«Поїхав у Мирноград, де російська ракета влучила у п’ятиповерхівку — тоді вірш написався через неймовірне горе», — журналіст Сергій Горбатенко про поезію під час війни

Сергій Горбатенко — бахмутянин, кореспондент проєкту Радіо Свобода та кавалер ордену «За заслуги» III ступеню, який отримав у 2022 році. Крім того, у минулому регіональний представник Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у Донецькій області. Сьогодні ми бачимо його репортажі з найгарячіших точок Донеччини та Харківщини. Бахмут, Часів Яр, Торецьк, Авдіїївка, Мирноград, Покровськ, Лиман, Ізюм, Куп’янськ — це лише мала частка позначек на мапі, де працював та працює журналіст. Це небезпечна робота з постійним ризиком для життя, але чоловік і не думає виїжджати з прифронтовій території. Він залишається тут: створює репортажі та новини, збирає допомогу для ЗСУ, підтримує інших волонтерів. Більш того — почав писати вірші. Так журналіст відкрився своїй аудиторії з іншого боку — як поет, який здатен відчути та передати через рими все, що сьогодні відчуває він та інші українці. І саме тому читачам так відгукуються його вірші, бо це те, чим і вони живуть, що їм болить.

Нещодавно у видавництві «Терен» вийшла друком збірка віршів Сергія Горбатенка «Іпостасі ковили». Всі зібрані кошти автор планує розділити порівну і перерахувати на поточні потреби двом підрозділам: взводу БпЛА «Барні» 10-ї ОГШБ і 1-й механізованій роті 21-го ОМПБ «Сармат».

У розмові з журналістами «Вчасно» Сергій розповів, як його творчість сформували трагічні події на Донеччині, які він документує щодня, і чому власні вірші під час крайнього прочитання викликали водночас і теплоту, й бажання більше не читати їх «взахлин».

— Після повномасштабного вторгнення на твоїй сторінці у соцмережах, крім репортажів та фотографій природи Донеччини, з’явилися власні вірші. Що підштовхнуло до написання перших рядків?

— Я почав писати у 2001 чи 2002 році, коли вступив на філологічний факультет Слов’янського педагогічного університету. Потрапив у середовище творчих людей, і свою другу збірку віршів «Зелені яблука» видав у 2006 році, але після того взагалі нічого не писав. Чи підштовхнуло мене натхнення до цього?.. Я навіть не знаю, як воно працює, бо ж раніше мені просто не писалося. А рік тому я познайомився з дівчиною, і якось… пішло. Спершу — з почуттів сердечних. А потім поїхав у Мирноград, де російська ракета влучила у п’ятиповерхівку. Я тоді провів ніч просто неба — чекав, поки людей дістануть з-під завалів. Разом з ДСНС, які чергували позмінно, спав поруч — на траві. Тоді вірш написався не з патріотизму чи кохання, а через неймовірне горе, яке росія принесла в Україну.

— Яка роль Донеччини у твоїх віршах? Адже вона сьогодні розбита, понівечена й стерта російськими боєприпасами, залита кров’ю. І ти це бачиш на власні очі, документуючи злочини окупантів.

— Війна впливає на те, що я пишу. Змушує пропускати через себе дуже багато горя. Наприклад, картина моєї телефонної галереї - це фото загиблих людей, руїни, калюжі крові, пожежі, суцільне горе. А поруч з ними — світлини донецької природи, ковила, яку я дуже люблю, неймовірне небо. І якби не повномасштабне вторгнення — думаю, я б зараз десь ловив рибу й моя свідомість була зосереджена на кінчику вудилища. А от те, що я на війні й можу будь-де і будь-коли загинути — це змушує оцінити, як живу й дивлюся на світ. Повномасштабка змінила навіть ставлення до природи Донеччини. Я ніколи так часто не дивився на небо, як під час великої війни. Почав помічати, яке воно прекрасне, наскільки унікальні краєвиди, хмари, польові квіти. Але якби я не був поставлений в умови, що можу це все втратити — то й уваги б не звертав на це.

