«Проблема українських ветеранів стала міжнародною»: донеччанин про армійську ієрархію, кар'єрні трампліни у війську й звільнення з Міністерства ветеранів
АктуальнеСкандальне звільнення ветерана Євгена Шибалова з Міністерства у справах ветеранів підняло питання ставлення деяких держслужбовців до тих, хто повертається з війни та готовий працювати на розвиток України.
Журналіст Євген Шибалов у 2014 році був активним учасником мітингів за єдність України у Донецьку. Потім чоловік активно займався волонтерством, а з початком повномасштабної війни долучився до Сил оборони України. Служив у 241 окремої бригади ТрО ЗСУ, брав участь у боях за Київщину, а також у районі Попасної та під Бахмутом. У травні 2022 року потрапив у російський полон, де провів сім місяців і був звільнений у грудні 2022 за обміном.
Після демобілізації чоловік спробував працювати у Міністерстві ветеранів на посаді начальника управління європейської інтеграції та міжнародного співробітництва, але наприкінці 2024 року він заявив про звільнення з Мінвету через цькування та приниження.
Сьогодні тортуроподібну роботу Євген Шибалов пригадує з посмішкою й без образи. Каже, що тепер він знає, що таке аб’юзивні стосунки й чому з них складно виходити. Сам ветеран теж сподівався на якісь зміни або бодай справедливість, проте тепер на неї доводиться чатувати лише оновлюючи офіційні сторінки органу в соцмережах. Щоправда, тепер Євген має план не «відчепитися» від Міністерства, яке, на його думку, «зливає» скандал, а повернутися до нього або з заявою, або з позовом до суду.
Євген Шибалов наголошує: це критично важливо не для його его. Фактично «робота над помилками» має убезпечити його побратимів від повторення — такого ж цькування та принижень у стінах державного органу, який зобов’язаний опікуватися ветеранами, і стати показовим для роботодавців або чиновників, що подібне ставлення до захисників жорстко каратиметься.
«Вчасно»: Повномасштабне вторгнення ви зустріли в Києві, уже за кілька годин після оголошення так званої «СВО» були у лавах ЗСУ. До того ви були впевнені, будучи родом із Донеччини, що повномасштабного вторгнення ніколи не станеться, а росіяни лише брязкатимуть зброєю на кордонах захоплених у 2014 році територій. Однак
— Ніби я помилився і мав спокутувати це — що не допускав думки про повномасштабне вторгнення. Я тоді потрапив у новосформований добровольчий батальйон у цивільному одязі, на який косо-криво було навішано стару радянську зброю. Уся підготовка — коротенька, на бігу: теоретична лекція про користування цим залізяччям. З того експрес-уроку запам’яталися тільки глибокі закривавлені порізи на руках — наслідки першої спроби розібрати та почистити «Калаш», який був старший за мене на десять років. І страх, від якого скручувало в животі й шуміло у вухах. Пам’ятаю, я вперше поїв через кілька днів після вторгнення — на кілька діб просто зникли сон і апетит.
Я був впевнений, що отак, в дурацькому червоному пуховику, кудлатій ушанці й затертих джинсах мене з іншими кинуть під російські танки. І внутрішньо свідомо на це погоджувався. Я думав, що на нас суне сила, якій ми не здатні протистояти, «друга армія світу». Що справа наша заздалегідь програна. Що на нас чекає доля тих відчайдушних та нещасних курсантів, які склали голови під Крутами. Я йшов вмирати.
Під час боїв на сході України Євген потрапив в полон. Пережив страшні тортури, про які потім розповідав — зокрема, й побиття, й катування струмом, який «пропускали» через голову, внаслідок чого на мозку лишилися рубці, й заливання водою — все це окупанти робили, намагаючись змусити його визнати, що він — іноземний шпигун. Вплинуло й те, що Євген був місцевим — родом із Донецька, в «світогляді» росіян — «зрадник». По-друге, ідеально володів англійською мовою й співпрацював з іноземними організаціями. «Ідеальний американський шпигун», за версією окупантів.
Тож коли Євген повернувся з полону 31 грудня, а на ВЛК після пережитих тортур його визнали придатним до служби — це стало шоком для його знайомих та підписників.
