувати пропускні пункти, користуватись можливостями для виїзду в Румунію, Словаччину та Угорщину. На цих напрямках іноді взагалі відсутні черги. Таким чином можна буде уникнути колапсу на кордоні та нормалізувати роботу всіх служб. Виїзд з країни є вимушеною мірою, задля збереження життя та здоров’я, тому у разі необхідності всі громадяни мають скористуватись цією можливістю.
Матеріал підготовлено в межах програми «Сильні медіа — сильне суспільство», що реалізується ГО «Інтерньюз-Україна» за підтримки проєкту USAID «Демократичне врядування у Східній Україні». Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору авторів.