І на Донеччині це відчуття зосереджене найгустіше, найяскравіше, найтепліше, найсмачніше, бо це — моє. Інколи я влітку лягав у траву й мене це перезавантажувало. Також подобається Слобожанщина, — на ній так само багато горя, закатованих людей, вщент розбитих будинків. Але там теж багато краси, за якою можна спостерігати.

— Те, що тебе оточує, й умови, в яких працюєш, дуже емоційні й депресивні. Буває, що через побачене накриває виснаження?

— Коли хтось сидить в окопі під російськими обстрілами й дронами — я не маю права на вигорання чи виснаження, маю працювати. Але зізнаюся, що крайні пів року втома відчувається, коли я сиджу перед комп’ютером — наприклад, під час написання тексту. Коли зосереджений на роботі, знімаю чи фотографую — ні, а от перед монітором відчутно потрібна годинка сну. Або ж спілкування з друзями. Хоча я розумію, що далі буде тільки важче, оскільки фронт рухається. І тільки ЗСУ й волонтери роблять максимум, щоб я тут, зокрема, жив.

—  Спостерігати за тим, як із твого регіону знущаються окупанти, болісно. Що дає тобі сили лишатися тут?

— Потрібно максимально показувати світу й лишити дітям на згадку, для іноземців та для історії, документування того, що в Україні накоїла росія. Щоб наступні покоління винесли з цього уроки й розуміли, що це за сусід. Що з ним ніколи не можна почуватися в безпеці. Це й тримає. Хоча поезія також дає сили.

— Твоя поезія народжується під час найсильніших емоцій, найважчих днів тощо?

— Такого немає, кожен вірш індивідуальний. Інколи я перечитую написаний вірш — і дивуюсь: «Невже це я написав?». Інколи, буває, просто з’являються два слова, які римуються, навколо яких крутяться всі інші. Але все одно — це не трапляється «з повітря»: вірші пишуться на базі того, що ти відчув або пережив. І чим це відчуття сильніше — тим краще щось напишеться. Або ж взагалі не напишеться.

Буває, я прокидаюся о третій ранку, бо мені щось приходить у голову. Але ж хочеться спати, то я інколи кажу собі, що просто запам’ятаю цю риму, а зранку її напишу. А потім думаю, що таки ні - якщо вже щось у голові виникло, то не записати це відразу — гріх.

— У тебе є улюблені вірші серед когорти написаних під час вторгнення?

— Не можу сказати, що мої вірші улюблені, але всі вони близькі для мене. У мене у дворі, біля будинку, є колекція уламків — «Ланцета», «С-400», «Іскандера», «Урагану», «Охотніка», який приземлили у Краматорську. І я знаю історію кожного з них. З віршами так само — я навіть пам’ятаю, як і коли вони писалися. Тому всі вірші - мої, хоча якогось улюбленішого, ніж інші, немає.

— Читачі пишуть відгуки про те, що для них означають твої вірші? Можливо, хтось побачив у них відображення власних переживань?

— Без подробиць — мені пишуть ті люди, яким вірші відгукуються, бо вони відчувають той самий настрій, що і я, коли писав ті рядки. А ще у мене є критик — мій друг. Він інженер, але пояснює мені, як відчуває вірші… Мені дуже цінні ці відгуки, бо тим паче його — не технічні: не про рими й літери, а про те, як вірш відчувається. Але я ніколи не змінював написане після цього. Для мене це радше психотерапія: ти написав вірш, вилив у нього все, навіть частково депресивне — і твоя «внутрішня склянка» порожня.

— Дехто з музикантів української естради зізнається, що не може переслуховувати власні пісні — начебто ті викликають надто сильні почуття. А як у тебе з цим?

— Читаю, інколи навіть вголос — мені цікаво, як вони звучать, бо це ж така сама музика, мелодика. Ніякої відрази до них немає. Але мені нещодавно запропонували вступити у Спілку письменників і для цього необхідно укласти та видати збірку віршів. Тому днями я гортав стрічку фейсбуку й перечитував написане. Через те, що пам’ятаю обставини написання кожного віршу, в той момент я подумав, що не хотів би ще раз ось так їх читати. Почуття дуже суперечливі - від горя до щастя.