Однак невдовзі всі стали свідками того, як на службі народжуються армійські хоку Євгена Шибалова — про буденність армії й, хоч і жартома, але про болючі моменти у війську. Зокрема, і про бюрократію, і про ієрархію військовослужбовців, і про втрачені на полі бою армійські «скарби» — точніше, дрони чи спорядження.
— Якщо підсумувати останні кілька років в армії, то ви визнавали, що попри всі написані хоку, бюрократію й алогічність — служба була більш приємною та адекватною в плані ставлення до вас, чим у Мінветі, куди ви влаштувалися після демобілізації. Зокрема, від командира ви жодного разу не почули у свій бік «кривого» слова. Хоча нюанси були — зважаючи на те, що влітку 2024 року ви таки вирішили піти з війська. Це було пов’язано з якимись кар'єрними сходинками чи планами на них?
— Я до останнього був готовий лишатися до кінця в армії, поки триватиме війна. І йти зі служби було дискомфортно, — ніби я кидаю побратимів, які воюють, а я топчусь повзком у цивіли. Але коли зрозумів, що в армії я більше проїдав і стоптував берці, аніж приносив користь, то це здавалося правильним рішенням.
Щодо кар'єрних сходинок — то в цьому плані армія дуже консервативна структура. Якщо тебе вже поставили на якусь посаду — переповзти з неї на сходинку вище неймовірно важко. Я це зрозумів, коли мій командир роти тричі подавав клопотання командиру бригади, щоб мене відправили на офіцерські курси. І кожного разу комбриг (попередній, не той, що тепер на цій посаді) це завертав, а військовій академії повідомляв, що немає гідних кандидатів на навчання. І коли це сталося втретє - якраз вийшов закон, який дозволив колишнім полоненим демобілізовуватись. Враховуючи, що я старий, у штурмовики чи на інші «рухливі» роди занять мене не відправлять, то ніякої користі для війська я вже не міг принести, думаю.
— Для вашого кар'єрного трампліна ніяк не відіграло роль те, що ви потрапили у російський полон? Здається, це навпаки мало бути визнанням, що ви вкрай надійна людина, якщо ви не здалися й гідно трималися до самого обміну попри катування «на підвалі».
— Полон для солдата — це завжди «чорна мітка». Всі в частині дуже переживали, чи можна мені пропонувати якісь посади, пов’язані з допуском до документації службового користування. Не кажучи вже про більш секретні документи. Тож при тому, що в Україні ставлення до звільнених із полону набагато краще, ніж у росії - ця подія все одно відкине тінь на подальшу службу. Після полону дуже багато кар'єрних можливостей в армії будуть закриті.
— Отже, доведеться резюмувати, що для підвищення на службі замало мати адекватного командира? Треба опинитися в потрібний час у потрібному підрозділі, ще й мати «не заплямовану» нічим, навіть полоном, біографію?
— Питання трохи в іншому. В армії великий вододіл між офіцерами й солдатами. Всередині кожного з них кар'єру можна робити, але якщо постає питання про підвищення солдата чи сержанта — навіть бойового — в офіцери, то це капець як складно. Це при тому, що серед солдатів багато людей з вищою освітою і значним бойовим досвідом. Коли їх намагаються підвищити до командирських посад — завжди виявляється, що вакансій немає. Тому коли кажуть, що в армії не вистачає людей — завжди треба уточнювати, що це брак солдатів. Командирів у нас — хоч греблю гати. Просто деякі з них віддають такі накази, що у них постійно бракує солдатів.
І сюди додається ще й ейджизм. Середній вік новобранців в армії - старше 40 років. Якраз таких людей дуже не хочуть підвищувати, бо вважають, що вони не встигнуть до пенсії зрости ані у знаннях, ані в кар'єрі. Тобто 40-річні бійці, які роками воюють, лишаються солдатами, а коли приходять юнаки після військової кафедри, яку закінчили у «лахматі» роки — відразу потрапляють на офіцерські посади, ніколи не служивши в армії. Наприклад, у моїй роті - унікальній! — єдиною людиною, яка не мала посвідчення учасника бойових дій, був командир роти.
Коли мій батальйон виїжджав із цим зводником на другу бойову ротацію, його просто роззброїли, посадили в бліндажі й попросили сидіти тихенько, не хапатися за рацію і дати їм воювати так, як вони вміють. Так він потім медаль отримав — за «доблесть у бою», бо його підрозділ успішно виконав завдання. Тобто тепер є офіцер ще й з бойовим досвідом, який ніби зарекомендував себе як успішний командир.
— Після звільнення з війська перед ветераном відкривається більше можливостей. Принаймні на десятому році війни так має бути, оскільки ще з 2022 року в Україні говорили про те, що це — необхідність для країни, в якій воюють сотні тисяч громадян. Але з першої спроби ви не працевлаштувалися. Чому в організацію з гуманітарного розмінування, куди ви хотіли стажуватися, так і не пішли працювати?
— Спершу я намагався працевлаштувати в організацію з гуманітарного розмінування «The HALO Trust», бо це було компромісом із самим собою — боявся, що після років війни на офісній роботі занудьгую, тому треба щось, що пов’язане з виїздами в поля, елементами ризику. Тому я пройшов етапи відбору Центрального офісу в Лондоні… і не пройшов випробування Центрального Офісу в Україні, хоча серед усіх учасників був єдиним ветераном. Туди збіглося багато хлопців з цієї ж структури, які хотіли підвищення… Але найбільше переймалися, чи дадуть їм бронь.
— Але ж із ветеранами про цей момент можна не надто замислюватися — їх не мобілізують, а отже вони «безпечніші» та надійніші для роботодавців?
— Для роботодавців це називають перевагою, але за моїми спостереженнями — роботодавці найбільше полюбляють заброньованих працівників. Ті ж заради броні зроблять усе — таке враження, що їм можна навіть не платити, а в день зарплати бити палицею — і вони нічого не скажуть проти, ще й доплатять, аби їх тільки не забрали на війну.
До речі, знайомі мені потім сказали, що на позиції сек’юриті ніколи не беруть ветеранів, бо їхні межі допустимого ризику сильно відрізняються від аналогічного уявлення цивільної людини. Якщо для ветерана максимальний ризик — межа життя чи смерті, то для інших «стоп-лінія» — на межі комфорту, здоров’я чи безпеки.
— Коли стало зрозуміло, що ваша зона ризику — ризикова для розмінування, перспективи все ж завели в Мінвет. За власною волею?
— Загалом — так, я навіть сам запропонував свою кандидатуру, коли Руслана Величко (колишня заступниця з питань європейської інтеграції Міністерства у справах ветеранів — ред.) зателефонувала запитати, як мої справи. Вона якраз шукала керівника відділу й за описом я був ідеальним кандидатом. Але дуже скоро з’ясувалося, що Руслана-товаришка і Руслана-керівниця — це дві абсолютно різні людини.
— Скандал з Міністерством шокував усіх, хто слідкував за вами в соцмережах. Особливо — те, що подібні висловлювання, про які ви розповіли, вам казала не просто якась жінка, а посадовиця, яку позиціонувала себе як «фахову юристку» та правозахисницю. Скільки такій фаховій людині знадобилося часу, щоб почати принижувати вас тими словами?
— Та лексика почала звучати в перший чи другий день роботи. Це було емоційно, агресивно… Я тричі писав заяву на звільнення за ці пів року. Вперше, коли стався цей епізод, бо на такий «бонус зверху» я не підписувався. Але тоді ми поговорили, ніби досягли згоди, Руслана порвала мою заяву й ми працювали далі.
Вдруге заяву написав у жовтні, але тоді ми досягли компроміс у тому, що мене відпустили на реабілітацію — мене Руслана переконала, що я надто гостро все сприймаю, бо знехтував реабілітацією після служби й відразу пішов працювати. Це справді було так, а я на той момент був у такому стані, що навіть частково з цим погоджувався. Але після реабілітації подивився на все свіжим оком — і зрозумів, що це нездорова фігня. А вже коли наші стосунки дійшли до того, що Руслана почала дозволяти образи у мій бік прилюдно, при підлеглих, інших заступниках міністра — я зрозумів, що це вже червона лінія, далі нікуди їхати. І довів історію до фіналу.