Я ніколи не думав щось видавати — тим паче зараз, коли триває війна. Але вирішив, що в умовах, коли кожного дня можу загинути, це слід зробити — лишити щось своїй дитині й тим, кому мої вірші подобаються. Бо завтра бомба прилетить — і от. Дарма відмовлявся.

Мої публікації - це для мами гордість. І мені дуже хочеться дарувати їй приємні емоції, бо вони з батьком втратили у Бахмуті свій дім — росіяни повністю розбили їх багатоповерхівку, там обвалився під'їзд. Все, їхнього житла немає. Тож якщо мама пишатиметься, що вірш її сина або його власну збірку опублікували — хай так буде. Нам обом приємно.

— До речі, усі твої вірші написані українською мовою, жодного — російською. Це принципова позиція?

— Мене в дитинстві у Бахмуті бабуся привчала до української: читала вірші й казки. Це було першою сходинкою. Потім почалося студентське життя, в інституті ми з товаришами спілкувалися українською. Нічого дивного — ми ж прийшли вчитися на викладачів української мови та літератури, творчі люди, відповідне середовище. Тому українська мене оточувала завжди. Але вона — не показник, скажу вам. У мене був товариш, який навіть у громадському транспорті спілкувався українською. Звісно, на нього скоса дивилися у Слов’янську, але він не задкував у цій позиції. І востаннє я його побачив на відео наших військових, які під Горлівкою взяли окупантів у полон. Він був серед тієї зграйки. Пам’ятаю, знімають з голови одного з полонених мішок — а це він, мій товариш… Я був здивований: хлопець, який розмовляв українською навіть у громадському транспорті, прийшов мене вбивати. Хоча ми обидвоє - українськомовні.

До речі, на тому відео наші хлопці запитують щось у нього, а він так само українською їм відповідав. Не знаю, яка його подальша доля.

—  Майже два роки тому твоя родина втратила дім в Бахмуті. Час лікує рани, ти вже змирився з цим?

— Звісно, це болить і така рана не загоїться. Я навіть не знаю, чи буде ця територія колись деокупована. Наприклад, у мене на кладовищі в Парасковіївці поховані й моя бабуся, і мій дідусь, і прадідусь. Це село теж окуповане зараз. Російські війська фактично окупували частину моєї історії, зруйнували частину моєї душі. Звісно, російські вояки не можуть загарбати її, мої пам’ять і спогади, але на могили рідних хотілося б потрапити. Прийти, вирвати на них бур’ян, щось підфарбувати, щоб вони були доглянуті й чистенькі. Звісно, якщо ті могили чи й саме кладовище ще вціліло. Але я знаю точно одне: це коріння, зв’язок із предками — вони всередині нас, і відрізати це росіяни не можуть.

Пам’ять, звісно, шкода. Наприклад, мої дитячі фотографії - всі лишилися в Бахмуті, у квартирі батьків. Коли я їх вивозив — питання взагалі стояло руба: збирати документи й найнеобхідніші речі. Бо тато вагався, а я спостерігав ракетний удар по Бахмуту зі Слов’янська — стояв біля сховища й бачив яскраво-білі спалахи від прильотів. Після цього зателефонував тату й сказав, що у них часу зібрати речі - до моменту, коли я по них приїду. Тоді про фото навіть не думалось, а шкода.

— Ти зауважив, що не знаєш, чи буде колись деокупована територія, де поховані предки. Боляче усвідомлювати, що цього може ніколи не статися, зважаючи на те, як росіяни захоплюють українську Донеччину.

— Звісно боляче. Але надіє жевріє попри все. Інколи ж бачиш, що червоне — то червоне, зелене — то зелене, і фіолетовим воно не стане. І розум каже, що нічого з цього не вийде. А надія каже — «почекай»… Тому я поки що чекаю.