Якби я стерпів і змовчав — усі б у Мінветі запам’ятали, що в них немає начальника міжнародного управління, а є хлопчик Женя, якого можна викликати й обматюкати, коли у тебе поганий настрій.
— Тобто під час процедури поливання брудом ваші колеги були присутні. Чули, як вас, бойового ветерана, ображає жінка без бодай схожих регалій, і… що?
— Усі, хто був при цьому присутній, сором’язливо відводили очі й мовчали. Або підходили після того заспокоїти — зі словами «Що поробиш, якщо в людини такий характер». Як потім це все підсумувала моя родичка — «Тепер ти розумієш, що відчувають жінки в аб’юзивних стосунках і чому з них так важко вийти».
— Для мене найсильнішим здивуванням з перших днів роботи у Міністерстві стало те, що я не можу на е-мейл звичайного повідомлення від наших партнерів відповісти е-мейлом. Я мав писати відповідь на офіційному бланку й накладати зверху електронний підпис. Цей процес інколи затягувався на кілька днів. Хоча в розумінні партнерів звичайний е-мейл з робочої пошти — це офіційне листування.
Зауважу, що команда, з якою я працював, прекрасна. За ними я щиро сумую. Ми створювали баланс між урядовою бюрократією й бюрократією міжнародною. Єдине, про що шкодую — що не встиг працевлаштувати хоча б кількох ветеранів. Хоча, можливо, це й навпаки — на краще.
До речі, я принципово не брав на роботу того, кому потрібно було робити бронь. Попри те, що формально Міністерство має таке право, я відмовляв.
— Після того, як ви звільнилися й опублікували досить розлоге й детальне пояснення з причинами цього рішення, з вами контактували колишні колеги?
— Мені написало чимало колег з Міністерства, висловлювали співчуття й підтримку, деякі навіть визнали, що їм соромно, що так склалося.
— А як щодо колишньої керівниці?
— Я на Новий рік зробив собі великий подарунок і скрізь її заблокував. Тому не знаю, що вона намагалася, як у неї справи тощо. Бо якщо вже виходити з аб’юзивних стосунків — то за всіма правилами.
— У безпосереднього керівного складу Мінветеранів були спроби залагодити все «тихо»? Принаймні в перші дні, поки розголос скандалу ще не набув таких масштабів, яких сягнув уже за тиждень?
— Коли я публікував допис — навіть не очікував на реакцію самого Мінвету з негайним звільненням Руслани Величко. Сподівався хоча б на службове розслідування й навіть зрадів, коли вони офіційно написали, що ініціюють службову перевірку — бо це якраз можливість довести, що я кажу правду, а їм — перевірити це. І тому я налаштувався на тривалу боротьбу. А таке різке кадрове рішення (формально — звільнення Руслани Величко за власним бажанням — ред.) лишило відчуття, ніби вони хочуть замовчати проблему. Тому мені було цікаво перепитати у Мінвету, що вдалося з’ясувати завдяки перевірці, оголошеній 6 січня. Бо для мене завершеною ця історія буде лише тоді, коли вони офіційно попросять вибачення переді мною, ветераном.
— Після пережитого у Мінветі - чи можливе ваше повернення на держслужбу? Принаймні після покарання усіх, хто виявляв неповагу або поділяв позицію чи то поведінку вашої колишньої керівниці.
— Станом на цю хвилину офіційно заявляю: моє повернення на державну службу ні за яких умов найближчим часом не відбудеться. Це був дуже травматичний досвід — «наївся», дякую. І хоч я розумію необхідність залучати розумних, патріотичних людей до державної служби — не хочу більше бути одним з них.
—Міністерство ветеранів фактично провело вас всіма стадіями аб’юзивних стосунків — безпосередньо до прийняття того, що з вами сталося. А на початку 2025 року підвело до одного з головних питань, яким має опікуватися орган — інтеграція військових та їх працевлаштування. У вас із другим пунктом уже виник нюанс — після звільнення ви почали таксувати. Проте цей підробіток не був запропонований чи погоджений у рамках якоїсь співпраці з Міністерством, не мав «урядової» домовленості.
Якщо погортати звернення військовослужбовців та пригадати вашу історію з працевлаштуванням — можна зробити висновок, що для захисників, які повертаються в цивільне життя, гостро стоїть питання роботи. Міністерство на сьогодні має ідеї, як це врегулювати?
— За даними опитувань, які ми проводили у Міністерстві, велика група наших ветеранів хочуть або відкрити власну справу, або виїхати в Європу до своїх родин.
Після звільнення з війська багато кому з нас потрібно почати нове життя. Попри те, що за військовослужбовцем на час служби зберігається його робоче місце, немало людей відкривають свій маленький бізнес або хочуть це зробити. Цьому дуже дивувалися наші партнери — припускали, що такі показники через те, що бізнес в Україні настільки успішно просувається і що після війни захисники хочуть продовжувати змінювати країну. Але я, як ветеран, думаю, що вони просто втомилися виконувати накази. Тому хочеться мати справу, де б вони були відповідальні лише перед самими собою. Хоча, звісно, обидві теорії мають шанс на життя.
Інша велика група — це ті, хто після демобілізації планує виїхати в Європу до родин. Далеко не всі хлопці хочуть покликати дружин та дітей повернутися з Польщі чи Німеччини в Україну. І таким чином проблема українських ветеранів стає міжнародною. Тобто ті країни, в яких є великі групи наших переселенців, уже зараз мають замислюватися про міжнародні механізми піклування й підтримки ветеранів. І робити це якраз із нашим урядом і Мінветом.
Бо, наприклад, я виїхати можу хоч і зараз — відразу після інтерв'ю візьму квиток і поїду, бо свій борг батьківщині я віддав, вона до мене питань не має. Але чи поїде за мною мій рецепт на антидепресанти, чи доступ до психологічних консультацій, у тому числі й у кризових випадках?.. Не думаю.
— Пропозиція — на часі. Це вже обговорювалося всерйоз із партнерами?
— Я виношував амбітну ідею створити з партнерами базові сервіси та послуги, які б взаємно визнавалися у всіх країнах НАТО. Нехай це буде лише 5 пунктів, але щоб вони були інструментами підтримки наших ветеранів: певний перелік безоплатних ліків чи доступу до них, доступ до безбар'єрних просторів, можливості безкоштовного проїзду. Але погодити це так, аби такі інструменти мав і британський ветеран в Україні, й український ветеран у Канаді. Щоправда, я такої розмови не ініціював зі свого боку. А коли запропонував висловити офіційну пропозицію Мінвету — мені порадили «не умнічать». На тому все й зупинилося.
— Отже, це чергове питання до Мінвету, яке стосується не лише українців у лавах ЗСУ, але й іноземців. Сьогодні на полі бою за Україну воює багато іноземців. Зокрема й росіян і білорусів, які віддали своє майбутнє і здоров’я в бою, але не можуть отримати громадянство України. Мова не йде навіть про можливість пришвидшеного отримання паспорта. Тому після списання ці ветерани бояться бути депортованими в ті країни, де їм «світить» пожиттєве за свою позицію.
— Так, це велика проблема. Але насправді вона глибша, бо іноземець, будучи громадянином іншої країни, після поранення чи списання виявляє, що він насамперед іноземець. Тобто проблема не лише з паспортами, а й з отриманнями компенсацій, виплат, пільг, підтримкою, госпіталізацією в реабілітаційні центри. Усім цим забезпечують лише громадян України. І навіть умовний британець, який воював на боці України й втратив ногу, не може отримати протез. Бо в Україні йому кажуть, що він — іноземець, і питанням його протезування має займатися його країна. А в його державі, громадянином якої він є, відповідають, що це його проблема — бо ж воював він не за цю країну. А якщо через війну іноземець отримує інвалідність — Україна також не може дати йому «групу». Він має скакати на одній нозі у Британію й проходити її версію МСЕКу.
Наш пакет послуг і підтримки для ветеранів бійців інших країн не діє, на жаль. Тому нам з іншими країнами вже треба вирішувати питання, чиї це ветерани й хто ними має опікуватися, щоб в останній момент не наухвалювали незграбних недієвих рішень.
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!